Повернення до життя

71
12 квітня 2014

53-річний художник Тарас Більчук з Рівненської області пройшов практично увесь Євромайдан, переживши і перший розгін 30 листопада (де отримав струс мозку), і агонію режиму, коли 18 лютого був жорстоко побитий "Беркутом".

Та попри це Тарас Миколайович активно сипле дотепними жартами і заграє до українських дівчат - місцевих студенток, які його провідують у лікарні польського міста Люблін.

Під лікарняним ліжком пана Тараса - мольберт, поруч на постільній білизні лежить планшет.

"Подарунок куми, - хвалиться, - строчу щодня по сто листів у фейсбуку, бо люди питаються, що робити. Вже не можу дочекатися, коли звідси випустять, а то українці люблять походити-походити з прапором, потім поставити його біля клуні, і думають, що то все. Ні, дорогенькі, то лише початок!.."

Хтось з друзів роздрукував і подарував в рамці фото, на якому один з фотографів впіймав у кадрі побитого художника з жінкою, яка знайшла його і доправила до швидкої.

"Бач, моя рятівниця. Хоч і москалька", - вибухає чоловік добрим сміхом.

 

Попри постійне пустунство, жарти і доброту в очах, в питаннях, що стосуються конкретних дій, пан Тарас доволі жорсткий:

- Якщо ти боїшся, то нема чого тоді їхати на той Майдан. Краще їдь тоді до мами і на дивані відсидься. Не треба приїздити, аби сіяти паніку! То ясно, що береженого Бог береже: можеш мирно собі жити і тебе машина зіб’є, а можеш сам вибирати свою долю і діяти відповідно до того, як вважаєш правильним… Я он собі теж було сказав вже "Прощай", а пан-Бог сказав, що ще рано…

В іншому кінці міста лікується колишній міліціонер, а нині адвокат В’ячеслав Заречнюк, 44 роки (хоча виглядає на добрий десяток молодшим). Це вже не перша наша зустріч. Цього разу я привіз трішки фільмів, щоб він міг "відволіктися від тих новин".

 

"Я був в Києві лише один день. До того активно брав участь в Євромайдані рідного Хмельницького, але чітко собі вирішив, що якщо почнеться найгірше, я буду там. В ніч з 19-го на 20-те лютого cпостерігав у себе вдома за всім, що відбувається по "Громадському", і зрозумів, що час настав".

Того ж дня, намагаючись витягти поранених з Інститутської, В’ячеслав отримав снайперську кулю в ногу.

"Не знаю, що керувало людьми. Я просто побачив вереницю носилок і щитів з людськими тілами.. я тоді не думав, у мене була одна мета - спробувати відвести звідти і допомогти винести якомога більше людей. Вдалося зробити кілька ходок і потім вже виносили мене… Це був такий постійний потік: одних виносили, інші підходили...".

В палаті, окрім мене, ще є гості. Поляк, одружений на українці, теж прийшов провідати майданівця, і щось активно розповідає ламаною російською, яку вивчав в школі. Поки я копіюю фільми і не стежу за розмовою, вочевидь, заходить мова про польсько-українські стосунки. В’ячеслав дістає з підвіконня біля ліжка "Кобзар" і читає вголос "Полякам" Шевченка.

В’ячеславу подобається, як тут лікують і те, як триває реабілітація. Щодня відчуває певний прогрес і вже може більш-менш самостійно нахилятися і робити собі масаж гомілок, які трішки "спустилися" і втратили форму за довгий час бездіяльності: "Ти не повіриш, яке це щастя - мати змогу торкнутися своєї ноги!"...

Зараз обидвох майданівців виписали з лікарні. Польська влада оголосила, що більше не прийматиме майданівців на лікування: ті, хто дійсно потребував допомоги, уже й так її отримали, в тій чи іншій країні.

Пан Тарас чекає в родині польських українців, доки знімуть шви від останньої операції, а В’ячеслав повернувся до сім’ї і хвалиться по скайпу, що вже "бігає" з милицями і навіть пробував стояти без них, проте все ж планує повернутися до Польщі для продовження реабілітації.

powered by lun.ua