"Канцелярська сотня": як таємне стає явним

Об’яву-запрошення прийти попрацювати в "Канцелярській сотні" я побачила в фейсбуці. Написала подруга – каже, провела чудові вихідні, ще й з суспільною користю.

Було це з місяць тому і тоді "Канцелярська сотня" знаходилась десь на Сирці. Аж ось бачу – вони вже на Подолі, біля самої Контрактової. Гріх не піти.

Ви всі знаєте суть справи: є багато документів з Межигір’я, з офісу Курченка, з інших не менш одіозних офісів. Документів, що похапцем знищували перед втечею – за допомогою шредера або просто швидкоруч рвали на шматки.

Колишні власники документів бажали, щоб їх ніхто ніколи не побачив. Але весь цей паперовий мотлох було помічено, зібрано докупи і журналіст та громадський активіст Денис Бігус надумав його відновити. Тоді й виникла "Канцелярська сотня".

Скажу одразу – це найдивніше, найнеймовірніше місце зовні і не тільки. Нині "Канцелярська сотня" розміщується в чудовому будиночку на Подолі, де ще недавно був офіс Комуністичної партії України.

Його розгромили, комуністів виселили і перші дні в затишному квадратному дворі великими купами лежали різноманітні символи комуністичної влади: червоні прапори, чималі стоси бланків комсомольських квитків (лежать і зараз, дехто з людей, що приходять попрацювати в "Канцелярську сотню" беруть собі як сувенір, такий собі камінчик з місяця).

А ще – нові і дуже добрі червоні куртки, на жаль, брендовані білим написом КПУ. Їх потроху розтягли – що там той напис, а річ хороша.

Молодики, які захопили колишній офіс комуністів, належать до геть іншої політичної генерації.

Це громадський рух "Ніколи знову" – величезний банер з цією назвою майже вкриває весь будинок (до речі, непоганий орієнтир для тих, хто шукає приміщення "Канцелярської сотні").

Хлопці всі молоді, переважно україномовні, поголені або з файними трендовими зачісками типу "оселедець".

Дві пари укріплених залізних воріт, на ніч ще й барикади з ящиків, кажуть, ходять зі зброєю – може, плітки, сама не бачила, але віриться. Словом, типові такі борці за демократію, європейські цінності, панування закону та світле цивілізоване майбутнє.

Ненавидять, природно, комуністів - і журналістів, що "прийдуть і будуть тут рознюхувати". Хлопці щиро вірять, що уособлюють майбутнє – на противагу комуністів, яких вони вигнали і показово викинули у двір їхні прапори, бо вони уособлювали минуле. Епічна боротьба в ефектних декораціях.

Але насправді, як не дивно, справжнє майбутнє цієї країни виборюється в невеликому підвалі біля входу, де звичайні жінки та дівчата і геть не героїчного виду хлопці вдень і вночі, майже без перепочинку розбирають маленькі пожмакані папірці. Бо це – документи, в яких, між іншим, зафіксовано пограбування країни.

Цифри, імена, прізвища. Після відновлення ці документи буде викладено в мережу для загального використання, на них можна буде спиратися у судових позовах. Завдяки цим документам можна буде притягнути до відповіді винних та відновити справедливість. Саме так робиться зазвичай в цивілізованому суспільстві.

Тут і далі - фото автора

"Канцелярській сотні" дістався чудовий підвал. Атмосфера затишна та навіть якась екзотична.

Чудовий великий стіл, навкруги сидять жінки, зосереджено копирсаються в маленьких папірчиках, щільно та охайно наклеюють їх на кольорові аркуші паперу.

Сині та червоні – найкращі, рожеві з помаранчевими гірші. Чому? А тому, що так кажуть.

Всі ці знання, інструкції, що висять на стінах та лежать на столах, (наклеювати рівно, в одному напрямку, відстань між клаптиками не менше 2 мм тощо) – все це є уривками, шматочками великого знання про Програму, головний елемент та фінальний етап дива відновлення.

Саме так, з великої літери – і кажуть люди, що є американська програма, розроблена ФБР, яка дозволяє відновити 90 відсотків інформації з аркушів, знищених в шредері. Це добра програма, кажуть дядьки, що сидять на сканері – але і наші хлопці розробили програму, аякже. Вона дозволяє прочитати 70 відсотків - так, не 90, але ж і 70 не мало.

І до того, як передати в ФБР американцям скани, щоб вони запхали їх в свою програму, ми спробуємо самі – на своїй. Так кажуть дядьки за сканерами, і жіночки за столами слухають і вірять. І клеють далі.

Бачили мотлох зі шредеру? Клаптики завширшки кілька міліметрів, завдовжки кілька сантиметрів. Там його мішки, коробки, там його безліч. І все треба охайно наклеїти.

Один аркуш – хвилин 40, може більше, як піде. З двох боків – під дві годиниі. Скануються аркуші з чотирьохзачною нумерацією.

В підвалі переважно тихо. Бува, спалахують тут політичні дискусії, або люди одне одному тихо розповідають як працювали на Майдані, що робили.

Навкруги незнайомі, навіть імені один одного люди не знають, тому побутових розмов майже нема. Час від часу "брехунцем" працює Громадське, але вай-фай часто зникає – і тоді западає тиша.

Люди різни, звичайні кияни - підприємці, студенти, люди з офісів. Іноді трапляється богема – артисти, художники. Поводяться скромно, клеять, як всі.

Жінка, що втекла з Криму, коли почали погрожувати їй та їхній родині – журналіст, громадська активістка. Приїхала кілька днів тому, прийшла сюди – робити справу.

Чоловік. Був на Майдані, без жодної медичної підготовки тягнув поранених до медиків, допомагав там, бачив, як вони зшивали людське м’ясо, виймали з нього залізо. Тепер тут, бо справу треба довести до кінця.

Викладачка технікуму, серйозна, спокійна, врівноважена, жодного зайвого руху, працює зосереджено.

Неділя, середина дня, чудова погода, але тут, в підвалі, народу повно.

"Алло? Ні, не дома, там де й вчора, ввечері передзвоню".

Жінка з дитиною – дівчинкою років 12, клеять удвох, на цьому фронті й мала – добрий боєць.

Чоловік з сином, хлопцю років 9 – "охайно розкладай, я буду дивитись" – "тату, я ж бачу як треба, я розумію".

Непомітно спливає час.

Періодично хтось дивиться на годинник, встає, прощається, йде. Майже одразу на його місце приходить інший. Кажуть, минулими вихідними не було де сісти, люди чекали в черзі, аби попрацювати.

В робочі дні, звісно, не так, але потік не вщухає, справа робиться майже безперервно – тихо, спокійно, невідворотно.

За моїми уявленнями, так працювали ченці, що переписували книжки або малювали ікони. Робота кропітка і неосяжна. Часто-густо той, що починав книжку, не бачив її завершеною. Той, що працював ніколи – ніколи! – не ставив своє ім’я під працею.

Бо то була не його приватна справа, що робилася задля пустого марнославства, а спільна велика праця – передавати найцінніші знання, славити та стверджувати свого бога в такий спосіб.

Зосередження. Спокій. Занурення у справу до межі медитації. На клаптях паперу спливають слова ... нафтопродукти ...НДС... і цифри, багато цифр, в доларах і в гривні, з багатьма нулями.

Прізвища, посади, мобільні телефони, примітки.

Народ жартує: "Як добре, що вони пожалкували грошей на гарний шредер, такій, що в труху змелює, бо там вже нічого було б не відновити. Скнари".

Тиша, як в бібліотеці. Хтось приходить, хтось йде, робота не зупиняється ні на мить. Люди вітаються, прощаються, але імен не називають. Імена ні до чого.

Адже всі ці люди працюють не для уславлення свого імені, а для перемоги ідеї справедливості та утвердження істини, без якої не може жити ані наша країна, ані кожен з нас.

Фото Зої Звиняцьківської