Луганськ. До першого запитання

26
21 травня 2014

Опинитися одразу після Луганська у Львові – це як контрастний душ. Дуже корисно, маю на увазі. Проїхавши країну зі Сходу на Захід відчуваєш, яка зараз вона різна за настроєм і поведінкою, яка вона єдина в своїй надії.

На "ну як там, на Донбасі?" від своїх львівських і київських друзів не можу відповісти коротко, отже знову пишу довгий текст-спостереження.

Багато зброї. Багато агресії. Багато тихих протестів і бордів "Молюся за Єдину Україну". Хтось виїжджає. Розумію, чому, й закликаю всіх українців зрозуміти й допомогти цій ініціативі.

Хтось лишається. Їх теж розумію. Мотивації різні.

БЛИЗЬКО ДО СЕРЦЯ

Заходжу до купе на станціїї Комунарськ. Останні сонячні промені падають на пасажирів, які їдуть з Луганська – пишна приваблива жінка, говорить українською, та чоловік – сивий, підтягнутий, в окулярах, "по-украински все понимает", пропонує супутниці вафлі "Артек".

Вечірнє світло виглядає лагідно й урочисто водночас. Вздовж залізничної колії на десятки кілометрів – бузок. Вкотре за останній місяць бачу його за вікном і думаю про того, кому прийшла в голову ідея висадити цю довжелезну бузкову смугу.

І тут чую: "Все правильно с Крымом русские сделали, надо было бы только пораньше". Швидко повертаюсь до реальності, незважаючи на те, що фраза ця промовлена з тою ж кволою інтонацією, як і всі попередні – про вафлі.

Не витримую, включаюся, дозволяю собі як очевидець кримських подій заперечити, говорю про нічим не виправдане застосування пропаганди й насильства, намагаюся аргументувати, що, схоже, відверто бісить мого співрозмовника.

Хвилини за три він розминає в руці невидимий еспандер, а потім – на запитання, чи він вважає правильним побиття студентів, вже пирскає слиною, вчепившися нігтями в обшивку сидіння, і кричить: "Конечно правильно. Только надо было сделать это намного раньше. Насилие ей не нравится. А мне – твое воспитание. Поговорил бы я с твоим отцом. Сила и дисциплина должны руководить. Ты с военным человеком разговариваешь".

На цьому моменті я остаточно розумію, що не хочу говорити, й виходжу в коридор читати. На відміну від одноманітних краєвидів, коридор нашого вагону багатошаровий. За вікном, як і раніше – небо, степ, і вже на горизонті – два трикутники ніжно-бузкового кольору, терикони в останньому на сьогодні світлі.

В сусідньому з нашим купе, очевидно, підприємці – модний одяг, посмішки, баночне пиво, розмови про те, що Донбас неодмінно має лишатися в складі України, про розколи в сім’ях на політичному ґрунті та варіанти заспокоєння власних жінок.

Біля наступного вікна – молода жінка з маленьким хлопчиком, який смикає поручень і б’є кулачками у вікно. Ще далі – чолов’яга з голим торсом, щільно забитим татуюваннями та животом, що коливається в такт з вагоном, постійно комусь телефонує й повторює: "Ну что – про*бали Донбас – уже немного осталось".

Не хочеться розмірковувати, що саме мається на увазі. На якийсь час він замовкає, дивиться на малого, розпливається в липкій посмішці: "Давай, давай, бей, малой. Чего ты, все оплачено".

В коридор виходить військовий, вибачається, говорить, що насправді він за мир і порозуміння в Україні, просто зараз всі дуже нервові. Я повертаюся. В Горлівці до нашого купе заходить місцевий фермер.

Дискусія тривала всю дорогу. Коли ставало особливо гаряче, хтось обов’язково втручався: або провідник, що протягом останніх тижнів вже явно мав досвід, то продавщиця пивка, морозива й курячих відбивних, що ходила вагонами й зверталася до всіх не інакше як "зайчик" чи "солнышко" (особливо це пасувало тому з животом – біля дальнього вікна), то жінка з Івано-Франківська, що розповідала про працю в Італії.

Співала, а не розповідала. Військовому і фермеру подобалося її слухати. Мені вона на прощання сказала, що країну теж любить, але нерви треба берегти, бо не буде, чим любити, якщо все сприйматиму так близько до серця. Не те, що хотілося почути в цей момент.

МУЗИКА НАРОДНА, СЛОВА НАРОДНІ

В Алчевську віднедавна з’явилися листівки: "Штаб Народной Самообороны Алчевска доводит до горожан, что вводится экономическая ответственность за пособничество бандеровским неофашистам и нацгвардии. При сдаче боевикам жилья, оказании финансовой помощи, перевозки боевиков на личном автотранспорте, поручительстве за них – все имущество пособников будет конфисковываться. Средства пойдут на компенсацию семьям убитых и замученных граждан Донбасса. Просьба проявить гражданскую сознательность".

Підписано Начальником Штаба Народної самооборони – без ім’я і прізвища.

Знову це мутне нічого, яке останнім часом фігурує під тавром "народне", з домішками наклепів, підбурювань і обдурювань.

На так званий народний референдум 11 травня в Алчевську люди йшли доволі масово, голосували впевнено. До першого запитання: чи можете розповісти про прапор – що означають три кольорові смуги? Далі більше починали нервувати – від кого і якою мірою ви хочете бути незалежними? Хто ваш лідер? Якою є програма економічного розвитку Луганської Народної? А культурного?

Більшість з тих, хто приходив на референдум, не могла й не може сформулювати свою думку. Вони або тікають від запитань – не говорять, або зриваються на крик і ображають – тобто знову ж таки не говорять.

Фото Сергія Жадана

Я так і не змогла собі уявити, що для цих людей Луганська народна республіка і чому вони за неї голосували. Скоріше за все тому, що вона асоціювалася в них з чимось на той момент найбезпечнішим. Адже вони бачать зараз лише загрози – із Заходу "бандерівських неофашистів", зі Сходу – реальних озброєних людей і техніку.

По дільницях Алчевська ми пройшлися з моїм приятелем. Він – місцевий житель, знає багатьох, хто зараз в так званій самообороні. На нашу появу відреагували з дещо іронічними посмішками: "Но, Слава Україні?".

"Героям Слава", – відповів мій друг і попросив бюлетень.

Потім вирішив заповнити ще й за дружину.

"А вы ее мнение знаете? – поцікавилися жіночки в комісії. - Ну тогда берите, можно, у нас же народный референдум". І все це під музичний супровід "Хотят ли русские войны". Може, й насправді не хочуть. Ця пісня, до речі, свого часу була заборонена як "та, що послаблює бойовий дух радянських солдатів".

ТІ, ХТО ГОВОРИТЬ

Юля Красильникова, активістка громадського сектору (з Луганська, зараз перебуває в Києві)

Ми мусили виїхати, принаймні активісти. В Луганську – обшуки й залякування, акції проводити неможливо, тож ефективніше поки працювати дистанційно. Коли ситуація більш-менш стабілізується, тоді варто повертатися й робити щось далі.

Я не жила вдома з 30 квітня. Наразі переїхала в Київ. Збираємо базу даних людей з Центральної та Західної України, готових приймати людей зі Сходу, розробляємо сайт, готуємо матеріали для західноукраїнських видань.

Вперше на мітингу в Луганську я була 25 листопада. Потім час від часу проводилися флеш-моби та тематичні акції, а з 11 грудня люди почали збиратися невеличкими групками – ті, хто не мали можливості поїхати в Київ, але не могли сидіти перед телевізором.

Кожен день десять-п’ятнадцять осіб з маленькою магнітолкою, з якої звучали українські пісні, розгортали під пам’ятником Шевченка свій прапор, і отак стояли на морозі, тихенько слухали, розмовляли, співали гімн і розходилися. Це тривало тиждень-півтора.

Ми зрозуміли, що вони мають намір продовжувати, і треба щось робити. Отже знайшли потужнішу підсилюючу апаратуру, почали закликати людей виходити й розповсюджувати інформацію в мережах. І вже наприкінці грудня нас збиралося від п’ятдесяти до ста.

Потім ми зрозуміли, що проводити мітинги щодня не має сенсу, бо вони одноманітні.

З 2 січня у нас почав роботу вуличний університет – навіть у двадцятиградусний мороз було тепло й добре. Спочатку збиралися активісти з мистецької та правозахисної тусовок, вже знайомі, а потім стали приєднуватися нові хлопці й дівчата. Так радісно було усвідомити, що є досить багато людей, готових зробити щось для своєї країни.

А наприкінці січня почала працювати пропаганда – пішли в тираж "страшні" картинки з Грушевського на обласному телебаченні та байки про сорок автобусів бандерівців, які "сам бачив – сам завернув". Далі – більше.

Закінчилося тим, що під СБУ роздавали автомати. І тепер в місті дуже напружена кримінальна ситуація. Анархія. Страшно лишатися вже не тільки як активісту, а і як пересічному громадянину. Я не бачу мирного розв’язання ситуації, але, можливо, це мої особисті відчай і втома.

Воно було можливим до роздачі зброї, все могло би статися без захоплення СБУ та інших подій, якби нові призначені – скажімо, губернатор – насправді би наводили лад, а не лише проводили безкінечні прес-конференції.

Ми намагалися розмовляти з тими, хто по інший бік. І навіть виходили разом "проти" – проти олігархів. Але "за" у нас різне.

Там, в самому захопленому СБУ, нема однієї концепції. Вісім різних угрупувань розташовуються на різних поверхах, дивним чином розділяють сфери впливу, але між ними немає діалогу, вони по-різному уявляють майбутнє. Є навіть проукраїнськи налаштована група.

З ким і як говорити – не зрозуміло, адже поки одні говорять, інші роблять – щось інше. Це стосується і заручників. Коли зникли наші активісти – хлопець і дівчина, одні казали, що їх нема в приміщенні СБУ, інші – бачили хлопця, але нема дівчини, треті – бачили дівчину, але без хлопця.

Зараз наші дії не мають жодного результату – ми вже не впливаємо на ситуацію. Можемо стати невизнаною територією, навіть двома (посміхається) – Луганська народна республіка ж не об’єднується з Донецькою народною.

Мені боляче було їхати, друзі вивезли ледве не силоміць, але людям, які зараз захопили тут владу, ми не хочемо довіряти свої долі. У мене зараз деструктивний настрій – я нічого не хочу робити.

Наприклад, цього року навряд відбудеться наш улюблений кінофестиваль "32 травня" – документальне кіно про молодь.

Протягом останніх років ми збирали до тисячі людей – під відкритим небом, в сквері – там, під СБУ. Іноді під дощем, але народ протягом ночі дивився фільми і, розходячись, говорив про наступний рік. Сподіваюся, що все повернеться.

Юля Красильникова. Фото Ірини Рєвунової 

Зараз в мені – образи, агресія, втома, але я знаю, що я хочу робити щось в Луганську. Куди б я не виїхала, мене буде сюди повертати.

nameless, байкер з Алчевська (виїжджати не збирається)

Многие пользуются сложившейся ситуацией – кто метит в мэры, кто – в начальники милиции. Наблюдая действия людей, которые сейчас находятся внутри СБУ, можно полагать, что их мнения разделились. И не только мнения, они уже начали действовать каждый по своей схеме.

С чего все началось для нас? В январе глава города сообщил, что в связи с событиями на Майдане у нас совсем не осталось милиции, а правопорядок охранять надо. Мы всегда были вне политики, и сейчас не боремся за кресла, а заботимся об отчизне.

После обращения мы объединились – байкеры, морпехи, афганцы, и сформировали дружины. Наш байкерский клуб – организация довольно жесткого формата, мы не просто покатушками занимаемся, и нам не составило труда самоорганизоваться.

Пытались охранять порядок в городе.

Скажем, ловили хулиганов, которые разрисовывали красно-черными флагами город или памятник Ленину. Какая-никакая, а это наша история. Мы следили за молодежью – кто, куда, зачем. Нас достаточно, чтобы контролировать весь город. "Работать" приходилось, но не жестко. Некоторых сдавали в милицию. Что с ними там было, не знаю, не интересовался. Мы сами определили свою роль. И в городе у нас относительный порядок по сравнению с другими городами Донбасса.

Я не буду ничего утверждать однозначно относительно событий в Киеве и Одессе, потому что видел их только по телевидению – в двух абсолютно разных интерпретациях. Вы защищаете свою идею, свои "жовто-блакитні стрічки" и рассказываете страшные случаи, совершенные одной стороной. А я могу рассказать с другой. И большинство нашего населения поддержит мою точку зрения, что красно-черные и желто-голубые флаги тут не нужны.

За неделю перед референдумом мы получили столько дезинформации, что на две гражданские войны в Украине хватило бы. Поначалу пытались проверять, но даже наших сил не хватает. Относительно оружия могу сказать, что его в регионе много.

Среди тех, кому его выдали, есть и охламоны, которые не умеют им пользоваться. Это может быть опасно – особенно на Донбассе, особенно в праздники после определенной дозы алкоголя. Но человек, который, как у нас говорится, "накосячил", больше не будет иметь оружия. За этим следят определенные люди.

Сейчас оружие применяют с политическим подтекстом, а потом оно будет работать на подогрев криминальных особенностей региона. Это образ жизни, какая-то постоянная внутренняя агрессия жителей Донбасса – в любой компании и на любом празднике она проявляется. Алкоголь и наркотики позволяют ее проявить, а нынешние события в стране – это тоже своего рода наркотики.

Вот случай. Человек пришел туда, где люди отстаивают свои интересы – под СБУ, и по пьяни решил помахать ножом. Порезал одного из охранников СБУ – хорошего человека, ветерана. Он выжил. А того, что был с ножом, просто растерзали, без суда и следствия.

У людей накоплено столько ненависти, а тут – объект, били всем, что было под рукой, потом били ногами – жестоко. Возрастная категория абсолютно разная.

Особенно неприятно было наблюдать подростков, которые решили, наверное, поиграть в защитников отечества. Били не человека, а уже просто окровавленный кусок мяса.

Вы говорите о любви к своей земле. Вы часто встречали тут людей, которые любят свой город или поселок и хотят сделать его лучше? Я – нет. Основная концепция тут – мягко говоря, пофигизм. Люди думают, как выжить, и не более.

Действительно, хорошо бы найти компромисс. Но для этого нужны умные и авторитетные люди. Кто они? У нас, к огромному сожалению, своего Моисея нет. Выбирать не из кого. Меняем шило на мыло.

Я бы хотел видеть новые лица и новые предложения. Надо задать направление. Именно поэтому и был сделан первый шаг – референдум. Это была надежда на то, что мы найдем свое направление. Еще не уверенность, но надежда.

Люди выбрали, на их взгляд, меньшее из зол. Люди не верят киевскому правительству. Но по-прежнему многое зависит не от нас, а от политиков.

В любом государстве существует два государства, враждующих между собой, – государство бедных и государство богатых. Примирить их может только мудрость. И тогда наступит справедливость.

Вы верите, что у нас может быть такое государство? Я – нет. Мне кажется, что мы деградируем – не хотим думать, чувствовать, анализировать, принимать решение самостоятельно и нести за них ответственность. И это касается всей Украины.

Я люблю свой край и хорошо его знаю. Недалеко от Перевальска, например, был "панский ставок" – живописнейшее место в балке посреди поля – далеко, тихо, бесподобные рассветы. Выше – родник.

Около шести лет назад тут стали разрабатывать уголь, что навредило экосистеме, частично вода заполнила копанки. А все, что выкопали, так и бросили, перейдя на новые участки. Глубина копанки могла быть с многоэтажку.

Такая масштабность разрушения нашей природы. Мы возмущаемся, а государство закрывает на это глаза. Хочется радоваться жизни, а еще больше – этим делиться с другими. И вроде немного надо. Но у каждого свой покой и своя радость.

Даже у людей с оружием. Мне хочется, чтобы мне с самим собой было комфортно, а сейчас то, что меня окружает, заставляет меня жить по-другому. Весна замечательная, в этом году на майские даже пыль не гоняло как обычно. Природа милость посылает. А люди творят что-то не то.

Олексій Кравчук, режисер (родом зі Львова, кілька років працює в Луганську)

Більшість людей тут за те, щоб Луганськ лишався Україною. І зараз політикам треба бути дуже уважними у висловлюваннях, треба, щоб кандидати в президенти, крім політичних гасел, зверталися безпосередньо до людей, треба зупинити агресію.

Я постійно говорю тут, що ні в якому разі не треба воювати, бо перемовини завжди кращі за збройний конфлікт. Навіть з власного лексикону прибрав всі слова, які можуть образити когось з того чи іншого боку.

Завжди викликає певне напруження людина з автоматом, правда? У мене теща живе в Краматорську. В Луганську також постійно бачу людей зі зброєю. Бандитів треба зупиняти, з рештою – говорити.

Треба розуміти, що навіть люди з російськими прапорами – це ті, хто не задоволений, хто має бажання щось змінити. Тисячі людей. Ну не назвеш ти всіх їх бандитами й сепаратистами – насправді вони теж хочуть доброго майбутнього для своїх дітей.

Отже, знання й волю треба застосувати до останнього, а меч діставати тільки у випадку безпосередньої атаки на тебе. Я точно знаю, що не можу їх жаліти чи злоститися на них, бо це зробить ще більшою відстань між нами. На це зараз працюють медіа – і з одного, і з іншого боку. Сім’ї розпадаються, бо одна половина ліжка жовто-блакитна, а інша – триколор. Але ж це неправильно.

Неважливо, проукраїнські чи проросійські гасла. Поки за ними нема живих людей – це порожнеча, поняття псевдопатріотизму, й не більше. Людей накручують, вони починають ображати один одного, беруть зброю, стріляють. І це триватиме поки не визріє ідея, здатна об’єднати людей.

Будемо щирі, в гуманітарному напрямку в Україні за роки незалежності нічого не змінилося, ні в Луганську, ні у Львові. Я сім років працював директором театру у Львові, і кожного разу коли змінювався начальник управління культури, треба було підлаштовуватися й просити на зарплату, на ремонт, про ідеї та інновації не йшлося.

Просто окремі люди щиро робили свою справу паралельно з загальноукраїнською ситуацією. Від радянського механізму управління театром ми так, на жаль, і не відійшли.

От і зараз міністерство мало би зайняти не "патріотичну" позицію, яка дуже нагадує часи СРСР, а об’єднати інтелектуалів, зробити необхідні практичні кроки.

Зі сторінки "Страйкплакату" у Facebook  

Вважаю, що виступ Сергія Жадана в нашому театрі наприкінці квітня був набагато важливішим за гасла, що лунають у Києві.

На цих теренах потрібні літературні, театральні, музичні фестивалі, комунікації. Мистецтво об’єднує. І зараз ось, за автомат скільки платять – тисячу доларів? Три автомати – це вже одна поставлена вистава.

Необхідне об’єднання інтелектуалів і творчих особистостей – з України, Європи, Росії. Зараз потрібні не політичні, а художні акції. Агресія довго не триває. Буде наступний етап. А поки…

Знаєте цей анекдот: чоловік приходить на цвинтар, дивиться – хрести й хрести навколо; тааак, – говорить – поки бачу тільки плюси.

powered by lun.ua