Один день з життя Ізюмської лікарні

21
17 липня 2014

"Центральній лікарні міста Ізюм, що приймає військових, поранених під час АТО, терміново потрібні медикаменти..." – останні кілька місяців кожен з нас наштовхується на десятки подібних повідомлень, але саме це стало для мене останньою краплею. Зрозуміла, що більше не маю терпіння просто спостерігати за війною, що стрімко розгортається на сході моєї країни й пасивно сподіватись на державу.

За кілька днів, завдяки тим, хто підписався в Twitter, було зібрано 3.500 гривень. Я закупила потрібні ліки, які ледь вмістились у два рюкзаки й загальною вагою набрали 27 кг, – і автостопом вирушила на схід.

Перший водій, суворий чоловік, родом із Кременчука, був небагатослівний і мав на ключах брелок "Янукович – наш президент". Проте чи то трохи зі злістю, чи то з ледве вловимою заздрістю, після довгої дискусії констатував: "Люди із Західної Україні інші: у них гордість є й самоповага, тому вони не продаються за гроші, не ведуться на штучні цінності, як більшість моїх земляків. Прикро, що вони гинуть за Донбас".

Наступний дальнобійник – Ігор, веселий, рухливий, на вигляд років 40, уродженець Львівської області. Був активним учасником Помаранчевої революції 2004 року, а на Євромайдан потрапив усього кілька разів і дуже шкодує, що не був там під час розгону студентів 30 листопада. Про ситуацію сьогодення говорить, що це було зрозуміло багато років тому: "Тільки-но Україна здобула незалежність, армію почали знищувати, бо Росії не потрібен сильний сусід", – Ігор говорить упевнено, він це точно знає, тому що служив в 1993 році в спецвійськах. А потім, ніби вибачаючись, додає: "Щойно в Криму з'явились "зелені чоловічки", я пішов у військкомат, але в мене знайшли виразку й відправили лікуватись".

По дорозі він розповідає про ситуації його колег.

Наприклад, під Донецьком бойовики зупинили фуру із цукром, ударили водія прикладом по голові, а коли він прийшов до тями – трьох тонн вантажу як і не було. У самому Донецьку представники так званої "ДНР" розклеїли оголошення, у яких ідеться про те, що місцеві жителі мають нагодувати, надати місце для сну, і забезпечити всім необхідним військових республіки, якщо вони завітають у гості. Якщо ж власник домівки у чомусь відмовить терористу, той має право покарати його "за законами військового часу".

Інша приголомшлива розповідь: чоловік, який 10 років тому переїхав на Закарпаття з Донецької області, зателефонував сестрі, а вона відповіла, що вже чекає на нього з автоматом і розстріляє при першій же нагоді, бо він бандерівець. На його обурення, що він родом зі Сходу й живе на Заході всього 10 років, відповіла, що цього достатньо, щоб він перетворився на "не нашого".

Перед першим блокпостом на в'їзді в Харківську область Ігор радить зняти жовто-блакитну стрічку й перейти на російську мову. Одразу за блокпостом майорить напис "Добро пожаловать вХНР".

До Ізюму я дісталась електричкою. Люди напружені й похмурі, вагонами постійно курсує наряд міліції – перевіряють у чоловіків документи. На станції Ізюм виходять майже всі, проте дехто прямує далі, до Красного Лиману. "На гриби, відчайдухи, полюють", – пояснює одна з місцевих.

Центральна Ізюмська лікарня знаходиться прямо на трасі Харків – Ростов-на-Дону, якою кожного дня пересувається військова техніка й самі бійці до Слов'янську, Красного Лиману, Краматорську та інших гарячих точок.На вокзалі до мене одразу підходить представник МВС – перевіряє документи, у подробицях розпитує, хто я, навіщо приїхала, і коли планую вертатись. Після допиту на пероні, ввічливо пояснює, як дістатись до лікарні, і бажає успіхів.

"Найближчий блокпост за 4 кілометри від нас, тому ми кожного дня здригаємось від вибухів, пострілів і розуміння, що після них привезуть наступних поранених", – розповідає провізор місцевої аптеки, поки робить опис ліків, які я привезла.

У цій маленькій аптеці працює всього три людини: завідувач, провізор і медсестра. Для перших поранених і біженців саме вони приносили з дому все, що могли: їжу, подушки, простирадла, речі, засоби особистої гігієни. Згодом почали допомагати місцеві: хтось просто приносив необхідне, хтось надавав біженцям житло.

Жінки запевняють, що для них питання приєднання до Росії навіть не поставало, бо "ми все життя прожили в Україні, хочемо лишатись тут і неважливо, якою мовою розмовляємо". Зітхають, що дуже шкода хлопців, мовляв, "ця війна – стрес на все життя, вони ж молоді, їм ще сім'ї будувати, а вони там, в окопах без умов, сидять". На прощання, зі сльозами на очах, жінки просять передати в Київ, що вони стомились, і єдине, чого справді хочуть – миру.

По дорозі від аптечного пункту до головного входу в лікарню наштовхуюсь на компанію чоловіків, очевидно, давніх знайомих. Вони порівнюють умови на Майдані й під час військових дій: "Так, тепер усе значно серйозніше: тут уже сам по передовій не побігаєш. Але ж вояки наші молодці – як тримаються!" Краєм вуха чую історію про парубка з Івано-Франківської області, який прийшов пішки до Києва, щоб записатись в Нацгвардію.

Біля центрального входу помічаю невисокого, на вигляд, привітного чоловіка в білому халаті.

– Ви часом не знаєте, тут тільки українські військові чи терористів теж лікувати привозять? – питаю.

– Можливо, деколи проскакує парочка, але сумніваюсь. Усіх поранених перевіряють: вираховують по слідах: від ременя автомату на плечі, від курка на пальцях тощо – хлопці з СБУ гарно працюють.

З'ясовується, що Олег Володимирович працює заступником головного лікаря. На питання, що відбувається з терористами, яких вираховують, тільки посміхається. Це заспокоює: медикаменти йдуть у надійні руки.

Лікар розповідає, що кожного дня їм привозять мінімум двох військових, частіше за все з невеликими осколковими або кульовими пораненнями, і так може тривати тиждень. Але потім за кілька годин раптом привозять 30 чоловік. З місця бойових дій поранених забирають військові швидкі, які можна впізнати по чорних номерах, – вони стоять на блокпостах. Бійців привозять в Ізюм, а після надання допомоги, за можливістю перевозять у Харків на більш тривале лікування. Тому шпиталь не переповнюється хворими.

Сам родом зі Сходу, пан Олег обурюється чутками про те, що воюють тільки хлопці із Західної України: "Є Луганськ, Кривий Ріг – привозять багато ВВшників, десантура з Житомира й Дніпропетровська, підрозділ "Альфа" із Києва, звісно, івано-Франківські й львівські парубки, але й маріупольські й донецькі хлопці".

Згадує, як місцеві одразу почали нести їжу для поранених і біженців – у якийсь момент шпиталь майже перетворився на склад їдальні. Ліками дуже допомогли легендарні "дальні склади" Майдану, прості люди з різних міст України, які збирають цілі фургони, найчастіше з Києва й Харкова, фармацевтична фірма, що привезла медикаментів на 60 тисяч гривень. У той же час, держава передала лікарні інсуліну на 30 тисяч.

Чоловік бідкається, що скоро мають привезти 150 вагітних зі Слов'янська і Краматорська. Куди розміщуватимуть, поки не зрозуміло, але ж усі прекрасно знають, що це необхідна міра. Адже народжувати в місці бойових дій – не найвдаліший варіант.

Поки ми спілкуємось, у лікарню привозять пораненого: осколкове лівого передпліччя. Одразу після накладання гіпсу з пацієнтом розмовляють міліціонери, і він стомлено йде на вулицю перекурити.

Саша – десантник із Дніпропетровської області. У нього не було вибору: йти на війну чи ні: "Прийшла повістка. Я мав або їхати, або сісти за грати". Він не прагнув брати участь у бойових діях, але зараз радий, що все ж тут і переживає ці події на передовій. Розуміє, що саме він має воювати за свою країну, і дуже засмучується, що доводиться лежати в лікарні.

Каже, що за цей місяць, у нього з'явилась "друга сім'я" – хлопці, з якими воює: "Ми ж спимо в одному місці, їмо з одних тарілок, ділимось одне з одним усім, що маємо, і немає різниці, хто з якого батальйону чи роти – усі, як рідні".

Вони стояли на блокпосту біля Красного Лиману – охороняли міст. З місцевими налагоджена взаємодопомога: ті приносять воду і засоби гігієни, а хлопці діляться з ними їжею. Втім, там невдала дислокація: навколо зеленка, тому їх бачать усі, а вони не бачать нікого. Після атаки на блокпост, на місці з руки пораненого дістали осколок, однак одразу повезли на дообстеження й серйозніше лікування в Ізюм.

У Сашка є дружина й син. Вони знають, що чоловік у зоні АТО, але про поранення, скоріш за все, так і не дізнаються, бо "нема чого їм хвилюватись". Попри те що боєць щасливий воювати за волю пліч-о-пліч із побратимами, усе ж зізнається, що хоче, щоб це все скоріше закінчилось, і він повернувся до рідних. Потім сумно так додає: "Страшніше сім'ям, які жили в зоні АТО – їм нема куди вертатись…"

На лавочці сидить хлопець у камуфляжі, з чубом, із чого я одразу розумію: свій. Виявилось, що Сергій, так звали парубка, із другого полку Національної гвардії, родом з Одеси. Був на Майдані ще із грудня в четвертій Козацькій сотні, приїхав туди, бо не було сил спостерігати з дивану за тим, як "Беркут" б'є дітей і жінок. Пройшов події Грушевського в січні й лютому. Коли почались військові дії, записався в Нацгвардію, каже, що там майже всі майданівці. Він потрапив у лікарню зі струсом мозку й після трьох днів крапельниць проситься назад на блокпост.

Попри те, що з їжею й сигаретами дуже допомагають мешканці сусіднього села, є інший серйозний дефіцит: "Кожна вилазка за питною водою – майже спецоперація, під час них ми постійно опиняємось під обстрілом". Сергій каже, що найбільшою радістю в лікарні виявилась гаряча ванна, про яку в полях можна лише мріяти, і... морозиво.

Незважаючи на ситуацію, парубок жартує й розказує історії з місця бойових дій: "Одного разу по рації до нас вийшов на зв'язок сам Бабай, – сміється. – Сказав, що в нас є 48 годин, щоб скласти зброю й приїхати до них. Навіть надиктував свій номер телефону. Звісно, ми не могли не використати такої можливості й зателефонували ватажку терористів – висунули умову, що здаватись приїдемо тільки на танку, убиваючи по дорозі сепаратистів. Здається, Бабай на нас тоді образився".

На прощання я передаю Сергію лист з побажаннями на блокпост від знайомої, а одеський козак просить у мене кілька "візиток Яроша" для хлопців: "Ми постійно сміялись: як можна воювати, коли на всьому блокпості нема жодної справжньої страшилки для москалів, а от тепер матимемо!"

Упевненістю, яка, певно, передалась й мені.Після цього дня, проведеного в центральній лікарні міста Ізюм, мені чомусь стало спокійніше: лікарі, що рятують життя наших військових, відповідальні й справедливі. А бійці, у свою чергу, дивують невичерпним оптимізмом, силою духу й упевненістю в перемогу.

 

 

powered by lun.ua