Кілька історій на дражливу тему

358
16 серпня 2013

"В Україні немає толерантних до геїв міст. Навіть Київ нетерпимий, адже одна справа пройтись по Хрещатику, а інша – піти до себе в спальний район", – каже керівник громадської організації "Інстайт" Олена Шевченко.

Ми сидимо в київській кав'ярні, де на відстані кількох десятків сантиметрів інші відвідувачі кидають на нас допитливі погляди. 31-річна Олена до цього звикла, говорить чітко і голосно.

"Все завжди залежить від оточення. Наприклад, є пара геїв, які живуть у селі. Усі їх знають, люблять. От якби держава не нагнітала ситуацію, у нас усе було б спокійно", – продовжує Олена. Більшість геїв намагається все ж виїхати до столиці – у мегаполісі ніби стаєш непомітним.

Зрозуміти картину із правами ЛГБТ в Україні не просто. Однак градус нетерпимості визначити можна – будь-яка публікація про ЛГБТ викликає неймовірний шквал коментарів.

Гомосексуальні люди в Європі теж почувають себе дискримінованими, хоча в Швеції, наприклад, де минулого тижня пройшов багатотисячний гей-парад, – одностатеві шлюби законодавчо дозволені, а толерантність є правилом хорошого тону. Тут міністр оборони може завітати на заходи гей-прайду.

У Швеції коротке представлення групі іноземних журналістів "Доброго дня, я віце-мер Стокгольма, відкритий гей 25 років" звучить радше просто як констатація факту на зразок: "Знаєте, я тут займаюсь транспортними проблемами"...

"Українська правда. Життя" вже почала розповідати про життя гомосексуалістів у Швеції. Пропонуємо подивитись на життя кількох представників ЛГБТ у Стокгольмі та почитати розповідь українки.

Олена Шевченко, 31 рік, директорка ГО "Інсайт", Київ

Моя мама не прийняла й ніколи не прийме цього факту. Коли, за її мірками, я вже мала вийти заміж і народжувати дітей, вона почала обережно мене розпитувати. Довелось сказати: "Вибач, але в мене не буде сім'ї у твоєму розумінні".

Мене не можна вигнати з дому – у мене є свій дім. Мене не треба забезпечувати, радше навпаки. Тому в мами нема важелів на мене впливати. А як почувають себе ті, у кого таких можливостей нема?..

У школі я не входила в жодну з компаній, жила за своєю програмою. Мене не намагалися побити. Може, тому що це було складно зробити – я була в національній збірній по боротьбі.

В університеті в мене був переважно чоловічий колектив, і ми непогано спілкувались.

В Україні всі: геї та лесбіянки, які працюють у сфері освіти – закриті. Вони брешуть, що ще не зустріли другу половинку. Це ще й через те, що кілька років тому була ініціатива, аби заборонити ЛГБТ викладати у вишах.

У той час я сама викладала в НПУ Драгоманова біологію й фізкультуру. Ходила на передачі й пояснювала, чому не можна забороняти ЛГБТ працювати у вузах. Після таких публічних виступів клімат у колективі дуже змінився – люди просто виходили з кімнати, коли я заходила.

Не знаю, чи спробували б мене звільнити офіційно – я пішла сама.

 

В Україні дуже мало людей живе відкрито. Навіть мої знайомі, які багато їздять, займають високі посади в бізнесі, не говорять відкрито про те, що вони геї чи лесбіянки. Адже присутній страх, що до тебе зміниться ставлення, та й звільнити за щось можна.

Коли звертаються журналісти із проханням допомогти знайти героя, це завжди проблема: геї не хочуть іти до преси, особливо якщо живуть у невеликих селах.

В Україні часто трапляються випадки групового насилля над ЛГБТ – так зване "перевиховання". Але постраждалі про них не говорять. Вони не вірять у правосуддя, не хочуть говорити, що вони лесбіянки, і не бачать сенсу подавати заяву до міліції – що зміниться? Лише всі дізнаються.

Ми відчуваємо по собі, що за останні 2 роки в Україні рівень екстремізму росте.

Якщо в Європі вести статистику дискримінації ЛГБТ – це обов'язок держави, то в нас на законодавчому рівні є лише 161 стаття ККУ – порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань. Ми намагаємось її застосовувати, коли є задокументовані випадки насильства, хоча міліція їх усе одне кваліфікує максимум як хуліганство, інші просто не розслідуються.

Наприклад, побиття Святослава Шеремета при минулорічній спробі провести прайд. Усе було знято на відео – але міліція не може знайти людей, вона не вважає, що це була гомофобія. Просто так, поряд пробігали й вирішили побити.

У 2010 році ми робили дослідження про сім'ї ЛГБТ, де живуть діти – їх дуже багато. Є такі, де виховуються діти від попередніх гетеросексуальних контактів, або народились шляхом штучного запліднення, усиновлені. Тоді виникають труднощі. Я вже мовчу про те, як себе почувають діти в школі чи садку, якщо вони живуть в одностатевих сім'ях. Учителі кажуть: "А ти не хочеш тата? Скажи мамі, що в сім'ї має бути тато. Хай вона собі його знайде".

Є Росія, і є Захід. Захід пропонує нам концепцію прав людини, Росія – концепцію традиційних цінностей, де чітко прописується, що сім'я це союз чоловіка й жінки, що є традиція, мораль. Людей починають ділити на тих, хто дотримується традиційних цінностей – і тих, хто ні.

Ян Хельгессон, Стокгольм

Його 43-річна донька Петра є відкритою лесбіянкою, одружена з іншою жінкою, виховує трьох дітей. Ян – член громадської організації батьків ЛГБТ-дітей, Stolta Föräldrar, "Горді батьки".

У 1995 році нашій доньці Петрі було 25 років. Вона взяла свого брата, мою дружину й мене за руки й сказала, що має щось сказати. Зізнання доньки, що вона лесбіянка, стало великою несподіванкою.

Ми її обняли сказали, що любимо, але нам треба осмислити почуте. Петра відповіла, що думала про це понад 10 років, боролась сама із собою. У Швеції теж сильні гетеросексуальні традиції, донька переживала, як ми сприймемо новину.

Після цього Петра поїхала знову на навчання. Моя перша реакція – шкода, я не бачив багато років, що доньці погано.

 

Після 35 років шлюбу ми з дружиною могли говорити про що завгодно, але не про це. Вона дуже важко сприйняла зізнання Петри – навіть не могла використовувати слово "гомосексуальність". Однак написала доньці: "Це моя проблема, я просто маю з нею впоратись". Згодом ми приєднались до Stolta Föräldrar. Під час першої зустрічі в групі моя дружина просто плакала. Поступово ставало краще.

Зараз Петрі 43, вона в шлюбі з жінкою вже 7 років, з них два – офіційно. Її дружина до цього була заміжня за чоловіком, у неї є троє дітей.

Мій син гетеросексуальний, має 2 дітей, тому тепер у мене 5 онуків.

Петра – учитель англійської мови в школі в невеликому місті. І її дружина теж, там вони познайомились. Петра спершу розповіла про все директорові школи, потім – колегам, і так інформація поширилась на всю школу. І після того не було ніяких проблем.

Ще одним моїм переживанням було те, яким буде виховання дітей, адже ми звикли, що тато й мама – це чоловік і жінка. Коли Петра познайомила нас, дітям її дружини було 13 років, 8 і наймолодшому 5. Я спитав хлопців, чи вони мали проблеми із друзями або в школі – відповіли, що ні. Зазвичай діти в школі почуваються дискримінованими, але нам пощастило (посміхається).

Після того як самі дізнались, що наша донька лесбіянка, ми ще 2 роки тримали це в таємниці. Дуже хвилювались, як зреагує сім'я, підшукували зручний час, щоб повідомити родичам. Але з їхнього боку була лише любов – Петрі стільки людей дзвонили й казали: "Ми тебе любимо".

Після зізнання Петри ми із дружиною почали пригадувати, що донька не носила спіднички – лише штанці, завжди сперечалась з мамою із цього приводу. Постійно грала у футбол, хокей із хлопцями. І взагалі в неї було більше друзів серед хлопців, ніж дівчат. Та це було якраз те, що цікавило й мене – тому ніщо не підштовхувало до думок про гомосексуальність.

"Горді Батьки" щороку йдуть у колоні на гей-параді. Щораз після нього до нас приходь молоді люди й кажуть, як їм важливо нас бачити. Є батьки, які не підтримують своїх дітей – іноді через релігійні переконання, іноді – просто через суспільні особливості.

Я думаю, що батьки мають сказати своїм дітям: "Ми тебе любимо, але нам треба справитись з нашими почуттями". Навіть у Швеції важко це так просто прийняти.

Гьоран Стантон, 56 років, Стокгольм

Працює в Hate Crime Unit Стокгольмської поліції, розслідує справи, пов'язані з дискримінацією. У березні 2000 року створив Gay Police Association, яка потім заснувала Європейську асоціацію поліцейських-геїв. Відкритий гей, 25 років живе з іншим чоловіком.

Ми разом 25 років, у нас немає дітей, зате є 10 собак.

Мій тато – поліцейський. Казав, що йому не подобаються геї. Якось у 1950-60 роках він був у формі на вулиці, якийсь чоловік до нього торкнувся. Тато так розсердився, що побив його. Сильно, думав що до смерті. Тоді повернувся, але той чоловік десь пішов геть. "Це психічно хвора людина", – сказав тато.

Тоді я зрозумів, що не можу розповісти батькам про свої переживання. Але в 30 років я закохався. Прийшов і сказав татові, що я – гей. Він відповів: "Ні, цього не може бути", а потім порадив: "Не кажи нікому". Я заперечив, бо не є таємничою людиною. Тато не розумів мене, але згодом прийняв цей факт.

Думаю, що останні 10 років свого життя він пишався мною. Десь на початку 2000-их тато вже звільнився з поліції й почав казати: "У мене дуже розумний і сміливий син".

Для наших батьків важко зрозуміти, що можна бути геєм. Адже коли вони народилися – бути геєм було кримінальним злочином. До 1979-го – психічним захворюванням. Коли я почав навчатись в поліцейські академії, я був психічно хворим, бо був геєм. Але вже за рік я не був психічно хворим.

 

Під час навчання я був закритим. Було важко від розмов за спиною. У 80-х мусив покинути роботу в поліції, не міг витримати тиску на себе через те, що я – гей.

За 5 років я повернувся: хотів працювати й пишатись тим, що я – поліцейський. Хотів, аби поліція була професійною й працювала добре.

Я не можу сильно хвалитись досягненнями, але люди кажуть, що я трохи таки змінив поліцію. Зараз я працюю в Hate Crime Unit. Цей підрозділ розслідує злочини, пов'язані з гомофобією, ксенофобією – тобто, коли ви стаєте жертвою не за те, що щось зробили, а просто тому що ви такі.

Коли в березні 2000 року з'явилась Gay Police Association, у Швеції це була велика подія. Про нас було багато публікацій у пресі, ЗМІ присилали журналістів-новачків, які писали, що ми – ганьба поліції. Але нас тоді підтримав наш керівник.

Зараз у нашій Gay Police Association близько 100 членів. Звісно, геїв-поліцейських у Швеції більше. Однак щоб стати членом асоціації, раз на рік потрібно заплатити 200 крон, багато хто не хоче цього робити.

У 2002-му ми поїхали до Сіднею. Там поліція йшла на параді у своїй формі. Ми подумали, що це вдала ідея. Тепер ми вже 11 років так маршируємо, і людей це вже не чіпає.

Головне те, як добре ти можеш робити свою роботу.

У 2004 році ми заснували європейську асоціацію поліцейських-геїв. Її членами є західноєвропейські країни. Ми запросили всіх поліцейських із різних країн, але нам сказали, що в них нема геїв у поліції.

Стокгольм толерантний, але не у всій Швеції так. Уночі я не йду на деякі вулиці, на яких небезпечно ходити. Навіть якщо я у формі, деякі хулігани намагаються напасти.

 

Якщо у вашому оточенні говорять лише погано про геїв, дуже легко втратити впевненість у собі. Можна подумати: "Може, справа в мені, і я поганий". Але якщо ви про це говорите, пояснюєте людям, вони не будуть боятись. Усі ці пересуди через незнання.

Зараз я не відчуваю дискримінації на роботі. Але є я працюю в спеціальному підрозділі, і він дуже маленький. Звісно, мені теж хамелять – є багато дурних людей. У нас, як і у всій Європі, є проблеми з хуліганами. Вони часто ростуть у нещасливих сім'ях, вони бояться всього, себе – також.

Лукас Суад, 33 роки, Стокгольм

Працює в Шведській агенції з попередження пожеж. Змінив стать, зараз одружений із жінкою.

Усе почалось, коли мені було 18 років, а закінчилось в 21-22 роки. Тоді я навчався в армії, і це – дуже чоловіча робота. Хоча збройні сили тоді були дуже відкритими до ЛГБТ, і керівництво, і прості військові спокійно ставились до геїв.

Коли я зрозумів, що хочу змінити стать, моя мама допомогла мені. Вона просто спитала: "Ти впевнений?" Я сказав: "Так". Тоді вона дізналась все про процедуру зміни статі, організувала лікарів, сповістила родичів. У неї із цим були проблеми, але вона прийняла на себе весь вогонь, і я не відчув неприйняття.

У мене нема дітей, але я три роки одружений із Корін. До моменту мого зізнання в зміні статі, ми були разом були 3 місяці. Я думав, вона мене покине. Та Корін просто сказала, що їй треба подумати. І ось зараз я дуже щасливий – живу як чоловік, у мене є кохана дружина.

У моєму житті все починалось дуже погано. А зараз я живу так, як мріяв.

 

Я працюю у шведській агенції з попередження пожеж. До цього я був у пожежній частині, атмосфера там більш нетолерантна ніж у армії – таких, як я, там не сприймають. Я не був відкритим і не казав, що я змінив стать. Зараз ситуація краща.

Якось ми сиділи за столом під час кави-брейк, обговорювали якраз випадок зміни статі. Хтось прокоментував, що ніхто з таких тут не зміг би опинитись. Я сидів поряд, і вони не знали. Я боявся, що станеться, якщо вони побачать. Бо ми разом приймали душ, ми ходили в сауну, я боявся, що може статись. Але все було гаразд.

Йоханн Стрік, займається логістикою у шведській армії

У збройних силах я вже 12 років. Десь за рік після працевлаштування, я сказав, що гей. Дехто сприйняв це важко: "Ні, цього не може бути". Але тоді в мене був хлопець, ми ходили разом, цілувались, тримались за руки, жили разом. Згодом усі із цим змирились.

Завжди є люди, які не розуміють, але для молоді сьогодні це взагалі не питання. Їх більше цікавить, яка ви людина, як ви робите свою роботу – а не те, гей ви чи ні.

Зрештою, усе залежить від того, якою є сама людина. Якщо вона відкрита, нормальна, то проблем у неї нема, навіть якщо вона гей. Зараз я не відчуваю ніякої дискримінації у війську. Ось сюди, у Прайд Парк, приходила наш міністр оборони й провела тут 40 хвилин. Це чіткий політичний меседж, що для нашої армії – це взагалі не питання, ми можемо бути у формі під час прайду.

 

Коли я їду закордон, мені не хочеться брехати, хочеться говорити відверто, що я – гей. Зрештою, я можу там закохатись в когось (сміється), але не всюди можна проявляти свої почуття.

Наприклад, в Абу-Дабі я не міг показувати, що я – гей. Якби я був у Швеції, я б когось обійняв, чи поцілував, я людина емоційна, я б це робив. Але не там.

Молоді люди переживають "ой, як же я скажу мамі й татові", хоча вони в більшості випадків уже про це здогадуються. Коли я сказав про все своїм батькам, тато мене зрозумів, а для мами це був шок. Вона не могла зрозуміти.

Єва Брунне – один з єпископів Стокгольму лютеранської Церкви Швеції (найбільша у країні церква)

Обіймає цю посаду вже 3 роки. Відкрита лесбіянка, одружена з іншою жінкою-священиком, разом виховують сина.

Це демократична посада, її обирають як на виборах. Коли ми вирішили зустрітись з кожним журналістом, який захоче поспілкуватись на тему, що я єпископ-лесбіянка – таких виявилось 800 із різних країн світу.

У 2009 році в нашій церкві було прийнято рішення, що гомосексуальні пари можуть одружуватись. Після цього декілька лютеранських церков, а також російська православна церква сказали, що не матимуть із нами ніяких офіційних стосунків.

Моя дружина також є священиком, у нас є син, йому майже 18 років. Це не є проблемою для нашої церкви. Ми вважаємо, що укладати шлюб це добре для будь-кого.

Кожен священик має вислів-слоган із Біблії, який є близьким йому й має щодня нагадувати про місію. Мій звучить так – "Незалежно від". І в ньому сказано все: ставлення має бути однаковим, незалежно від того, чоловік перед вами чи жінка, багатий чи бідний.

 

Заява Папи Франциска про толерантне ставлення до геїв не стала для мене новиною. Але він використав слово "гомосексуалізм" – це вже добре.

Чи важко мені було бути священиком-лесбіянкою? Не так багато років тому було важко бути жінкою-священиком, зараз це вже не така проблема. Я не мала багато проблем із тим, що я лесбіянка. Може, через те що в мене була дуже розуміюча сім'я.

Коли мене питають про Біблію, я кажу, що теж її читаю. У Біблії нічого не сказано про гомосексуальних людей. І нічого не сказано про автомобілі. Може, і машини потрібно заборонити?

Усі фото автора та Олени Павлової

Поїздка журналіста здійснена за підтримки Swedish Institute

powered by lun.ua