Сергій Жадан: Наш ворог - влада

170
26 лютого 2014

Сергій Жадан – письменник, який цього року написав нову книжку "Месопотамія". Цю книжку я особисто наразі вважаю opus magnus Жадана – з неї почався, і це вже очевидно, новий виток творчості письменника. І було би так добре в інтерв’ю з Жаданом говорити тільки про це – про книжку, текст, зміни авторського голосу…

Але ця розмова відбулася напередодні 18 лютого, незадовго до початку стрілянини. 18 лютого Жадан був уже не в Києві, але дуже скоро потому приїхав до Харкова – брати участь в опорі сепаратистському "Українському фронту", блокувати місцеву ОДА.

До речі, саме Сергій Жадан озвучив вимоги харківського Євромайдану до влади.

Це інтерв’ю – про літературу та про політику, зміни в суспільстві, про діалог між українськими регіонами та про те, хто є головним ворогом.

- У тебе нова книжка "Месопотамія", і в ній є, на мою думку, незвична міфічна складова – міфологія Межиріччя…мало не сказала "Межигір’я". Запитання таке: чи справді ця міфологічність мені не привиділася, і про що це все?

- Звісно, шумерська міфологія – це очевидні речі. Вона закладена щонайменше в назві.

- Наприклад, оповідання "Марат", по-моєму, дослівно "Пісня про Гільгамеша".

 

- Звичайно. А також я би дуже радив звернути увагу на "образ глини", який там присутність: в шумерській міфології мертві харчуються глиною, і це найгірша покара.

Я читав перші рецензії і дещо здивувався, що читачі не відчитують в книзі речей, які мені здавалися очевидними. От згадай оповідання "Марат" - це не тільки вже згадана "Пісня про Гільгамеша", не тільки стародавня міфологія, але і те, що стосується Нового Заповіту, новозавітної міфології, сюжету життя Ісуса.

- Наприклад?

- Здам декілька деталей. Марат помер на Великдень. Його історію розказує Іван, якого Марат називав "улюбленим учнем". Є сюжетна лінія протистояння Марата і Чорного.

А ще за сюжетом Марат повертає вчителя до життя, ніби воскрешає Лазаря. Також у тексті фігурують перукарки, що миють ноги Марата своїм волоссям.

Марат – це такий собі Ісус нашого часу, який збирає на власні поминки своїх апостолів, які переповідають свої "євангелія", різні концепції його життя.

- А що сталося, що в твоїй новій книжці так багато міфологічного? Це, звісно, проглядало і в більш ранніх твоїх текстах, але настільки міфологізовані твої тексти вперше…

- Мені захотілося написати історію про місто Харків, яка би стосувалася не суто соціальних і політичних зовнішніх обставин, що лежать на поверхні, а речей, котрі би примирювали з цим містом, пояснювали його.

Це Харків, як місто, збудоване за всіма приписами створення ідеального міста, що мало захищати мешканців від усіх загроз. На сьогодні багато хто ці функції старого міста не відчитує і не бачить. Але це провина не Харкова, а його мешканців.

Мені хотілося поговорити про основу цього міста. Це як легенда про Єрусалим, що стоїть на великому камені, який наснажує та підтримує його. Будь-яке місто, побудоване за правильними принципами в правильному місці має такий акумулятор, що його живить.

- На перший погляд видається більш логічним звернутися до жанру історичного роману, якщо хочеш привернути увагу до першоджерел міста…

- Ти розумієш, історія Харкова – це декілька різних історичних концепцій. Кожна з них має свою правду. Є, скажімо, концепції різних національностей, які з самого початку в Харкові жили.

Це завжди було місто "мультикультуралізму", великий транзитний пункт, де жило багато національностей – більш або менш осідло.

В кожної з цих етнічних груп, гадаю, є своя візія Харкова.

Російське історичне бачення Харкова та українське бачення - і тут постає запитання, що називати "українським" – вони засадничо різні.

Наприклад, історія громадянської війни – це багато різних Харковів. Є більшовицький московський Харків, є Донецько-Криворізька республіка, є УНР, є анархічний Харків…

Однієї візії немає – і це неабиякий матеріал для письменника. Давно вже говорю, що мені цікаво написати історичний роман-трилогію про Харків. Але у випадку з "Месопотамією" хотілося звернутися до речей, які не стосуються історії, а стосуються міфологічних речей.

- З огляду на множинність історій, звернення до первинних архетипів і міфологічних структур – це найпряміший шлях, напевно.

- Можливо. Але кожен теж спирається на свою міфологію. Для когось важливе язичництво, а комусь близький іслам. Хтось читав Новий Заповіт, а хтось – ні.

- Тобто, ми говоримо про втрату пам’яті.

- Ні, ми говоримо не про втрату пам’яті, а про її віднайдення.

Тут і далі - фото з офіційної сторінки у Facebook Сергія Жадана 

- В Харкові пам’ять уже віднайдена?

- Вона подроблена. В Харкові немає цілісності, що властива будь-якому старому місту. Така цілісність є у Львові чи Івано-Франківську. Думаю, це пов’язано з певними історичними реаліями, з особливостями регіонів. В них цілісне інформаційне та культурне поле. Якщо щось відбувається, то про це знає все місто.

Харків – розірваніший. І це перепона для створення спільних концептів та ідей. Але це також і добре, бо кожна автономна група є самодостатньою, витворює щось своє. В цьому місті немає централізму.

- Це добре чи погано?

- Це і добре і погано. Для мене особисто це добре. На мою думку, будь-який централізм є злом.

Сьогодні Харків є сумновідомий як місто наших двох "дельфінів", що всім керують. Але якщо ти поговориш із харківськими художниками чи музикантами, вони напевно скажуть, що не відчувають жодної цензури. Попри те, що ця солодка парочка робить вигляд, ніби все контролює, інтелектуальний, культурний простір від них не залежить. "Митці" для них ніхто, а вони ніхто для "митців".

- Чи можна це назвати внутрішньою еміграцією?

- Ні. Внутрішня еміграція – це дистанціювання від чогось. А мистецтво не дистанціюється. Скоріше, ігнорує цю владу, не сприймає її, бойкотує. Зрештою, про Харків початку 21 століття судитимуть не за мером і губернатором, а за художниками та письменниками.

- Це мені нагадало нещодавній допис у блозі Євгена Іхельзона, котрий міркує про те, як треба говорити зі Сходом і Півднем. І тому запитання: чи правильно зараз відбувається діалог із демонізованими східними та південними областями України?

- Так діалог не відбувається. Діалогу немає.

Є розмова людей, які й так знаходяться на одній хвилі. Це агітація вже загітованих.

А ось із людьми, яких ми вважаємо своїми опонентами, з демонізованими "східняками" та "кримчанами" ніхто не говорить.

- Як із ними потрібно говорити?

- Я не знаю. Я сам не завжди знаходжу з ними спільну мову.

Очевидно, не варто говорити мовою ультиматумів, мовою ненависті.

Наприклад, гасло "Слава нації – смерть ворогам" для них абстрактне й чуже. Коли я чую, як у Харкові російськомовні інтелігентні євреї повторюють це гасло, я, як українець, чогось не розумію. Про яку націю йдеться? Політичну? Етнічну? Для нас, східняків, дуже часто ці гасла не є важливими.

- Які гасла для вас є важливими?

- Скоріше, гасла, що стосуються соціальної сфери.

Наприклад, треба пояснити, чому "Банду – геть". Мало хто це пояснює, адже для тих, хто стоїть на Майдані це гасло є самодостатнім. А ось люди зі Сходу України цього заклику можуть не розуміти: для них корумпованість влади не є достатньою причиною, аби вийти на вулицю. На Сході інший менталітет: у їхніх очах всі політики – корупціонери. І зміна влади – це зміна одних корупціонерів на інших корупціонерів.

- Ага, а нинішні корупціонери – це "свої" корупціонери.

- На Сході часто доводиться чути таку думку: мовляв, ми пережили 1990-ті роки, коли було дуже погано, і коли не було жодних грошей, тепер нам куди краще, ми отримуємо свої сто баксів на місяць, і ми за це тримаємося.

Можна цих людей засуджувати чи зневажати, але так чи інакше ці люди складають чи не половину населення України. Це наші співвітчизники. Якщо ми хочемо бути єдиною країною, то їхню точку зору теж треба прийняти, потрібно досягати певного компромісу.

Шлях компромісу багато кому зараз не подобається. Тим більше, що люди, котрі вийшли на вулиці, котрі не бояться влади, переконані – і я разом із ними переконаний – що наші гасла є справедливими. Але все одно потрібно шукати точки порозуміння, інакше ми втратимо цю країну.

Мені в цій країні багато що не подобається, але я хочу зберегти її цілісність. Якщо "західняки" вибирають між більшою Україною та меншою Україною, то я вибираю між тим, що мої батьки житимуть в Україні, і тим, що вони житимуть в частині Російської імперії. Тому я буду до останнього стояти за єдність, хай навіть із людьми, погляди яких не поділяю. Це наша реальність, на жаль.

 

- Розмови про федералізацію та сепаратизм знову актуалізувалися, але тепер пропонують ділити не на дві частини, а на три – Схід, Центр і Захід. Як ти до цього ставишся?

- Я більше чую про поділ на "Захід" і "Схід". На жаль, більше закидів до сепаратизму ідуть зі Сходу. Звісно, вони фейкові та абсолютно технологічні, але вони є. Це замовлення, яке відпрацьовують, скажімо, Кернес та Добкін. Я не знаю, чиє це замовлення, але це продумана концепція, це очевидно.

- Що в наявній ситуації може зробити письменник?

- Письменник має лишатися собою, має лишатися на своєму місці й при своїх поглядах. Для того, аби їх озвучувати, аби озвучувати трішки іншу точку зору. Письменник може не відсторонюватись від тих процесів, що відбуваються в його країні, письменник може підтримати своїх співвітчизників. Одним словом – у нього широкий вибір дій. Письменник - не западати в істерику та зневіру.

Якщо сьогодні інтелектуали втратять почуття адекватності, то вони розчистять останні шляхи до хаосу.

Мені здається, саме ці люди мають пояснювати сьогодні речі, котрі ще три місяці тому були для всіх очевидними. Пояснювати, що ми єдина країна, що ми громадяни однієї країни.

Пояснювати, що ми маємо спільного ворога, який визначається не за ознакою мови чи релігії, не за історичними чи культурними відмінностями, а винятково за соціальною ознакою. Наш ворог - влада.

powered by lun.ua