"В'язень Банкової" Владислав Загоровка: після травм я не міг спати півтора місяці

5
6 лютого 2014

Владислав Загоровка, один з "в'язнів Банкової" в інтерв'ю Громадському радіо розповів про те, як донецькі власники фірми, де він працював далекобійником, звільнили його після його травм і затримання. Уперше він розказав про те, чому погодився на угоду зі слідством, які тортури пережив у СІЗО і як його діти поставилися до цієї історії.

Розмову із Владиславом і його дружиною Світланою записала Ірина Соломко.

– Пане Владиславе, уже пройшло два місяці з того моменту, як ви стали жертвою ситуації, яка була під Банковою. Як ви зараз себе почуваєте?

– Набагато краще, аніж одразу після СІЗО. Але, звісно, того здоров'я, як було до побиття й арешту, уже не буде.

– У Вас одразу після цих подій були проблеми із зором, казали, що одне око майже не бачить...

– (Світлана) Він тоді осліп через забиття, мало бути якесь хірургічне втручання, але обійшлося.

– Але зараз ви в окулярах. Настільки погіршився зір?

– Так, тепер деякі лікарі кажуть, що це в мене "із дитинства" (посміхається). Розумієте, я раніше кожен рік, зараз кожних два роки проходжу фахову медичну комісію. Зір завжди був стовідсотковий – а тепер, виявилось, що я з дитинства сліпий (сміється).

– Тобто, лікарі намагаються дати висновок, що це не внаслідок побиття Беркутом і не внаслідок подій на Банковій 1 грудня?

– Так.

– А окрім зору, які ще були діагнози?

– Переломи ребер, струс мозку, забій головного мозку, в одному з місць, де був удар, виникла кіста. Маю надію, що колись "розсмокчеться" ця кіста. Коли змушували підписати угоду слідства, був гіпертонічний криз, то ж зараз я постійно на препаратах від тиску.

– (Світлана) У нього був гемологічний забій головного мозку. Лікарі кажуть, що потрібно десять-п'ятнадцять років, щоб воно все там "розсмокталося".

– Після виписки з Олександрівської лікарні, напередодні Різдва вас знову забрали в лікарню...

– Так, я зараз на лікарняному, але вже на амбулаторному лікуванні.

– (Світлана) Але лікарі сказали, що це не від голови, а вірусна інфекція. Ми проходили консультацію невропатолога, він призначив лікування та пояснив, що на фоні високої температури можуть і "одбирати" ноги, і судороги, навіть до епілептичних нападів, і різні ускладнення можуть бути. Тобто, це проблема неврологічна.

– Поки ви були на лікарняному, вас звільнили з роботи, без повідомлення, порушуючи всі закони. Ви наразі безробітний?

– Так, я зараз безробітний. У дружини було моє доручення на отримання заробітної плати, і вони на підставі цього доручення просто змусили її написати заяву.

– А якою була їхня аргументація?

– Усе та ж: "На Майдані хай іде, там йому платять, то хай і платять". Дружина почула дуже багато нецензурної лайки.

– Тобто, ваше звільнення безпосередньо пов'язане з вашою участю в акціях протесту під час Євромайдану?

– Так.

– А чому ви вирішили підписати цю заяву? Чому не намагалися боротися проти незаконного звільнення?

– Я не бачу сенсу в такому середовищі дальше працювати, це геть безглуздо. Я відчуваю небезпеку просто співробітничати із власниками фірми. Якщо вони так уже упереджено ставляться, я не бачу себе в тому колективі.

– Чим у майбутньому плануєте займатися, знову водієм, чи щось інше? Наприклад, активісти Євромайдану, після того як дізналися про ваше звільнення, готові посприяти Вам, щоб знайти роботу, адже у вас троє дітей, потрібно годувати родину.

– Водій-дальнобійник – воно в мене просто в крові.... ну як, це – усе моє життя. Я навіть собі не уявляю, як можна за такий короткий проміжок часу взагалі фах змінити? Принаймні, до того, як це все трапилось, навіть не замислювався, щоб змінити професію. Навіть уже сниться – кудись поїхати.

– А взагалі, на що ви зараз живете? Троє дітей, дружина в декретній відпустці, ви не працюєте?

– Дечим люди допомогли, велике їм за це спасибі! Якби не люди, я б досі сидів у Лук'янівці й, може, уже й строк свій отримав. Люди й фінансово помогли, ну й допомога на дітей якась приходить – на хліб принаймні поки є.

 

– Ви були на Майдані після тих подій?

– Звісно, і не один раз (сміються разом із дружиною). У мене дружина як прес-аташе й тілоохоронець, вона навіть у лікарню за мною ходить. Ну, на Майдан також... (сміється). Декілька раз їздили, були на Грушевського, на Банковій, були на Майдані, усюди.

– Виникають якісь емоції, коли, наприклад, до Банкової доходите або потрапляєте на місце, де Вас Беркут бив?

– Та які емоції! Навіть не знаю, як це висловити... В якій країні я живу, і чому не можу ходити там, де я хочу? Я вважаю, що Київ – це моє рідне місто. І, якщо це не приватна власність, чого я не можу ходити там? Не знаю, може скоро Віктор Федорович вважатиме, що повітря також його власність – то треба буде дозвіл на те, щоб дихати?! Я не знаю, чим це все закінчиться.

– А як ваші діти реагували на цю ситуацію, у яку ви потрапили?

– Уся сім'я, звісно, що негативно. Це все дуже впливає на психіку. Зараз уже наче більш-менш, а спочатку, коли тільки мене відпустили, у всіх нервовий зрив такий... Дуже відчувалось.

Найболісніше відреагувала середня, Яна, вона зараз у другому класі навчається. Якийсь час вона, навіть, коли телебачення приїжджало, ховалась, потому що дуже боялась. Настільки на неї дуже багато інформації звалилось. Але витримали, і зараз вона політично підкована, і знає, що таке Майдан, і що там відбувається. Вона так подорослішала за цей час, дуже.

– Тобто, це був величезний стрес для родини? А от у школі, донька не жалілася, як сприймали? Бо всі ж знали про те, що сталася з Вами?

– Принаймні мені не жалілась. Люди навколо здебільшого адекватні, співчувають і помагають, і розуміють.

– А якщо говорити про інших вісьмох "в'язнів Банкової", чи спілкуєтесь з ними? Якось один одного підтримуєте, чи ні?

– Так, я був присутній на суді в Гарагуци. Спілкуємося. Спочатку думав, що це в мене одного такі проблеми із забиттям мозку. Але з ким я спілкувався, проблеми подібні у всіх.

– Тобто наслідки такі самі, по здоров'ю?

– Не по здоров'ю, а по психічному, психологічному стану. Практично, у всіх одне й те саме.

– А що мається на увазі під "психологічним станом"?

– (Світлана) Він півтора місяці зовсім не спав, годину це саме більше. Він як зомбі ходив, ні вдень ні вночі, не міг заснути зовсім. І це настільки важко, усе на ньому відображалось й, зрозуміло, на родині. Тому що людина, коли не відпочиває в достатній мірі, вона ж збуджена, кричить... Ну, це дуже важко.

– Зараз уже, навіть, посміхаюсь (сміються обидва).

– Вас амністували згідно того закону, який був прийнятий потім Верховною Радою, так званий "Про амністію"?

– Суд був, але мене ніхто про це не попереджував, що в мене буде суд, що проводяться якісь там заходи. Днями я повинен зустрітись зі своїм адвокатом, вона мені конкретніше роз'яснить, що саме там відбувалось.

– А як ви дізнались про амністію?

– По телебаченню. Я дивився трансляцію 5 каналу з Майдану – і внизу в титрах побачив, що зараз проходить суд наді мною. Я був у шоці.

– Без вас – вас амністували, скажімо так?

– Так. Те що їм треба, те що в голову стукне – те вони й роблять. Вони не вважають за потрібне навіть попереджувати когось про свої дії.

– Якщо повернутися до грудневих подій: для всіх тоді стало великою несподіванкою, коли ви одним із перших підписали угоду про співпрацю зі слідством. Чому ви на неї пішли?

– Чому пішов? Не настільки важливо, що там мені пропонували – або підписати, або мене в тому стані, у якому я був, з лікарні знову до СІЗО переведуть. Просто я дізнався, що моя дружина знаходиться в лікарні. Мені так нібито ненавмисне, "випадково" так, між слів, натякнули, що в неї інсульт і струс мозку. У мене просто не було іншого виходу.

– Тобто, прокурор, прийшов до вас пропонувати цю угоду, і сказав, що у вашої дружини...

– Ні, не сам прокурор. Я тоді був у такому шоці, що навіть не пам'ятаю, хто це сказав. Там присутніх було чимало, і так воно вийшло, що якось між слів...

– Але в принципі, на вас тиснули, щоб ви цю угоду підписали?

– Нічого собі, "в принципі"! По-перше, я розумів, що в такому стані – забій мозку, струс мозку – мені не можна з лікарні, при всьому моєму бажанні. І мені пропонували: або підписати, або переводять знов у СІЗО...

– Якщо говорити про справу, по якій ви проходите як потерпілий – адже є відеодокази, що ви були побиті Беркутом – чи робляться якісь там слідчі дії? Взагалі, вас інформують щодо неї чи ні?

– Принаймні я нічого про це не знаю. Може, щось там кимось робиться. Але зі мною про це не було ніякого допиту, зовсім нічого. Тиша...

Я ж кажу, правосуддя в Україні – це словосполучення, яке не відповідає дійсності. Це можна тільки викликати на обличчі іронічну посмішку. Я не думаю, що Україна – це та країна, у якій є бодай натяки на правосуддя.

– А в чому вбачаєте для себе сатисфакцію з тої ситуації, яка була 1 грудня?

Ви будете намагатися, щоб тих людей із Беркуту, котрі вас били, якось покарали? Можливо, підете в Європейський суд із прав людини?

– По-перше, я ще розумію, якби при затриманні я, наприклад, чинив опір – і мене побили. А вже після затримання... І так по-звірячому побити, наступати на голову... Я знав, що в нас неадекватна міліція. Але не думав, що настільки, тому що раніше сам у таких ситуаціях ніколи не був. А зараз я побачив, як це відбувається.

Нехай я буду навіть маніяк якийсь – це не означає, що після затримання мене можна бити, і... Я не знаю.

Звісно, що буду домагатись. Ще не знаю, яким чином. Нарад чи з нашою владою щось можливо добитись, чесно. Ну, буду вирішувати це питання через другі інстанції.

– Тобто, полишати цю справу ви не збираєтесь?

– Ні, ні в якому випадку.

Розшифрувала текст розмови Оксана Кулеба

powered by lun.ua