"Батько" Пейзажки: Треба відійти від негативу і припинити залякувати самих себе

48
16 вересня 2013

У свідомості більшості киян "Пейзажка" асоціюється з ім’ям автора дивовижних фігур котів скульптора Костянтина Скритуцького. Однак мало хто знає, що друге життя Пейзажній алеї подарував київський бізнесмен Володимир Колінько. Спершу він садив у сквері липи, а потім надихнув на перетворення міського простору місцевих мешканців, активістів, бізнесменів.

Будувати дитячий майданчик замість гаражів на Пейзажці Колінько замовив Скритуцькому, з яким на той час вже плідно співпрацював. 

"Всі знають, хто такий Гауді, але ніхто не згадує мецената Гуеля, який все життя підтримував митця", - каже Колінько. І додає: це нормально, він звик бути в тіні.

Представити Колінька одним словом важко - він меценат, письменник, філософ, київський активіст. Кандидат фізико-математичних наук, колишній співробітник київського Інституту кібернетики, він створив успішну компанію з розробки навігаційних карт. Паралельно корінний киянин багато років займається облаштуванням міста.

Для втілення своїх ідей Колінько створив благодійний фонд "Київська ландшафтна ініціатива", який ініціював та підтримав десятки проектів. Найвідоміші серед них – скульптури Їжачка в тумані, Балерини, Віслючка, пам’ятник київському інтелігенту.  

"Я купив цього дивного птаха на барахолці. Що за птах, їй Богу, не знаю. Але його вигляд мені дуже сподобався. Я побачив у ньому інтелігента", - демонструє Колінько бронзову статуетку і справді дивного птаха з похиленою головою. Цей образ втілився у черговій скульптурі, встановленій у сквері на розі Великої Житомирської і Гончара. Саме сюди виходять вікна кабінету Колінька.  

Направляємося в парк одразу після інтерв’ю. До "інтелігента" пан Володимир водить усіх своїх гостей. По дорозі розповідає, як правильно "домовлятися з ЖЕКом" про висадку дерев, як їх захищати від шкідливої солі, якою взимку посипають київські дороги.    

"Українська правда. Життя" пропонує розмову з Коліньком про мешканців і їхню роль в облаштуванні міського простору, про те, чи варто українцям сподіватися на владу, а також про зміни в свідомості людей, які приводять до змін в країні.

"ЯКЩО ЛЮДИНА ГОТОВА РОБИТИ КОРИСНІ РЕЧІ, НЕ ЧЕКАЮЧИ ВИЗНАННЯ, ВОНА ОТРИМУЄ ШЛЯХ ВПЕРЕД"

- У Києві майже щодня відбуваються акції протесту проти чергових забудов. Однак мало прикладів, коли мешканці об’єднуються навколо облаштування спільного простору. На Пейзажці свого часу сталося саме це. Ви були одним з ініціаторів будівництва сквера з котами. Чому і як все почалося?

- Перед тим, як говорити про те, що відбулося на Пейзажці, я хочу звернути увагу на потребу суспільства в подібних перетвореннях. Такі дії потрібні не лише споживачам, але й людям, які можуть робити щось корисне в майбутньому. Якщо ми це усвідомимо, буде значно легше.

- Мені здається, що для того, щоб це усвідомило суспільство, потрібна критична маса людей, яким не все одно. За вашими відчуттями, вона вже сформувалася?

- Цих людей не так мало, хоча не можна сказати, що сформувалася критична маса. Хтось приходить, хтось розчаровується, хтось іде… От я вам розповім свою історію, і ви зрозумієте, як це відбувається.

У 2000 році я усвідомив, що Київ вбивають. Була друга каденція Омельченка, почалися забудови, старі будинки зносили. Я зрозумів, що у мене є потреба щось робити. Почав з того, що садив дерева на вулицях. Купив липи, домовився, дві з них посадив на Пейзажній алеї. А потім одного дня прийшов і не знайшов їх на місці. Ці липи вирвали з корінням і викинули в урвище – на асфальті лишився слід.

Це був удар: "Ну, як так може бути, я для людей, а вони… Та пішли вони всі!". Але я ще раз подумав і вивів для себе формулу, яку пропоную всім, хто починає щось робити: любити людей такими, які вони є і нічого від них не чекати. Якщо людина до цього готова, вона отримує шлях вперед. Якщо вона буде мучитися і вимагати визнання від суспільства, нічого з цього не буде, краще не братися за справу взагалі.

Я знаю достатньо багато людей, які щось роблять, але вимагають визнання, а коли його не отримують, розчаровуються: люди погані, суспільство не таке, нічого не буду робити.

 Володимир Колінько

- Якщо повернутися до Пейзажки, як люди почали об’єднуватися? З чого усе почалося?

- З боротьби! (сміється). Ця історія відома. Знищили не тільки мої липи, але й гаражі, вирили котлован, показали всі дозволи, "все законно". Але люди вперлися. Потім підтягнулася молодь, "Збережи Старий Київ", і почалася боротьба. Це була типова історія: один суд тягне в один бік, інший – в інший. Ми ще тоді були наївні і думали, що рішення суду може бути остаточним (сміється).

В якийсь момент терези хитнулися в сторону громадськості, і гаражні кооперативи, які спершу знесли, знову повернулися. Це виглядало жахливо – будівельний майданчик, все перекопано, бетонні коробки. Тоді гаражники звернулися до мене: "Що тут можна зробити?".

- Ви самі брали участь в акціях протесту?

- Ні, мені більше подобається будувати, перетворювати. Я підтримував активістів, але не занурювався в боротьбу. Тоді я вже працював зі Скритуцьким, ми поставили кілька вуличних скульптур, наприклад, у Чкалівському скверику ("Мавка", "Риба", "Крокодил" - УП). Була ідея подовжити життя засохлим деревам, щоб їх не спилювали повністю.

Я сказав Костянтину: "Подумай, що можна зробити", і він придумав тих котів. Потім я підключився з ідеями, наприклад, вигадав Маленького принца як символ, який охороняє дитинство. Потім з’явився проект "Аліса в країні чудес".

Не все, що є на Пейзажці сьогодні, мені подобається, але це нормально: місце стало відомим де-факто і кожен хоче там щось зробити. Я ставлюся до цього філософськи: якщо це буде щось погане, воно відімре, якщо добре – приживеться.

Так виглядала Пейзажна алея до будівництва скверу. Фото спільноти "Збережи старий Київ"

- Розкажіть, як ви співпрацюєте з владою. Для багатьох проектів потрібні узгодження, дозволи

- Ми намагаємося не конфліктувати. Але я не переймаюся дозволами. Іноді ми ставимо якусь скульптуру, а нам кажуть: "Знесемо". Ну, зносьте. З "Зеленбудом" ми дружимо. Звісно, ми виконуємо їхню роботу і говоримо: "Кажіть, що це ви робили" (сміється).

- Ви самостійно фінансували ці проекти чи збирали гроші з громади?

- Фінансував не лише я, а й багато інших бізнесменів. Я впевнений: все, що робиться з добром, не може бути поганим, а те, де є присмак бізнесу…

 
 Така Пейзажка зараз. Скульптури Костянтина Скритуцького. Фото russos.livejournal.com

- Але з точки зору ефективності будь-які інфраструктурні зміни не мають бути просто подарунком громаді. Мешканці повинні теж відчувати свою відповідальність за результат. Скажімо, меценат будує дитячий майданчик, але люди мають вкласти або трохи грошей, або зусилля, принаймні посадити кущі…

- Так, звісно. Це ж стара історія: якщо тобі щось дісталося безкоштовно або без зусиль, то ти це не цінуєш. Відносно мене, то я роблю те, що можу і хочу. Можу когось долучити – долучаю, люди дають гроші. Але у мене нема часу та інфраструктури, щоб збирати гроші з людей.

Мені цікаво виступати менеджером: якщо я когось надихнув і він почав будувати якісь речі, я своє завдання виконав.

 Фото russos.livejournal.com

"ТРЕБА ВІДІЙТИ ВІД НЕГАТИВУ, БО МИ ЗАЛЯКУЄМО САМІ СЕБЕ "

- Яким чином налаштувати людей на конструктивні перетворення, як ви це робите?

- Суспільство ще формується, тому немає якогось однозначного рецепту: "треба так і ніяк інакше". Я намагаюся не сильно виступати публічно, говорити про своє меценатство, тому що я фізично не можу втілити всі ідеї. Я повинен буду з усіма спілкуватися, допомогти, інакше буду поганим. Багато людей думають, що їхні ідеї найкращі і всі повинні їх виконувати.

Тому треба започатковувати якісь основи. Тут важливе розуміння: людей з ідеями багато, а втілювати їх – фінансово, організаційно - можуть одиниці. Але ці одиниці мають це робити. Навіть якщо їхні гроші пропадуть або їх вкрадуть, у свідомості вже будуть зміни.

Взагалі я вважаю, що трансформація суспільства на краще можлива через зміну і покращення простору, в якому живуть люди. Тобто всі ці інфраструктурні речі змінюють суспільство. Не так очевидно, як якби я чи хтось був президентом, мав усі важелі, але це не менш дієво, хоча і розтягнуто в часі.    

Скульптор Скритуцький і Володимир Колінько на відкритті пам'ятнику інтелігента. Фото з Facebook Колінька

- Ви кажете, що не зважаєте на дії влади і просто робите те, що можете. Але опоненти вам заперечать: коли ми все робимо за владу, ми її привчаємо до безвідповідальності. А ще ми платимо податки і маємо право вимагати справжнього, а не міфічного "покращення".

- Зараз можна сказати, що влада не робить нічого. Хіба що під якісь вибори. Якщо влада не заважає, це вже добре. Але моя ідея – це самоврядування. Якщо я не роблю тому, що це не робить влада, а влада не робить тому, що вона ніколи нічого не робила, не робить і ніколи не робитиме, то що, жити без змін?

Кожен обирає свій шлях. У літературі та історії все вже сказано. Знаєте, як у Булгакова, коли Воланд каже: "У світі багато теорій. Кожна теорія варта іншої. Серед них є і така, що кожному буде дано по його вірі". Ти віриш у добро – ти його отримуєш, не віриш – не буде тобі добра, все. 

- Тобто універсальних рецептів змін не існує?

- У всіх є ідеї і всі шукають, як їх реалізувати. В житті взагалі немає нічого однозначного. Є тренди, напрями. Над усім стоять принципи. Найбільш відомі принципи – це 10 заповідей. Суспільна мораль.

Скажімо, ми звикли до того, що перед інвестором всі мають стати на коліна. А хто такий інвестор? Це людина або фірма, яка вкладає гроші з метою отримання прибутку. Але до чого його прибуток до того, що потрібно суспільству? Якщо наші цілі співпадають – добре. Якщо ні, то інвестор має піти зі своїм прибутком подалі. Якщо ця людина отримає мільйони і кудись зникне, нам з цього що?

Розумієте, що таке громадський простір? Кожен його сприймає як якусь незрозумілу територію, не свою. Але він на нас дуже впливає, бо ми проводимо там багато часу, плюємося на тих, хто плюється на вулиці і так далі (сміється).

Кожен облаштовує свою квартиру, дім, але не розширює свою свідомість на вищий рівень. Для цього люди повинні спілкуватися, але не на негативі.

Наші люди роз’єднані, вони більше говорять про негатив – погані сусіди, суспільство, влада. Це природна річ: коли людина говорить про негатив, вона більш захищена. А для того, щоб говорити про позитив, треба піднятися на щабель вище. Але відійти від негативу треба, бо зараз ми один одного залякуємо.

Завдання ЗМІ – зліпити такий простір. Треба намагатися це робити. Знову таки, не для когось, а для себе.

Скульптура балерини. Проект Колінька-Скритуцького

"У ВЛАДІ МАЛО НЕЗАЛЕЖНИХ ЛЮДЕЙ. ВОНИ ВНУТРІШНЬО ПОВ’ЯЗАНІ СВОЇМИ СТАТКАМИ"

- У вас є власне бачення розвитку Києва? Яким він має бути?

- В першу чергу Київ повинен зберегтися. Кажуть, вже пізно. Але ніколи не пізно. Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно.

Щоб правильно розвивати місто, потрібно зрозуміти його місію. Якщо ми хочемо, щоб всі історичні будинки були знесені і побудовані торгово-розважальні комплекси, щоб хтось отримував прибутки – це одне. Але Київ – це місто, де народилося християнство, це історичне, ландшафтне місто. Мені здається, що доля України вирішиться в Києві, тому я бачу велику його місію. Принаймні, не бачу його забудованим.

Я спілкуюся з багатьма чиновниками. Ніхто не хоче нічого поганого, але вони внутрішньо зв’язані своїми статками. Що, вони не хочуть, щоб їхні діти бавилися в парках? Хочуть. Але після того, як отримають свій прибуток. Хіба забудовник хоче такого міста? Ні. Він навіть готовий боротися за благоустрій, але не там, де він будує, а десь в іншому місці.

Всі чиновники пов’язані одне з одним. У владі дуже мало незалежних людей. Влада вже стала якимсь абстрактним поняттям. От була нормальна людина, прийшла у владу – все, починає генерувати якісь ненормальні думки.

 Одна з найвідоміших київських скульптур - Їжачок в тумані. Скульптор Скритуцький. Фото starkiev.com

- Ви спостерігали вже певну еволюцію київської громади, активістів. Щось змінюється у свідомості людей, вони виходять на інший рівень, про який ви кажете?

- Так, звісно. Але потрібна дуже велика робота. Серед активістів хтось приходить, хтось іде, хтось втомлюється боротися. Багато людей думають, що якщо вони зробили якийсь громадянський вчинок, то суспільство одразу має їх оцінити. Якщо не оцінює, то суспільство погане. Як мінімум, ці люди відходять від боротьби, максимум – виїжджають за кордон. Влада суспільства відштовхує своїх активних членів, які можуть щось змінити.

Але я не погоджуюсь, що нинішнє покоління якесь не таке. Це освічені люди, які багато подорожують. Так, є інша біда – цинізм. Коли такі молоді люди, не маючи достатнього культурного, вікового, життєвого цензу, отримують владу, ох вони можуть багато чого наробити. Їм здається, що вони вже вхопили бога за пазуху, і тут вже тільки бабло… 

Але я сподіваюся, що все це буде змінюватися на краще. Тому ці ідеї треба постійно кидати в суспільство, принаймні морально підтримувати людей, які йдуть цим шляхом. 

powered by lun.ua