Люди, які досі на Майдані

95
5 травня 2014

За останні два місяці Майдан Незалежності сильно змінився – і, водночас, залишився таким самим, як і раніше, під час революції. Не змінилися намети й барикади, йолка, шини, квіти та свічки для загиблих.

Згорілий дім профспілок – наче великий пам'ятник, який, у якому б ти місці не знаходився, нагадує про те, що тут відбулося.

Тут і далі - усі фото Анастасії Кулік 

Як і раніше, тут є люди зі всієї України, хоча й небагато.

Однак тут змінилася атмосфера: здається, люди більше намагаються зберегти минуле, аніж дивляться в майбутнє. Усі найважливіші події відбуваються вже не тут. На Майдані навіть віче не проходять.

Більше не працює сцена – тож взагалі немає моментів, коли люди збираються разом, коли лунають ідеї та пропозиції. Водночас майданівці готові стояти тут ще не один місяць: "Доки потрібно буде".

Ми поговорили з людьми Майдану: хто вони й чим зараз займаються, як виглядає їхній день і скільки ще планують тут стояти. Чи ефективний ще Майдан, чи здатний впливати на ситуацію – слово самому Майданові.

Нона

Я з Козятина, на Майдані із січня. Спочатку була в 16-й сотні, потім у першій, потім перша розкололась на першу й на "Львівську браму" – зараз я в "Львівській брамі".

Приходжу на варту, сиджу на посту. Була в нічній зміні, тепер у денній. Раніше я була волонтером, носила бутерброди, розносила чай, але то не для мене робота. Мені більше по душі сидіти на посту, займатися іншими справами.

Я, до речі, у сотні єдина дівчина.

Нона 

Живемо на гроші тих людей, які ще підтримують нас. Хоча спонсорів уже немає й зараз приходиться дуже туго. Але добрі люди помагають: кидають у скриньки, приходять самі й поїсти щось приносять, провідують нас, підтримують.

Живемо в Укрдомі, частина наших живе в наметі. До умов, по-перше, звикла. По-друге, іду зараз по Києву, згадую, як я раніше в Києві була: мені оці барикади зараз ще більше до душі, ніж те, що було раніше. Тому що я розумію, що міняється країна, міняється влада, дуже багато людей міняється.

За час усього Майдану я була вдома три рази, і то за останній місяць. Раніше не їздила – не хотілося. Був дуже-дуже напружений час. Інші люди, інша обстановка, усе не так. Я приїжджаю додому – мені нема там чим зайнятись, нема що робити, мені там нудно. Люди, які вже давно на Майдані, почали вже цим жити, вони без цього не можуть.

Мене Майдан змінив просто у всьому. Трохи порозумнішала. Я раніше не була такою патріоткою тощо. А з Майданом усе помінялося.

Кого не спитаю, кожен третій каже, що треба змінювати владу. Ну от, ми змінили владу – і що, толку з того? А я кажу не так: треба міняти систему. Одних скинемо – інші прийдуть. Треба їх якось заставляти працювати. Це питання часу. Але якщо ми не будемо тут стояти, то взагалі нічого не поміняється.

Я ні в чому не сумніваюся, я ні разу не жаліла, що я прийшла на Майдан. Я впевнена на сто відсотків, що щось все-таки поміняється.

О. Валентин

Я із села Бишів у Київській області. Приїхав на Майдан 18 грудня. Жінка моя мені спершу сказала: "Їдеш на Майдан – забудь про нас". А потім, коли закінчився Майдан, вона змінила свою думку.

Священики були на Майдані увесь час, і зараз потрібно, щоб хоч хтось один був. "Цапом-відбувайлом" став я.

Живу на одній квартирі, потім на другій. Роблю молитви, збираю, де треба, священиків, займаюсь питанням капеланства – я сам капелан в офіцерському корпусі, ходжу в ради сотників.

 о.Валентин

Там, де є військові, де є одні хлопці й немає священиків, там завжди буде безлад. Тому треба, щоб завжди був священик, котрий би молився за це, допомагав би й дивився поглядом не таким, яким дивляться військові. Це – моя справа, комусь треба це робити.

Я не знаю, чому Бог зробив так, що це роблю я. Якби хтось сьогодні приїхав і сказав: "Валентине, їдьте додому, я залишусь", – я б спокійно поїхав. Але чомусь це ніхто не хоче робити.

Дуже багато людей, майданівців, накоїли за ці часи багато злого – і дома, і десь комусь. І те, що деякі були учасниками бойових дій, на них сильно давить. Вони не шкодують, але відчувають сильний тягар, і хочуть його позбутися. Але без каяття, без сповіді це не можливо.

Деяких мучить, що вони не знають, що з ними буде. Деякі хлопці, які тут, загубили сім'ї, бізнес, роботи. Деякі хлопці повиїжджали додому – на них почали плювати, з них почали сміятися: "Ви як клоуни там були, ви із країни ще гірше зробили".

Деякі кінчають самогубствами, і таких багато. Від одного пішла дружина – він спалив себе й матір, але матір встигли врятувати. Один, п'яний, втопився, хтось застрелився, хтось повісився...

Зараз тут менше третини залишилося з тих, хто реально від Майдану. Деякі тут просто ховаються від закону, деякі – від безробіття.

 

Поки є неспокій у країні, Майдан повинен бути. Просто не такий, який він зараз. Хтось зацікавлений у тому, щоб саме так перетворити Майдан: відключили свідомо сцену, перестали фінансувати кухню, медикаменти...

Це не сам Майдан робить, це роблять ті, хто організував це все – вони закликали людей з усіх кінців країни, а зараз цим людям кажуть, що вони вже не потрібні – але словами мовчання. Тому хлопці автономно стоять, на випадок, що треба буде комусь "запалити шину".

Ірина

Я тут три місяці. Планую бути доти, доки щось не зміниться. Доки не вирішиться те, за що люди тут боролися й умирали.

Це кухня Європейської партії, ми готуємо для людей їсти. Нас лише п'ятеро, ми живемо в наметах. Я родом із Черкаської області, але вже шостий рік живу в Києві. Працюю – займаюсь організацією бенкетів, навчаюсь на заочній формі. Мені витратно добиратися додому, у цьому немає потреби – тому ночую на Майдані. Коли хочу прийняти ванну, їду додому.

Впадати у відчай немає причин і підстав. Я думаю, жінки повинні бути сильними. Ззовні може виглядати, що Майдан уже не впливає на ситуацію. Але я впевнена, що політики про нього говорять, що вони пам'ятають, що тут було – просто це не висвітлюється для публіки.

Ірина 

Є багато побаченого, почутого... Я була в медпункті, багато побачила смертей, каліцтва – душевного, фізичного...

Роман

Я вже тут не перший раз, на Майдані з 18 грудня. Я у Львівській сотні. Сиджу на скрині, бо ми на самофінансування перейшли. Перебрався в Жовтневий, їм там же, на місці. Тут постійно нові знайомства, нові стосунки. Багато в мене серед молоді знайомих. Часом то є головна біль суцільна, з тими молодими дівчатами (сміється).

Якщо я тут більше користі принесу, то чого вдома сидіти? Родичі деколи скаржаться, але терплять. Мусять терпіти, бо знають, що я все одне поїду.

Роман

Ще не все до кінця зроблено. Мало було скинути колишню владу, ще й нинішня влада не все добре робить. То треба їх контролювати, щоб вони виправляли свої помилки. Хоч вони нас і ігнорують, але все одне люди чомусь не розходяться – значить, так чи інакше контролюють владу.

Буду на Майдані ще до виборів. А там буде видно, як ситуація складеться.

Іван

Я приїхав зі свого міста, із Чернівців, через два дні після того, як перші люди вийшли на Майдан. Я на Майдані й далі, бо я розумію, що це лише початок, що в країні ще багато роботи, і кожен із нас має знайти нішу, у якій він зробить свій внесок для змін. Насправді нічого саме по собі не зміниться – і ми повинні донести це до людей.

Майдан – це процес, він має бути постійно – чи у фізичній, чи в будь-якій іншій формі.

Я зараз працюю як волонтер. Але ми працюємо над тим, щоб у нас був бюджет, бо ми розуміємо, що вічно хтось годувати не буде. Я жив у родичів, друзів, зараз живу в кімнаті, яку надала одна з підприємців, яка підтримує Майдан.

Іван

Майдан зараз виглядає маргіналізованим. Хоча є сили, які намагаються це змінити – щоб Майдан став місцем, де збираються люди, які реалізовують конструктивні процеси.

Якщо цього не станеться, я не бачу в цьому великої трагедії: головне, щоб ми пам'ятали, що Майдан – це не намети, Майдан – це не сцена, це не майдан Незалежності – це те, що або є в нашій свідомості й серцях, або те, що ми забули й знівелювали.

Якщо люди перестануть вірити в зміни й діяти, це для мене буде трагедією.

На Майдані залишилося багато ідеалістів, романтичних і прекрасних людей. Головна проблема фізичного Майдану – що люди, які тут живуть, не розуміють своєї кінцевої мети, натомість є зосередження на якихось внутрішніх проблемах. Немає постановки цілей і шляхів їхнього досягнення.

Але не варто забувати, що є вже нефізичний Майдан – групи людей, організації, які продовжують працювати, не перебуваючи на Майдані.

Є спроби розібрати барикади, це робиться потрошку, бо будь-яка така спроба зустрічається з дуже великим опором. Зараз іде робота архітекторів, які оголошують конкурси про те, яким має бути Майдан далі. Коли буде такий проект, думаю, буде легше переконати людей на Майдані розібрати барикади, буде зрозуміліша альтернатива.

Я не захищаю ту форму Майдану, яка зараз є. Але ми не повинні боятися цієї нестандартності й розуміти, що все це має перетворитися в щось конструктивне. Де люди творчі, які можуть прикрасити Майдан, які можуть зробити його іншим? Якщо йолка досі стоїть – де люди, які повісять на неї щось позитивне?..

Мирне життя Майдану

Майдан продовжує бути можливістю, яку не використовують люди. Це можливість мобілізуватися, зібратися для конструктивних проектів, для творчих презентацій... На Майдан звернено ще дуже багато уваги, і люди повинні це конструктивно використати.

Місія Майдан Прес-центру, яким я займаюся, – щоб кожна громадська організація, яка має конкретні ідеї та пропозиції, як змінити країну, мала можливість заявити про них і мала зв'язок зі ЗМІ.

Якщо я не буду робити того, що я роблю зараз, через кілька років мене буде гризти совість, що була можливість зберегти цей дух змін, використати цей час, щоб дійсно щось змінити – а ми цього не зробили. Кожен повинен принести якусь свою цеглину.

Обгорілий столичний Будинок Профспілок 

Я злий на людей, які кажуть, що нічого не вийшло. Мене розчаровують деякі речі, але якщо я на них не можу вплинути, навіщо ходити й скиглити? У мене ще ніколи на Майдані не опускалися руки.

Коли щось не виходить – головне вийти із цього потоку, подумати, проаналізувати, зробити висновки й працювати далі.

Це стандартний процес, для чого відчай?

Фото: Анастасія Кулік

Ольга Макар, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua