Сашко Положинський: Я заліз у політику трохи глибше, ніж хотів би

85
5 грудня 2013

Після кривавого побоїща на Банковій 1 грудня співак Сашко Положинський для багатьох став справжнім героєм.

Відео, на якому лідер гурту "Тартак" намагається заспокоїти натовп біля АП, переглянуло багато тисяч людей.

Хоч насилля спинити не вдалось, його відчайдушна промова на ковші екскаватора в оточенні налаштованих до бійки людей вражає щирістю.Тепер Сашко пригадує ті події із сумом в очах – він дуже жалкує, що та бійка таки сталась, і він не зміг їй зарадити.

Положинський мимоволі опинився у вирі інформаційних потоків, упіймати для розмови його майже неможливо. Єдиний спосіб – на ходу.

Так ми й записували цю розмову: поки Сашко швидко йшов із Хрещатику до верхнього виходу з "Глобусу", тримаючи в руках диктофон і говорячи в нього. Потім – на пряме включення "Інтеру"; повернувся, дав відповідь на кілька питань, рвучко розвернувся й пішов на наступну зустріч.

– Розкажіть, як ви взагалі опинились на Банковій?

– Я був на Майдані, як і всі в той час. Мій товариш, з яким я перебував у постійному телефонному контакті, дав знати, що на Банковій якісь заворушення.

На акціях протесту, особливо таких як наша, з можливими провокаціями й силовими нападами з боку нашої рідної міліції, потрібно гуртуватись, створювати групи опору, які тісно взаємодіють з іншими групами.

Перебуваючи в контакті з одним із хлопців, на якого можна розраховувати і який може розраховувати на мене, я дізнався, що він на Банковій, і там щось недобре відбувається, тож я пішов до нього.

– На відео всі бачили, як ви намагались заспокоїти агресивних мітингувальників. Але сутичок не вдалось уникнути. Аналізуючи ситуацію зараз, як ви думаєте, чому?

– Я почав не із заспокоєння. Перше, що я зробив – побіг до ряду солдат внутрішніх військ і спробував їх переконувати, щоб вони не робили дурниць, не виконували наказів або малопомітно саботували.

Я це робив дуже емоційно, намагаючись тиснути на якісь різні точки. Але я один не міг охопити весь цей ряд. Коли я бачив і чув, що робили інші агітатори, зрозумів, що нам навряд чи вдасться щось зробити: у нас була дуже різна аргументація, і ми фактично тією аргументацією перекривали зусилля один одного.

Тоді я розвернувся й побіг в інший бік переконувати людей, що щось тут не чисто, що ця ситуація викликає дуже багато запитань.

Я намагався апелювати здорового глузду, наводити якісь аргументи, ставити логічні запитання. Однак хлопці були налаштовані по-бойовому. Але найстрашніше те, що їх підігрівали ну явні такі провокатори.

Не можу сказати, звідки вони там з'явились й хто саме їх прислав. Але те, що вони діяли професійно й те, що вони відверто провокували, було дуже помітно. Більше того, вони діяли дуже злагоджено, професійно й робили все можливе, щоб підвищувати градус дискусії.

Якщо я намагався переконувати людей хоч емоційно, але більш-менш якимись добрими аргументами, торкаючись якихось світлих сторін, – то ті, навпаки, провокували агресію вже по відношенню до мене й тих людей, які були зі мною.

Адже коли я прибіг, на Банковій таку ж миротворчу роботу вів Олександр Солонтай, інші люди, кілька моїх друзів, якісь хлопці з волонтерської медичної служби теж заспокоювали. У нас там утворилась невеличка група.

Звичайно, ми не змогли би силою втримати всіх тих людей. Але ми намагались принаймні переконувати. І коли під дією провокаторів нас пробували тупо відлупити...

– Вам теж дісталось?

– Нам усім дісталось, комусь більше, комусь менше, я досі шкутильгаю.

Мені дуже пощастило, що цівка газу поцілила не в око, а в скроню, бо я вчасно відвернувся. Ненавмисно, я не бачив, що вони циркають, просто цілили в око, а я якраз у той момент відвернув голову, і пирснули в скроню.

Ми там трошки поштовхались, побились навіть. Були моменти, коли мало не дійшло до справжньої бійки. Не дійшло.

В якийсь момент я зрозумів, що діла не буде.

Хлопці, яких я намагався переконувати – були всі мені незнайомі. Та я зустрів там одного свого знайомого. І коли побачив, що навіть до нього мої аргументи не доходять – то чого вже слід було чекати від інших людей?

Насправді, серед моїх аргументів було не тільки: "Та що ж ви робите?!" А й цілком слушні зауваження. Ви хочете штурмувати – заради Бога, а скільки у вас сил, знаєте? А командир у вас є? А немає єдиного проводу, а тактика якась? А розвідку ви провели, а периметр ви перевірили, а тил застрахували, резерв залишили? Такі були питання чисто тактично-стратегічного характеру – і всі казали, що нє-нє, нема-нема-нема, ми просто хочемо там, помститись.

– Ви дуже багато тут проводите часу на Майдані спілкуєтесь з людьми. Наскільки дисонують такі агресивні настрої, які були на Банковій із тим, що ви бачите тут, на Майдані?

– Є одне щось дуже спільне: рішучість. Тут на Майдані люди рішучі – і там були люди рішучі. Я не беру до уваги провокаторів, я маю на увазі тих, хто є моїми однодумцями, нашими однодумцями. Це точно спільне.

Точно й тих, і інших об'єднує бажання перемогти, знищити цю банду, яка окупувала Україну, покарати всіх винних. Тих, які здійснювали злочини, перебуваючи на верхівці владної піраміди, тих, хто всередині владної піраміди. Тобто не шукати цапів-відбувайлів, а реально карати всіх, хто винен. Кожен має нести відповідальність за свої вчинки.

– Переглянувши настрої людей у соцмережах, у коментарях під публікаціями, складається враження, що в людей градус цієї рішучості поступово спадає по мірі того, що робить опозиція, по мірі невдач, зокрема, з відставкою уряду. Ви відчуваєте їх зараз на Майдані?

– Не знаю, можливо я замало часу буваю в соціальних мережах і не знаю, що там люди думають і кажуть. Тут я відчуваю інші настрої.

А які є причини, щоб настрій спадав? Влада винних покарала? – Не покарала. Зробила висновки після першого побоїща й влаштувала друге? Ну, то це взагалі не те, що сприяє спаданню градуса.

Те, що влада не хоче вести діалог з опозицією – це теж не причина для того, щоб градус спадав.

– Що можуть зробити мирні мітингувальники з тим, щоб допомогти революції?

– Те, до чого закликаю я, – це до організованості. Чим кращою в нас буде організація, тим більше шансів перемогти. Це стосується будь-яких видів діяльності. Організація життя самого табору на Майдані, організація охорони, пропускної системи, діяльності служби безпеки. Виявлення провокаторів, а їх повно. Їх у принципі дуже легко вирахувати.

– Як?

– За поведінкою, за риторикою. Це дуже просто робити. Професіонали це роблять, я думаю, дуже запросто. Треба шукати цих професіоналів і просити їх займатися цим, делегувати їм ці функції.

Навіть, якщо є люди, які хочуть тільки силовим шляхом вирішувати питання, - навіть таким потрібна організація, а вони, можливо, це роблять десь тихо непомітно.

– Я чула від мітингувальників, що зараз набагато краще з організацією.

– Звісно, що так. І штаб робить висновки, і ті люди, які проявляють ініціативу. І власне наша громадська ініціатива стосується покращення організації взаємодії людей і окремих груп людей та організацій.

Можна говорити про те, що все рухається в плані кращої організації в логічному напрямку.

 Фото Сергій Мартинюк (з Facebook автора)

– Сьогодні читала один із постів ваших колег, який повернувся після ночі на Майдані й писав, що не може дивитись на людей, котрі спокійно йдуть на роботу, не йдуть на страйк. Як ви бачите місію простих людей, які думками з революцією, але не приходять, ідуть собі на роботу?

– Ну, що я можу сказати? Якщо ці люди взагалі ігнорують Майдан – самі собі вороги. Якщо це люди, які категорично проти Майдану, то вони й нам вороги, значить, на жаль. Але так є.

Мені дуже прикро, що ми не можемо знайти єдності в суспільстві.

Але вони мають право, я не можу їх засуджувати, вони роблять свій життєвий вибір самі.

Мене більше тішать ті люди, які тут із нами. Дуже приємно, що в колі моїх знайомих людей, людей, яких я люблю, яких я поважаю, немає тих, за кого мені було б соромно. А якщо є, то я про них не знаю, на щастя.

– А вас не лякають праворадикальні заклики на Майдані, націоналістичного штибу, у тому числі "Смерть ворогам"?

– Абсолютно не лякають. Тому що якщо вороги є, то значить їм має бути смерть. Тому що ворог – це не суперник, це противник. Це ворог, і ворогів треба знищувати. З ворогами домовлятися не можна.

Мене більше лякає, що ця риторика набуває такого демагогічного характеру. І я більше шаную тих патріотів, які не кажуть зайвих слів і роблять добрі справи, ніж ті, які багато волають, а нічого не роблять.

– З одного боку, у вас такий імідж миротворця, тому що ви намагались зупинити ці насильницькі акції …

– Це ж тільки імідж (посміхається). Я намагався вберегти хлопців від біди. І я їх не вберіг, і вони в цю біду вскочили.

Можливо, ті хлопці, які піддались на провокації й, на жаль, не послухали мене, у ту біду б не вскочили. І це велика біда, і я через це дуже переживаю. Страшенно переживаю, ви собі не уявляєте. Як я себе картаю, що я не зміг дійти до кінця.

– Ви не один пробували заспокоїти: і Порошенко підходив, і Оксана Продан. Всеодно нічого не вийшло.

– Можливо, якби я дочекався Порошенка й ще когось, і спільними зусиллями ми спробували зупинити… Можливо, ми би змогли. А може, нас би просто розірвали там.

– Зараз усі кажуть, що в опозиції взагалі немає ніякого плану дій і невідомо, що робити далі. Яким є план дій від Сашка Положинського?

– Організовуємось, організовуємось, організовуємось. Організовуємо інтелектуальні центри. Центри взаємодопомоги, Центри вироблення ідей і продукування ідейних продуктів. Формуємо й муштруємо Національну гвардію, Народну варту, охоронні служби, служби безпеки...

– Це може затягтись дуже надовго. Те, про що ви говорите – стратегічний, тривалий процес.

– Принаймні поки ми разом, ми люди вільні. Поки ми все це робимо, ми живемо в тому середовищі, у тому оточенні, у якому нам комфортно; довкола однодумці, довкола люди, яким можна вірити, довкола люди, яких любиш. Що в цьому поганого?

– Тут багато приїжджих, у яких робота. Вони не можуть довго залишатись на Майдані.

– Одні приїжджають, інші від'їжджають. Якщо проти злочинної української влади... ні, не будемо називати її українською. Проти нашої... ні, теж не нашої. Якщо проти цієї злочинної влади виступає достатньо багато українців, то нам вистачить людей, щоб здійснювати ротації й довести боротьбу до кінця.

Якщо ж нас підтримує недостатньо багато людей, у що я не вірю, поки що принаймні – то тоді в нас шансів на перемогу немає.

І тоді лишається тільки два варіанти: або панічно тікати, який більшості присутніх не подобається – або йти в останній бій, який більш прийнятний, ніж тікати, але теж не подобається. Усім хочеться перемогти.

– Як вважаєте, які будуть дії влади зараз?

– Думаю, влада буде пробувати розколоти нас із середини всіма можливими засобами. Я думаю, що влада буде вдаватись до різноманітних провокацій, щоби спровокувати силовий сценарій і розв'язати собі руки.

Я думаю, що влада буде пробувати інший варіант. Якимось чином через верхівку опозиції знайти якийсь компромісний варіант – такий, щоб опозиція й протестувальники виглядали в невигідному світлі, влада виглядала переможцем, але щоб це спустити якось на гальмах.

– Політики йдуть зараз із вами на контакт? Вони обговорюють якось, радяться з активістами?

– Трошки йдуть, але поки що це не виглядає, що вони радяться.

– Раніше часто повторювали, що політики окремо, а протестувальники – окремо. Як воно зараз?

– Ні, такого розколу немає. Поки політики від нас не відмовились, поки вони не зробили офіційну заяву, вони продовжують принаймні декларувати готовність перемагати, іти до кінця – ми не окремо.

Звичайно, дуже багато відбувається без політики. Але це нормальний процес, нормальний громадянський процес. Громадяни повинні бути рушійною силою, а не політики. Але в даному випадку політикам делеговані певні завдання.

Ці завдання включають у себе шукати шляхи до того, щоби ми отримали те, чого прагнемо: відставки Януковича, відставки Азарова, відставки його уряду, і покарання всіх винних.

Через невдачу політиків із відставки кабміну не відчувається серед мітингувальників такого розчарування, на кшталт "і політики окремо, і давайте ми будемо робити щось самі".

Так, усі давно роблять самі щось, у нас тут багато самоорганізації, багато самоініціативи, але ми діємо в одному напрямку. І більшість наших громадських ініціатив спрямовані на те, щоб підтримати політиків, щоби заповнити пробіли в їхній організаційній роботі.

Але ні в якому разі ми не діємо проти них. Принаймні зараз, на даному етапі, бо я не можу прогнозувати, як розвиватимуться події.

– Зараз дуже багато людей кажуть, що ви – новий лідер. Ви вже багато разів казали, що не хочете йти в політику. Ще не передумали?

– Ні, зараз, коли я заліз у політику трохи глибше, ніж я хотів би це взагалі – сталося це практично випадково й не із власної волі – я ще більше не хочу в політику. Я ще більше хочу повернутись до свого звичного, розміреного життя.

Та я не можу собі це дозволити, тому що не та ситуація в країні, щоб собі таке дозволяти. Хоча спокуса, звичайно, є.

– Уявімо собі, що вам доведеться вести людей за собою. Ви – один із лідерів, треба буде організовувати людей навколо себе. Ви відчуваєте в собі сили на це?

– Якщо раптом у мене з'явиться можливість дійсно повноцінно керувати людьми, щоб люди слухатимуться моїх порад, моїх прохань і робитимуть те, що я прошу, то я буду шукати варіантів хитрішої тактики, ніж тактика протистояння.

Я не хочу за звичними схемами. Я не хочу, щоб наші дії прораховувались заздалегідь, як зараз це відбувається.

Я хочу, аби владу переграли в шаховій партії. Поки що ми не можемо їх переграти в силовому протистоянні, ми не можемо їх переграти в економічному протистоянні.

– По суті, ви говорите про політику. Ви говорите про те, що ви готові...

– Політика – це домовленості, це підкуп, це брехня. А я маю на увазі взяти їх інтелектом. Якщо зможемо, значить ми молодці. Якщо не зможемо – ну, шкода.

– Ви сказали, що в політику ви не хочете йти. З іншого боку, ви казали, якщо буде воля учасників революції, ви в принципі готові включитись в цей процес.

– Ви розумієте, що я людина відповідальна, і якщо я відчуваю відповідальність на собі, то я нікуди не можу від цього подітись.

Не знаю, нагородив мене Бог чи покарав оцим відчуттям – але воно є й воно мене змушує до дій.

Можливо, я не все розумію. Можливо, я в чомусь помиляюсь. Можливо, я багато чого роблю не так, кажу не так. Але я все роблю щиро. Мені нема за що соромитись.

Мені може бути прикро за якісь мої вчинки; за якісь речі мені боляче.

Мені боляче, що я не зміг на Банковій довести це діло до кінця. І все сталось так, як я й боявся.

Але принаймні ні за що не соромно. Я не грішу перед самим собою. Я чесний, чистий, відкритий – хоча, можливо, багатьом здається, що це не так.



powered by lun.ua