Режисер Андрій Крітенко: Ми з державою нічого спільного мати не хочемо
Андрій Крітенко – український режисер, яких з 1990-х років успішно реалізовує себе також у Німеччині.
"Там" - у місті Штутгарт – Андрій Крітенко викладає акторську майстерність, а також ставить вистави та грає в місцевих театрах.
"Тут" - у Києві – відбуваються прем’єри вистав у різних театрах, зокрема в новоствореному театрі "КРОТ". Ці чотири літери абревіатури розшифровуються як "Київський революційний о*уєнний театр". В його репертуарі вже є вистави за мотивами п’єс Леся Подерв’янського.
От-от "КРОТ" презентує нову виставу – "Андрій Вархола. Вигадка". Про неї, Ворхола-андрогіна та мамину поливку "Українська правда. Життя" і поспілкувалась із режисером.
ЕНДІ ВОРХОЛ І НОВА ВИСТАВА
- Давай почнемо з нової вистави. Чому в центрі твоєї режисерської уваги опинився саме Енді Ворхол?
- Я займаюся цією темою з 1997 року. Він мене цікавить не тільки тому, що він – Андрій Вархола родом з України, а через те, що це найцікавіша фігура в художньому світі 20 століття.
Все, до чого він торкався, перетворювалося на золото. Навіть банка з супом. До речі, ця картина виникла з ідеї намалювати порожнечу. І Ворхол у смітнику побачив банку супу – і намалював її.
Так само колись він у відповідь на пропозицію колеги "намалюй те, що полюбляєш більше за все" намалював доларову банкноту. В цьому була чесність і відвертість. Він ніколи не приховував, що вважає себе комерційним художником.
- Тобто для тебе Енді Ворхол – це кумир?
- Ні, в моєму віці вже якось смішно мати кумирів. Це просто хтось, хто мене дуже цікавить.
По-перше, він родом із дуже бідних емігрантських кіл – але стає найбільш оплачуваним художником свого часу.
По-друге, він є частиною народу, до якого ми належимо.
- Але він себе навряд чи ідентифікував як українця.
- Звісно! Якщо національна самоідентифікація і була, то це була ідентифікація русина. Русини ж кажуть про себе, що не є ні поляками, ні словаками, ні українцями.
Про це я довго спілкувався з братом Енді Ворхола – Іваном, тобто Джоном.
- І що такого ти почув, чи побачив Енді Ворхола по-новому?
- Є дуже багато іконографічного та документального матеріалу, тож уявити собі життя художника можна і без свідчень його сім’ї.
Тож мене цікавили дуже прості речі: що їли в родині, якою мовою спілкувалися, коли ходили до церкви, до якої церкви. Все інше можна взяти з книжок.
Він мене возив по Пітсбургу на своєму старому "каділаку". Наша зустріч почалась із Джонового запитання: "А скільки ти готовий заплатити за інтерв’ю?". Він уточнив, що напередодні приїздили японці та заплатили 300 доларів. Я ж нічого не міг заплатити, і він погодився повозити мене безкоштовно.
Він показав мені будинок, де вони жили, церкву, куди ходили. На цвинтар не їздили, бо я не дуже люблю цвинтарі. Я записав тоді дві касети розмов.
Я говорив із літнім чоловіком, русинським емігрантом. І розумів, які могли бути бесіди, коли Енді Ворхол приїздив до Пітсбургу та зупинявся переночувати в оселі брата. Розумів, як вони родиною вечеряли, коли їхня мама готувала "поливку та голубки".
- Якою мовою ви говорили?
- Почали англійською, а потім перейшли на українську-русинську.
Наприкінці нашої зустрічі Джон запросив мене в ресторан – хотів пригостити обідом. Але ресторан, куди він мене привіз, був зачинений через Memory Day, а Джон уже мав їхати. І що він зробив? Дав мені 10 доларів зі словами "Піди кудись поїж".
Я не міг не взяти… Ті 10 доларів я зберіг. Це можуть бути гроші Енді, бо він кожному своєму братові заповів спадок у 250 тисяч доларів.
- Хто написав твою п’єсу про Енді Ворхола?
- Є мої тексти, є тексти самого Ворхола, є тексти Леся Подерв’янського, є тексти Івана Франка – теж русина – є тексти Олексія Шипенка. Тобто є шматки із різних художніх і документальних текстів.
- Це можна назвати документальним театром?
- До якоїсь міри – це вистава з елементами документального театру. Але не настільки документального, як оце зараз модно робити в постдраматичному театрі.
Мене власне документальний театр мало цікавить. Я думаю, що театр має бути театральний, а документ – документальний.
- Вибач за наївне запитання, але – про що ця вистава?
- Про те, що в кожному з нас сидить Енді Ворхол, і що в Енді Ворхолі була частка кожного з нас.
Це вистава про те, що його цікавило. Його цікавили дуже банальні речі – кохання, смерть. Скажімо, я дуже люблю його вислів про красу білих стін, які, мовляв, гіршають після того, як повісиш на них картину.
- Хто грає Енді Ворхола?
- Мій Енді Ворхол – інопланетянин, він андрогінний. Тож Енді Ворхола гратиме Женя Капорін, а Андрійка Вархолу – Лія.
- Вочевидь, ти не орієнтувався на фізіономічну схожість.
- Звісно, ні. У нас в театрі "КРОТ" є актори, які й беруть участь у постановках. Ми поставили вистави за п’єсами Леся Подерв’янського, але ж потрібні нові п’єси та нові вистави. Ми – театр експериментальний.
- І дуже скромний – в назві сказано про "о*уєнний театр".
- Це не я придумав. Для мене назва не має значення. Це міг би бути "Криворізький рибальський обичний трамвай".
Важлива не назва, а люди, з якими ми працюємо. Концепція з самого початку передбачала отримання насолоди від роботи. Це наша головна ціль.
- Де в цій схемі глядачі? Чи отримують вони задоволення? Я, скажімо, після "Павліка Морозова" пам’ятаю дуже різні відгуки.
- Критикам треба критикував.
- Але я не про критиків, а про "звичайного" глядача.
- Це дуже просто. Ми по всій Україні зіграли "Павліка Морозова" та "Сни Васіліси Єгоравни" більше 30 разів. Це багато.
Наш театр має змінюватися. Я би хотів, аби зник оцей фльор антрепризи. Хотілося б, щоби це був театр однодумців, хотілося би більше думати про наступні вистави. І не хочеться конкурувати.
- З ким не конкурувати?
- Ні з ким не конкурувати.
- То ти говориш про перетворення на репертуарний театр?
- Ідеться винятково про ментальне розширення.
Репертуарний театр важко собі дозволити – тут потрібна була би державна підтримка. А ми з державою нічого спільного мати не хочемо. В нас є "Кінопанорама", звідки нас ніхто не виганяє.
- Ти говориш про успіх у багатьох містах України. В цьому сенсі вистава про Енді Ворхола може бути відлунням моди на споживання сучасного мистецтва. Зараз в Україні широкий загал його вчиться дивитись і цінувати. Але це не скасовує звичних вигуків штибу: "Банка супу? Я теж таке можу намалювати". Ти до подібних реакцій готовий?
- Я про це не думав. Навіщо мені думати про людину, котра вважає, що може творити так, як Енді Ворхол? Хай та людина іде й малює. Але ж справа не в банці супу, а в ідеї. До ідеї потрібно дійти.
- А як у тебе особисто склались взаємини із сучасним мистецтвом?
- В Києві я ходжу на виставки моїх друзів. А в Штудгарті, де я живу, є галерея сучасного мистецтва, де є все, а також відбуваються виставки. Я туди часто ходжу, але зараз уже менше. Треба, щоб захотілося піти й подивитися.
Того ж Енді Ворхола я стільки вже надивився за останні 15 років, поки носив цю ідею вистави!
- Його роботи будуть використані у виставі? Як там із авторським правом?
- Ворхол багато займався кіно, але ми не беремо копії, не робимо нелегальщини. Тому ми робимо tribute на його фільми, а Alloise робить tribute на "Velvet Underground", яких продюсував Енді Ворхол.
- Ти бачиш якісь спільні автобіографічні резонанси між долею себе самого та Енді Ворхола?
- Мене цікавить людина, а не емігрант. Емігрантського в ньому найменше.
Хіба що в дитинстві ірландські емігранти лупцювали русинських емігрантів і обзивали їх "поляками". А ще мама з ним розмовляла русинською мовою – але Енді відповідав мамі англійською мовою, він же народжений вже в Пітсбургу. А ще Енді з мамою щодня з 6 ранку до 9 ранку та з 6 вечора до 9 вечора був у греко-католицькому храмі – замість дитсадка.
Якщо придивитися, то безліч картин Ворхола є натхненні греко-католицькими іконами. А шовкографія Ворхола має за витоки розписані яєчка, що їх русини дарують один одному на свята, не тільки на Великдень.
Але після переїзду до Нью-Йорку Енді Ворхол перестав мати національність.
ТЕАТР "ТУТ" І "ТАМ"
- Ти можеш порівняти театральну роботу в Україні та Німеччині?
- Тут цікавіше, там простіше.
- Поясни, що це значить.
- Тут – вдома. Тут інші стосунки з акторами. Важко сказати – це як різниця між німцями та українцями.
- Для мене ця різниця неочевидна.
- В Німеччині виставу готують довго та ретельно – за рік-два до прем’єри все розплановують до якихось нанодеталей. А тут багато речей базуються на імпровізації, адреналіні та драйві.
- Ти маєш на увазі акторську майстерність?
- Маю на увазі все.
Акторська майстерність не залежить від національності. От у мене на курсі в університеті – вісім студентів. На першому курсі університету Карпенка-Карого таких студентів тридцять. Я просто фізично не уявляю, як з такою кількістю студентів можна щодня працювати.
А ще тут в Україні є абсурдна історія про студентів-бюджетників і студентів-контрактників.
На моєму першому курсі в Штутгарті вчиться вісім студентів – їх вибрали з 700 абітурієнтів. З тих студентів лише двоє – німці, дві дівчини. З хлопців є серб, росіянин, перс та італієць. Дві інші дівчинки – сербка та білоруска. Звісно, всі вони перфектно говорять німецькою мовою.
 |
- Очевидно, що в Німеччині та Україні дуже різняться логіки фінансування театру. В Україні театри насамперед фінансуються державою, тобто мін культ роз приділяє гроші на зарплати та ще якісь статті видатків. А як це працює в Німеччині?
- По-різному. В Штутгарті діє 50 театрів, дуже різних. Є величезний державний театр, куди входить опера, балет і драма – кажуть, це найбільший театр у світі за кількістю персоналу, бо там працює близько 2000 тисяч людей 90 національностей.
Є театри, яким допомагає місто. А є приватні театри – про них я знаю мало, бо ніколи з ними не працював.
- Наприклад, у Парижі на Монмартрі ввечері можна наткнутися на відкриті двері, що ведуть у буквально квартиру, де сидить десяток глядачів і пара акторів на імпровізованій сцені грають виставу. Таке в Києві можливо колись зробити?
- Можливо. Треба для цього зробити в Києві Монмартр. Звісно, це не просто так на рівному місці робиться. Потрібна традиція.
З цією роллю міг би впоратися Андріївський Узвіз, але всі бачать, що зараз відбувається з театром на Узвозі, та і з самим Узвозом.
Монмартр – це в перекладі "гора мертвих". От і Узвіз – так само.