Психологи Майдану: "Базова емоція зараз – тривога"

Психологічна служба Майдану, яка зараз осіла в МакДональдсі на головній площі країни, давно стала частиною майданівської культури. Цифри це лише підтверджують: за три місяці майже 16 тисяч осіб звернулись до служби за допомогою.

Психологічна служба самоорганізувалась на Майдані другого грудня з ініціативи психолога Володимира Погорілого, Галини Циганенко та Наталії Шапошник: велике скупчення людей, незвичайна ситуація, страх і тривога після розгону – були всі підстави думати, що людям знадобиться допомога психологів.

Зараз у службі працює більше 300 волонтерів, щодня вони приймають близько 50-100 людей – у МакДональдсі, в Українському Домі та КМДА, у місцях надання першої медичної допомоги та перебування бійців самооборони. Окрім того, працює цілодобовий телефон довіри.

Сьогодні служба поступово розростається до всеукраїнської структури. Адже в кожному регіоні є люди, що потребують підтримки – це й самі учасники Майданів, і родичі загиблих та зниклих безвісти, і ті, хто лише спостерігав за подіями з телеекранів. Філії служби вже є в Дніпропетровську, Харкові, Сумах, Полтаві, Львові.

"Психотравма торкнулася всього нашого суспільства – змінилися звичні схеми, ми не встигали впоратися з одним потрясінням, як стикалися з іншим. Ми прогнозуємо, що будуть люди, які не зможуть самі побороти цей стрес, хоча більшості це вдасться завдяки ресурсам власної психіки", – пояснює Наталя Шапошник, координатор служби.

Психологи наголошують, що надають допомогу постраждалим з обох сторін барикад.

Зараз служба починає допомагати також біженцям із Криму.

"Суспільство охоплюють абсолютно різні переживання, але базова емоція, характерна для дуже багатьох, – це тривога, – розповідає психолог Галина Циганенко. – Тривога й страх за цілісність країни, за те, що буде далі, чи не буде війни, є достатньо масовими. Навіть люди, не причетні до Майдану чи ті, хто його засуджує, усе одне переживають тривогу".

Тривожаться, що буде далі, навіть ті кримчани, які щиро радіють, що отримають російський паспорт і які зараз переживають ейфорію, – однак навіть для них не зрозуміло, чим завершиться ця радість.

На запитання, з якими питаннями майданівці зараз звертаються до психологічної служби Майдану, Галина Циганенко відповідає: "Основні звернення зараз стосуються пошуку самого себе, свого місця в житті. Це проблеми безробіття, конфлікти в родині, пошук сім'ї, турбує внутрішня напруга й пов'язана з нею агресивність, дехто відчуває труднощі з розслабленням та сном.

Ці проблеми можна назвати мирними, але вони активізувалися тоді, коли є значна й тривала соціальна та політична невизначеність. У звичному житті людина часто не наважується звертатися за допомогою, вона вважає, що все саме колись вирішиться. З людьми, які втратили рідних чи друзів, чи які самі потерпіли, ведеться дуже велика робота, тому що в них є надзвичайно болючі переживання й травматичні стреси. Цим людям потрібна підтримка, і чим швидше вони звернуться, тим краще".

"Увесь час настрої й запити населення змінювалися. Коли загинули люди, було дуже багато горювання. Горе – це природній процес, людина повинна пережити його сама, її організм повинен спрацювати, а ми, психологи, тільки підтримуємо її, перебуваємо поруч. Найчастіше, коли період гострого горя пройшов, людині потрібно виразити свої почуття, і тут дуже важливі народні традиції, ритуали, – говорить психолог служби Тетяна Палієнко. – Найважче родичам зниклих безвісти – ви ж знаєте, як люди переживають невідомість. Ці люди у великій напрузі. Родичі загиблих проходять довгий шлях: спершу шоковий стан, заперечення того, що відбулося, потім – фаза, коли вони починають когось звинувачувати. І вже тоді – фаза прийняття.

Є категорія людей, травмованих фізично – у них змінилася перспектива життя. Дуже важливо дати людям, які отримала каліцтво, надію на майбутнє, щоб втрата не ставала центром життя, щоб людина реалізувала себе в нових умовах.

У тих, хто пережив бойові дії, виникають стани, коли в них постійно повторюються події, вони бачать їх перед собою. Ми говоримо їм, що це – нормальна реакція в таких ненормальних умовах. Часто в людей проблеми зі сном".

Багатьом майданівцям складно повертатися у свої міста до звичного, буденного життя.

"Люди висловлюють тривожні очікування, що буде ж далі в їхньому житті, у житті їхнього гурту. Немає чітких перспектив, – пояснює Володимир Погорілий. – У багатьох із тих, хто поїхав і вже повернувся, є розлади адаптації, тому вони тримаються гурту, їм тяжко перелаштуватись на мирне життя. Людям, які змогли на місці об'єднатись з такими ж, як і вони, легше. А ті, хто не зміг, повертаються. Деякі ще знаходять себе тут, виконуючи певні функції – наприклад, охорону об'єктів. Наші психологи кажуть, що не масово, але все ж є люди, які хизуються, що в них є зброя, що вони себе ще покажуть".

Зараз, каже Володимир Погорілий, усе більше майданівців вживає алкоголь: "Не у всіх сотнях (у "Правого сектору" цього взагалі немає), але загалом посилилася алкоголізація. Я можу інтерпретувати, що це приходить із посиленням тривоги. Якщо людина не навчилася опановувати свою тривогу, тоді вона, як правило, приймає алкоголь, щоб просто розслабитись.

Іноді, але вже рідше, – коли йде розчарування й людина не знає, що із цим робити. Але це зазвичай відбувається, коли настає депресія – а поки що про депресію рано говорити".

Кияни, які не брали активної участі в подіях на Майдані, теж усе частіше приходять у "психологічний МакДональдс" – їх приблизно 20-25% від усіх, хто звертається. Психологи пояснюють, що раніше ці люди могли контролювати свою тривогу, прийшовши на Майдан, принісши їжу, намагаючись хоч якось допомогти.

Натомість зараз тривога стала надто далекою – перемістилася в Крим, і опанувати її значно складніше.

Загалом, кажуть психологи, психотравма та травматичний стрес більшою чи меншою мірою торкнулася кожного.

Що прийде далі – пригнічення, депресія? Чи можливо, уся країна займе більш дієву позицію, буде враховувати досвід колективного долання труднощів, солідарності? Суспільство повернеться до менталітету жертви – чи закріпить нові, героїчні архетипи?

Це вже питання не до психологів – а до суспільства.

Ольга Макар, спеціально для УП.Життя