Ігор Гайдай: Фотографія – це творче дослідження життя

3110
16 липня 2014
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Обличчя Свободи. Майдан
Проект Stopstreet
Проект Stopstreet
Проект Stopstreet
Проект Stopstreet
Проект "9 місяців + 3 дні"
Проект "9 місяців + 3 дні"
Проект "9 місяців + 3 дні"
Проект "9 місяців + 3 дні"
Проект "Сім'я"
Проект "Сім'я"
Проект "Сім'я"

В рамках відкриття експозиції відомого фотографа Ігоря Гайдая у kmbs учасники МВА-груп зустрілись з відомим фотографом і автором фотокниги "Українці. Початок третього тисячоліття".

Пропонуємо цікаві цитати Ігоря Гайдая про те, що, на його думку, є сутністю мистецтва фотографії.

Між творчістю і наукою

Для мене фотографія – це просто дуже гарний інструмент для досліджень, надзвичайно творча наука. Хоча насправді будь-яка наука – творча, але люди, котрі в ній працюють, більшою мірою схильні називати себе вченими, дослідниками, натомість художню творчість дещо від себе відокремлюють.

Мені ж здається, що життя кожної людини – це творчість, бо сама людина впливає на те, що в ньому відбувається.

На мою думку, фотографія – дійсно вимірювальний інструмент, а її природа – в документальній достовірності. Коли люди винайшли фотографію, вони одразу відчули її магію. Адже на відбитку можна було побачити саме те, що ще секунду тому перебувало перед об’єктивом.

Загалом, суперечки про те, чи є фотографія мистецтвом, ведуться з самого початку її історії. Фотографія – це дуже творча робота, але творчість - це не мистецтво. Художник створює те, що раніше взагалі не існувало. Фотографії як паперового відбитка теж не раніше не існувало, але вона має справу з абсолютною реальністю.

Якось, коли я чекав на одного художника в його майстерні, він влетів туди вкрай збуджений.

"Уявляєш, щойно біля гастроному в когось порвалася сітка з продуктами і пакет молока тріснув, вдарившись об асфальт. Молоко розлилося точно у формі морди кішки! Як прикро, що тебе там не було!", – буквально прокричав він мені.

Я спитав його, чого ж він це не замалював (бо добре знав, що в цього художника жодного дня не проходило без ескізу).

"Ти не розумієш, будь-якій, навіть неякісній фотографії люди повірять – повірять, що це дійсно було", – відповів він. І, насправді, малюнок, навіть найреалістичніший, залишається виразом уяви майстра. Натомість фотографія несе у собі правдивість: люди вірять тому, що відбулося перед камерою.

Що реалістичніший знімок – тим він цікавіший. Справжня фотографія – це коли, дивлячись на неї, розумієш: як би зображення не було трактовано, те, що на ньому бачиш, насправді мало місце.

Навряд чи можна уявити, як посередній художник створює шедевр. А ось фотографічний шедевр може зробити хто завгодно – випадково, на перетині часу й обставин.

 

Фотограф і художник – способи мислення

Особисто я вважаю фото цікавішим за мистецтво. Художник мислить дещо інакше. Для нього оточуюче середовище є матеріалом – "глиною", яку він перетворює на образи у своїй душі.

Я знаю сучасних художників, котрі не приймають реального життя. Для них первинним є їхній внутрішній світ, а оточуюче середовище – вторинне. Воно тільки надає їм матеріал для переробки.

Натомість для справжнього фотографа оточуюче середовище є первинним. Ти приймаєш світ таким, яким він є, усвідомлюючи, що може бути краще або гірше. А твій особистий погляд на світ – хоча і важливий, але, все ж таки, вторинний.

Ти можеш його час від часу змінювати, якось коригувати. І взагалі, який би погляд у тебе не був, ти розумієш, що світ може існувати і поза твоїми уявленнями про нього. Мені дуже цікаво, як створено те, що нас оточує, як воно працює, як функціонує суспільство.

Я вважаю: що менше фотограф привнесе свого – своїх поглядів, філософії, то досконалішою буде його робота.

Фактори присутності та уваги

Як і у квантовій механіці, коли присутність спостерігача впливає на поведінку частинок, присутність фотографа впливає на поведінку об'єктів зйомки. Так, він може спробувати грубо вплинути, скажімо, якось змінити хід подій. Але навіть якщо цього немає, фотограф все одно якось впливає, на мікрорівні. І з таким ефектом не можна не рахуватися.

Коли я направляю фотокамеру на якийсь об'єкт, як не просто підтверджую факт його існування, я збільшую його значимість. І якщо людина відмовляється фотографуватися, закриває обличчя руками, вона ще більше збільшує свою значимість.

Пізнання реальності і себе

Все, за чим ми спостерігаємо у житті, сприймається нами через наші "фотокамери" - наші очі. Але ж це – інтерпретація нашого мозку!

Інакше кажучи, у нас взагалі немає природної можливості побачити картинку, яку бачать наші очі. Фактично до винаходу фотографії люди не могли подивитися на зображення оточуючого світу без інтерпретації (зараз це назвали б "камера+софт").

Сьогоднішня фотографія дозволила розірвати цей тандем, подивитися, що було на сітківці (та що відбилося на плівці чи матриці фотоапарату), і порівняти це із зображенням, інтерпретованим нашим мозком. Саме ці порівняння дають нам можливість відчути світ більш глибоко, об’ємно та діалектично.

Люди навчаються все своє життя, вивчають світ, яким він є. І фотографія допомагає нам у цьому, тому що вона дозволяє порівняти свій інтерпретований погляд на світ з, хай навіть умовним, відбитком дійсності без інтерпретації.

Мені здається, що люди винайшли фотографію тоді, коли темпи життя почали пришвидшуватися. Зупинити мить у сучасному житті практично неможливо. Фотографія ж, як машина часу, технічно зупиняє цю мить. Фото, зроблене по-справжньому, через серце, повертає людину до себе, дає їй можливість роздивитися світ, що її оточує.

А як раніше люди на себе дивилися? Вони могли побачити себе лише у дзеркалі, але таким чином не можна побачити себе так, як вас бачать інші. Бо психологічний феномен полягає у тому, що коли людина бачить себе в дзеркалі, вона підсвідомо "робить" якесь обличчя.

Багатьом людям не дуже подобається їхнє зображення, бо вони звикли до свого дзеркального відображення. Фотографія ж дозволяє нам побачити себе очима оточуючих, потім звикнути до "нового" свого образу.

 

Фотографії цікаві та не дуже

Хороша фотографія підштовхує до роздумів. Особисто для мене цікавими є фотографії, до котрих можна повертатися. Якщо фотографія класна, красива, естетична, приваблює з першого погляду, але до неї не хочеться повертатись, – вона не дуже цікава.

Таких фотографій більшість. Вони можуть бути естетично бездоганні, навіть відчуваєш задоволення від того, що побачив дещо красиве і цікаве, але на цьому все закінчується.

Бездоганна дизайнерська композиція – це, на мій погляд, вже мертва фотографія. Фотографічна композиція, по-перше, мусить мати елементом несподіванки чи випадковості, а, по-друге, не повинна бути бездоганною.

Коли я вивчав кіно, один із моїх вчителів сказав мені дуже цікаву річ: "Коли ти поставиш камеру на штатив, виставиш композицію, бездоганну як завжди, перед тим, як включити мотор, ти маєш вдарити по одній ніжці штативу і більше не заглядати в камеру. Починай знімати. Це дуже важливий момент, бо щойно ти туди зирнеш, обов’язково захочеш щось підправити".

Анрі Картье-Брессон написав книжку про "вирішальну мить", але в нього була і теорія про "невирішальну мить".

Це – просто стан, коли нібито нічого і не відбулось, але це вражає не менше. Фотографії цього стану може і не шокують, як фото "вирішальної миті", але подеколи від них не можна відірватися, хоча, здавалося б, нічого надзвичайного там не має.

Загалом, я вивчав, чому фотографія настільки впливає на людей, і дійшов певних висновків. Мені здається, що фотографія просто ініціює те, що є в людині. Так, якщо людина дивиться на фотографію, що передає обставини, аналогічні ситуаціям, в які вона потрапляла, її знов охоплюють особисті емоції. Те, що людині здається лише фотографією, насправді ініціює відчуття, які вона вже переживала в житті.

Найбільша ейфорія від споглядання виникає, якщо фотографія піднімає якийсь новий пласт того, що нам вже знайомо. Мені здається, що якщо це зовсім нова для вас інформація, щось, чого ви ніколи раніше не відчували, то це працює дещо по-іншому. Тоді фотографія для вас скоріше є дослідженням.

Скажімо, коли я розглядав на фотографії поверхню Марса, мені було дуже цікаво, але я жодного разу не відчував того, що я відчуваю, дивлячись на фотографії звичайних речей на Землі. Якась вуличка, лавочка, абсолютно банальні речі, але вони тебе чіпляють набагато більше.

Час і одночасність

Фотографія – це момент, вирваний з життя; дивлячись на фотографію, ви відчуваєте, може підсвідомо, що була мить "до", буде і "після". Фотографія може ініціювати в уяві людини набагато більше: почуття, переживання, запахи... І в цьому плані фотографія потужніша, ніж інші види мистецтва.

Мене особливо зворушує фактор одночасності. Скажімо, люди на пішохідному переході не бачать один одного, але у всіх є якісь думки, відчуття, мотиви – і все це розгортається впродовж миті. Приблизно те ж, хоча й не усвідомлено, я відчував, коли в дитинстві ми переїхали в новий будинок. Напроти був величезний новозбудований дім, у який недавно заселилися люди.

Штор на вікнах ще не було. І я мов заворожений спостерігав за вікнами великого будинку – де одночасно відбувалися якісь події, протікали людські життя. Відчуття одночасності захоплювало мене вже тоді. Я мов би летів над містом, спостерігаючи неймовірну кількість людей. Тисячі й тисячі людей одночасно смажили картоплю, займалися сексом, відбувалося безліч інших дій… Від усвідомлення цього перехоплювало подих.

Творення: ідея…

Поштовх для роботи над проектом завжди дає ідея, яка чіпляє мене особисто. Наприклад, мене зацікавив такий феномен, як колективна енергія. Якщо точніше, ця моя зацікавленість мала два підґрунтя. Перше – це езотерична, колективна енергія, котру випромінюють люди, об’єднані якоюсь спільною ідеєю. Коли фотографуєш таких людей – сам відчуваєш те, що переживає кожен з них.

Інше підґрунтя – суто історичне: я як фотограф зупиняю час, і це стає документом. Це нібито постановча фотографія; проте вона є такою лише до миті, коли я натискаю на кнопочку затвору. З цього моменту фотографія стає документом.

На ній люди, знайомі між собою; сталі колективи, що справді існують у світі. Наприклад, це громада татар, семінаристи папської академії, греко-католицька громада біля собору на лівому березі, будівельники Олімпійського стадіону.

Коли працюєш над таким проектом, він мовби починає жити своїм життям, а також наштовхує мене на роздуми, які до цього не виникали. Наприклад, мене дуже зацікавило питання співіснування окремої особистості і групи. З одного боку, це індивід, котрий себе протиставляє колективу, з іншого, – соціальна істота, яка не може жити без колективу і через який вона найчастіше реалізовує себе.

і виконання

Якщо певна ідея не полишає мене впродовж деякого часу, я роблю якусь пробну фотографію або декілька, а потім беру досить велику паузу: потрібно, щоб ця інформація трохи "відлежалася". Коли ж я повертаюсь до цього проекту, то вже точно бачу його виконання – на стінах, в книжці, навіть відчуваю, як будуть гортатися її сторінки.

Все це я вже уявляю собі та відмічаю для себе на папері, як це буде реалізовуватися. Саме тоді я формую певну команду, шукаю партнерів тощо. Це такий підготовчий момент, коли я вибудовую дві важливі лінії: організаційне виконання і образотворчий хід проекту, його концепцію. Я завжди можу пояснити, чому, наприклад, робитиму саме чорно-білі фотографії. Такі проекти займають досить тривалий час – шість-сім років.

Фотографії ж з Майдану виникли абсолютно емоційно – не було ані ідеї, ані плану. Спочатку я брав участь у Майдані в першу чергу як громадянин, але, побачивши настільки це непересічне явище, усвідомив, що не можу залишитися осторонь як документаліст.

І я пішов знімати людей – тоді й відчув, що не можу зупинитись, не можу залишити ці чудові особистості, котрі подарували мені стільки щастя та переживань – переживань як депресивних, так і ейфорійних. Лише, коли було зроблено дуже багато фотографій, вперше передивившись їх на екрані та зробивши декілька відбитків, я подумав: треба зробити книжку.

Історія одного задуму

Мені давно хотілося зафіксувати типаж сучасної людини. Проте я не знав, як це зробити. Як зняти на вулиці людину в повний зріст? Адже тільки когось зупиниш, він відразу почне "корчити" якесь обличчя... І раптом мене осінило: світлофор під час переходу – ось де це можна зробити без жодного узгодження! Таким чином можна передати, що дійсно було перед камерою: як люди одягнені, як стоять, які у них вирази обличчя....

Дивлячись на людей, котрі зупинилися на світлофорі, я думав: за теорією ймовірностей ці люди ніколи більше не зустрінуться, але є й мала ймовірність того, що двоє з них одружаться, скажімо, через рік.

Отже, світлофор є генератором випадкових чисел, подібно рулетці він "викидає" випадкові комбінації людей. І скільки ви б не стояли на переході, щоразу комбінація буде іншою. Тоді я усвідомив: життя дає тобі комбінації сама по собі - потрібно тільки за цим спостерігати і фіксувати. Так прийшла ідея проекту Stopstreet.

Здатність передбачення

Мені здається, передбачуваність залежить від досвіду. Тобто спочатку через фотографію ти вивчаєш життя – вивчаєш все: рух, погляд людини, а потім комусь здається, що він набув якесь езотеричне "передбачення". Але ж це може бути просто досвід і увага до деталей, хоча подеколи здається, що це справжня містика.

Один із випадків, коли я це відчув, стався ще в радянські часи, коли у Володимирському соборі було заборонено фотографувати. Тоді я піднявся на хори: йшла служба, співав хор, його вів диригент, багато людей прийшло на службу.

Картина мені дуже сподобалась, а коли я вже "прицілився" (в мене була маленька камеру), двері храму відчинились і я побачив доріжку світла. Саме в неї увійшли дві фігури – жінки та хлопчика. Тіні були дуже довгими. Я зрозумів, що саме зараз треба знімати – мені здалось, що диригент також якимось чином це відчув: саме тієї миті він підняв паличку. Все це сталося за одну долю секунди.

Такі дивні моменти час від часу трапляються і зараз. Іноді це збіг обставин, іноді просто досвід. Розумієш, що ось-ось це може статися; але, можливо, не настільки на це розраховуєш, скільки вже підсвідомо очікуєш.

Мистецтво, бізнес і життя

Хоча історія української фотографії не така вражаюча як, наприклад, французької, у цьому нічого немає страшного – адже сьогодні світ змінився. Зараз сучасний український молодий фотограф може, якщо захоче, робити все, що робить будь-який класний світовий фотограф. Чому іноді не складається?

По-перше, люди просто не можуть вийти з формату "треба заробляти на життя". Я сам спілкувався з багатьма фотографами. Вони не роблять проекти, які їм хотілося б, тому що це забирає занадто багато часу. Такі проекти – це цілодобова праця.

Ти думаєш, як його зробити, навіть коли спиш. Нібито нічого не робиш фізично, існуєш без камери, але в уяві постійно крутиться бачення цього проекту – ти постійно до нього повертаєшся. Люди ж, яким треба годувати сім’ю, заробляти на життя, не можуть собі цього дозволити.

 

Це як в бізнесі: із 100 людей, що реєструють своє підприємство, у підсумку залишається 10. Життя тим і цікаве, що той, хто хоче, може зробити те, що задумав, за будь-яких умов.

powered by lun.ua