16-річний бандурист з Інститутської: Я був впевнений, що ми не повернемося

252
27 лютого 2014

В момент, коли снайпери стріляли по людях, батько Дмитра зняв відеоролик. На ньому Дмитро говорив з мамою і казав їй, що обов'язково повернеться

В той день, його батько залишився спати у КМДА, а він не став будити його, бо сильно переживав, і вирішив іти на передову самостійно, взявши дерев'яний щит. На запитання, чому вирішив іти, каже: "Бо в нас була амуніція, а в інших не було". 

Про свої переживання він розповів в ефірі радіостанції "Львівська хвиля"

"Ми приїхали до Києва в середу. У вівторок батько вирішив їхати туди, бо він знав, що я поїду іще раз (я був там раніше, на Грушевського). Він сказав, що краще поїде зі мною, аби трохи наглядати за мною".

"Коли розпочалися ті події у четвер (20-го лютого), тато якраз спав у КМДА. Я не хотів будити його, бо дуже переживав за нього. Тому вирішив піти сам зі своїм другом. Я не хотів цього, бо він важливий для сім'ї. В нього є дружина і діти".

На запитання про те, чому Дмитро вирішив їхати на Майдан, хлопець каже:

"Я просто переглядав усі відео, як били людей беркутівці. Дивився виступи президента і розумів, що наш український народ винищують силовими методами. Мене це дуже пригнічувало, навіть дратувало. По-перше, я хотів показати свою позицію, по-друге - я хотів віддати борг країні. Боротися за неї, тому що я дійсно її люблю, і людей, які в ній".

Хлопець також розповів про те, як він потрапив на передову.

"Спочатку ми подавали коктейлі, каміння, носили поранених людей, мертвих носили. Хтось мав це робити. Коли почався наступ, багато людей залишилися на Майдані, бо в них не було амуніції. А в нас була, тому ми вирішили піти. Якраз коли почали прориватися на Інститутську, я собі знайшов дерев’яного щита. Так і пішли, я зі щитом, а мій друг з коктейлями. Так ми і опинилися там. Пізніше до нас доєднався тато і почав знімати те відео, яке ви бачили".

Дмитро також ділиться своїми емоціями і думками в той час:

"Я взагалі був впевнений, що ми не повернемося, оскільки нас замкнули з обох сторін снайпери: ті, що спереду на Інститутській і ті, що на готелі "Україна". Те, що я вижив, то це сам Бог допоміг. Так мало бути. Але після всього побаченого я змінився".

На своїй сторінці у соціальній мережі, Дмитро написав, що йому дуже важко психологічно.

"Коли я в суботу повернувся додому, то в мене ще не було усвідомлення того, що відбулося. Усе ще був адреналіновий шок. Але коли я в понеділок прийшов до школи, перед очима почали з'являтися всі ті картини, події. Мене це почало пригнічувати, на очах були сльози. Я не знав, що з тим робити. Я вирішив звернутися до психолога, але це не допомогло".  

"Тоді до мене підійшов мій друг, який так само був на Грушевського. Він порадив мені сходити на могилу до Вербицького та інших чотирьох героїв на Личаківському, поставити свічку та посидіти біля них. Я вчора так і зробив, і мені стало легше. Прийшло усвідомлення того, навіщо ми живемо. І що недаремно ці герої загинули. Бо вони боролися за вільну країну, за всіх нас. Тому і полягли".  

Хлопець також розповів про свої відчуття, коли говорив з мамою.

"Мені було дуже прикро. Від того, що я ніколи не буду тут з ними. Це не настільки страшно, скільки прикро, що ти більше можеш не побачити рідних своїх, яких ти любив все життя. Брата, сестру. Страху не було. Була відповідальність за всіх, хто був поряд з тобою". 

powered by lun.ua