Алчевськ: операція на серці

58
31 липня 2014

"І все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п'янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице…" Володимир Сосюра

"Считайте, что вы уже приехали. Сегодня на Киев ничего не будет. Железную дорогу подорвали в Дебальцево", – говорить нам уже знайомий чолов'яга на блокпості ЛНР під Перевальськом. І така в його інтонації суміш суму, відчаю, злоби, безнадії й бажання, щоб йому повірили, – що на якийсь момент аж з'являється це просте, щемке й підступне: усі ж ми люди, маємо вміти прощати...

Але пам'ять не дає розвиватися цій ідеї. Дивлюся в це обличчя – засмага, щетина, зморшки, очі, ніби вигорілі від сонця – і розумію, що це ж він ще чотири години тому, легковажно розмахуючи автоматом, заглядав у віконця нашого автомобіля, а вже за хвилину в нас перевіряли паспорти, намагалися подивитися останні знімки у фотоапараті (не вийшло), відбирали мобільні. І почалося...

Київської прописки було достатньо, аби старший цього блокпосту передзвонив ще старшому з Перевальська й нас повезли до "Торнадо" – на території цього розважального комплексу розташований табір ополченців. Поруч ДК "Горняк" – теж із прапорами ЛНР та козацтва. Ще кілька будівель.

Центральна площа містечка взагалі виглядає як знімальний майданчик. Пафосні радянські будівлі із прапорами нової незалежної республіки, мішки-барикади, кулемети, а в центрі – вантажівка часів Другої світової з відкритим кузовом, на якому, знову ж таки, кулемет, прапори й підтягнутий засмаглий чоловік у бандані.

Але це не кіно, а справжня небезпека. Розумію це, коли нашому товаришу пропонують пересісти в інший автомобіль, а до нас за кермо сідає зухвалий дядько з автоматом, який каже, що ми їдемо в спецвідділ: "Вот там-то люди работают, сейчас увидите. Лучше сразу правду говорите – подвалы у нас глубокие", – і на моє "бити будуть?" жартує: "У нас не бьют, у нас убивают".

Спецвідділ знаходиться в Алчевську.

 

Пригадую, що в цьому ж приміщенні колись розташовувався офіс місцевого народного депутата, до якого ми зверталися із пропозицією підтримки культурних проектів "Схід-Захід". Не підтримав.

Зараз він у Києві. А ми знову тут.

В офісі майже нічого не змінилося: такий же безликий, із блідими стінами й людьми, що не дуже вправно користуються комп'ютером.

Але зараз це інші люди – у камуфляжі й із георгіївськими стрічками. При цьому очі в них, на відміну від попередніх – тих, що на блокпостах і в "Торнадо", – дивляться з увагою, рухи зосереджені, інтонації стримані.

Вони – не чеченці й не росіяни. Такі собі місцеві робінгуди, кармелюки, довбуші – ідеалісти зі зброєю, які хочуть для Донбасу кращої долі, захищають його примарну "незалежність", готові навіть померти за неї, поки там десь вовтузяться олігархи, перепродуючи заводи, переділяючи землі, фінансуючи "фашистів".

Від такого бачення ситуації їхніми очима й власного безсилля стає неймовірно сумно.

 

У своїй дискусії ми заходимо далі, пояснюючи як очевидці, що саме відбувалося на Майдані. За їхньою версію, як і за нашою, ті самі снайпери стріляли й у беркутівців, і в майданівців. Тільки за нашою це були російські найманці, а за їхньою – грузини на замовлення нової української влади.

Але коли говорять про "проплачений Майдан", розумієш, що можеш усе пояснити – і про студентів, і про киян, які приходили туди до й після роботи, і про всіх нас – звичайних українців, які все це й "проплатили". Вони намагаються заперечувати, однак аргументів лишається все менше.

Я знаходжу спосіб таки показати їм фото. На них – люди, троянди, вибиті вікна й інтерв'ю з моїм приятелем-музикантом із Донецька. Він говорить, як нам усім не вистачало об'єктивної інформації, і як інформаційна війна перетворилася на справжню.

 

Нам виписують папірець, який дає можливість проїхати вже знайомий нам блокпост по дорозі до садиби Мсциховського, де ще на початку травня ми проводили читання й вистави.

Чому нам так необхідно було проїхати туди? Бо мали вільний день в Алчевську, а в цьому місці завжди відчуваємо необхідність заїхати.

Чому ми опинилися в Алчевську? Бо думали, що встигнемо, і хотіли переконати друзів виїхати звідси, особливо тих, хто з дітьми. А ще – записати інтерв'ю про те, як необхідно Сходу й Заходу спілкуватися, щоб потім не виникало "різниці інтерпретацій".

Через те що хтось із нас визначив своєю землею Донбас і пішов його боронити, а хтось усю Україну, включно з Донбасом, і пішов боронити її, – ми почали воювати один проти одного, тішачи тих, хто користується ситуацією.

І тепер, коли з одного й з іншого боку є загиблі сини, батьки, брати, кохані – як нам навчитися говорити один з одним?!..

Останніми днями в Алчевську й Донецьку безперервно говорять про мобілізацію: мовляв, якщо не погодишся записатися добровольцем до "народного ополчення", то доведеться воювати за "фашистів", тому що вони – тобто ми, українці – жорстокі й безжалісні, "все одне прийдуть".

За словами місцевих, зброї в Перевальську й Алчевську дуже багато; не вистачає людей, готових воювати за ЛНР. І нехай ніколи не вистачить.

Єдине, що залишається нам, – це говорити, пояснювати, переконувати не брати в руки зброю тих, хто поки цього не зробив.

 
 
 

Думаю про це, стоячи під гарячим сонцем серед духмяних степових трав на тому пагорбі, через який у травні щодня проїжджали на репетиції. З нього відкривається чудовий краєвид.

На виїзді із садиби нас востаннє за сьогодні зупиняють на блокпості. В одне віконце заглядає чеченської зовнішності чоловік, який голосно й зло пояснює свою правду. В інше – хлопець: "Извините, меня тут не было, когда вы в том направлении проезжали, но мне рассказали. Можно спросить – а в Киеве действительно нас все считают террористами? И уверены, что это мы тут все подрываем на своей земле?"

Відповідаю тихо: "Да. Но в Киеве хотят мира. Вся Украина хочет мира. И для вас, и для нас. Я понимаю, что сейчас уже невозможно. Извините".

"И вы. Всего доброго. Извините", – відповідає.

"Удачи, – кажу, – но не в бою".

*   *   *

ДО…

"Они что, хотят, чтобы мы тут просыпались и стихи читали? – чую голос з бокової полиці. – А у нас тут люди тяжело работают, в шахтах и на меткомбинатах". Це мене не могло не зацікавити, тому що я саме їхала потягом Київ-Донецьк і читала Сосюру – українського поета з Третьої Роти, нині місто Лисичанськ. Тематично.

Сум червоний... Ранок ніжний... Грім гармат... Кривавий гай...

В серці сон сплітає ніжний. В зимних чарах чорний май.

Ч'ї там сльози у пітьмі?..

Хто там стогне: "Брат на брата..."

В цьому винні тільки ми!

Тільки ми та ніч проклята!

Уже майже сто років пройшло із часу написання. Горить лисичанський завод, вмирають в степах українці, шкодують про відсутність російського дешевого газу тьотки в плацкартних вагонах, мріємо про єдину й сильну країну ми.

У вагоні – люди з різних куточків Донбасу з різними долями. Жінка, яка не хоче читати вірші ранками й вважає, що нема в сенсу в єдиній Україні без російського газу, – з Донецька, їде з донькою з Києва, щоб зібрати речі й повернутися в столицю.

Її співрозмовник приніс їм банани, просто так, тому що земляки. Але виявилося, що він – зі звільненого Слов'янська й цілком схвалює дії Нацгвардії. Така думка зараз у більшості людей зі звільнених міст, адже українська армія не стала нищити їх за російську мову, не відбирала хліб і хати, а навіть надала гуманітарну допомогу.

Невже тільки так, боляче, має приходити розуміння очевидних речей?..

Вона ж – з "противсіхів", яким подобається на правах обездолених вимагати чогось корисного для себе й дітей. Про вірші – це в неї вирвалося в пориві пояснення різної природи західних і східних українців.

Поруч зі мною – дівчина, що два тижні жила в друзів у Києві, але не витримала – на відстані сприймати інформацію ще важче. Вона з тих донецьких районів, які фігурують у пресі як "Площадка-1" і "Площадка-2". Там стріляють щоночі. На під'їздах до Донецька телефонує друзям. З'ясовує, що сьогодні знову був обстріл. Просить зарядити мобільний від нашого ноутбука, бо електрики в її районі нема.

 

Ще одна пасажирка – бабуся, яка відвозила онука до Києва. Годину, від'їжджаючи, плаче. Пізніше розповідає, які дружні в них з онуком стосунки, як їм буде важко один без одного.

Уночі у вагоні майже ніхто не спить. Навпаки, люди нарешті починають обмінюватися інформацією. Так, ніби про таке краще говорити пошепки. У кожного – своя неповторна історія, у всіх – спільні беззаперечні факти й різні аргументи.

В електричці Донецьк-Луганськ, на останньому рейсі якої 25 липня довелося проїхатися, часу на пояснення нема, тому всі просто діляться фактами.

У коридорі – провідниця. На кожній станції – Ясинувата, Горлівка, Дебальцеве – заходять люди й на її "ну, розповідайте" починають звітувати – про підірвані будинки, ринки, підстанції тощо.

Хтось вважає, що це робить Нацгвардія, хтось – що ЛНР, хтось доводить, що стріляють і одні, і інші. І окрім знищення стратегічних об'єктів, і одні, і інші роблять помилки. Мирним жителям вони іноді вартують життя.

Поруч з Алчевськом є лісосмуги, що "підстрижені" хвилями вибухів, а ще – таблички, які сповіщають про заміновані поля.

 

Але написи сповіщають не тільки про міни. ПТН ПНХ – великими літерами на паркані під Дебальцевим. Зупинки теж стали площами для висловлення думок. А останнім часом люди ведуть дебати й на стінах житлових будинків.  

Усе менше віри жодним мас-медіа й можливості заходити в Інтернет. Натомість необхідність спілкуватися зростає.

 

…І ПІСЛЯ ЗУПИНКИ

Увечері, коли стало відомо, що залізниця в напрямку Луганська перериває роботу на невизначений термін, у людей з'явилася можливість поспілкуватися – квитки здавали сотні пасажирів.

Електрики не було. Заспокоюючи чергу, касирка використовувала гучномовець. Один раз, коли він у неї не спрацював і завив як сирена, усі намагалися рвонути до бомбосховища.

Повертали гроші. Бланки повернення заповнювали вручну, спочатку бігаючи між віконцем у зал і вікном на вулицю, ловлячи останнє денне світло, потім – з ліхтариками. Люди стояли, незважаючи на комендантську годину. Адже для багатьох це були останні гроші.

Особливо не пощастило тим, хто приїхав і навіть прийшов із Луганська й ще з ночі чекав на вокзалі на свій потяг – в основному жінки з дітьми й великими картатими торбами. Їх розібрали по домівках менш нещасні місцеві жителі.

Взагалі в цей вечір було багато теплого й людського. Алчевці, що стояли в черзі, навіть вигадали версію про те, що цей літак "сам вибухнув, ніхто його не збивав – так буває".

"Людям так хочеться миру, що вони вже не контролюють себе", – прокоментував наш знайомий.

Таксисти не дрімали, ціни цього вечора підвищилися вдвоє. Проте на далекі відстані їхати не відважувалися. До вчорашньої ночі лишалися, правда, окремі екстремали, які возили людей на "відпочинок на Азові". Але вчора й вони повідомили, що в них останній, дуже дорогий рейс, бо Нацгвардія вже заборонила виїжджати з міста.

Насправді вже на наступний день вони збирали людей знову, проте не всі виявились готові до послуг цих кмітливих підприємців, які кристуються панікою і розпачем. "Не за це воюють наші хлопці. Маємо дочекатися і допомогти, якщо буде потреба", – є й така думка серед місцевих. Хоча зовні це виглядає інакше. В бік Росії можливість виїхати є, черги не закінчуються. У кількох перевізників з Алчевська просто відібрали автобуси, щоб задовольнити цей попит.

Сьогодні транспорт ходить лише в одному напрямку, бензин і газ на заправках закінчуються, банкомати не працюють.

Усе більше порожніх полиць у магазинах – поки є хліб із місцевих пекарень і хлібний квас, луганське молоко й артемівське шампанське. Електрику час від часу вимикають.

Люди ж тим часом переживають ситуацію по-різному.

Хтось здає кров для постраждалих у боях і гроші. Йдеться про ЛНР. Для цього в магазинах передбачені великі прозорі урни, які вечорами звільняють від купюр люди в камуфляжі.

Хтось намагається не помічати того, що відбувається навколо, вперто гуляючи парком і підстригаючи газони.

 

Хтось робить це навіть із викликом – перефарбовує двері й паркани в яскраві кольори, наповнює кульки гелієм і запускає в небо, щоб раділи діти, скуповують морозиво для покращення настрою.

*   *   *

Ранком отримала з Києва sms-ку про повідомлення в українській пресі "Алчевськ в очікуванні бойових дій".

Здається, таки так. Адже в гуртожитках у центрі – ополченці; їхні сім'ї вже виїхали. У сусідньому Перевальську – людей і зброї також багато. Уночі було повідомлення від місцевих, що Нацгвардія на шахті №10, а це зовсім поруч.

Але поки ніхто з нас нічого не знає напевне.

Можливо, так і краще. Як перед операцією.

"Треба починати. Ми дуже втомилися від стану очікування, тривоги й нервових зривів, – кажуть наші друзі з Алчевська, з надією. – Потім здивуємося, як усе легко й швидко пройшло й відродилося".

*   *   *

Східноукраїнські поети стверджують, що серце в країни, як у людини, зліва, тобто тут – на Донбасі. Здається, чуємо – б'ється в передчутті.

Зараз важко й тривожно всім.

Перш за все нашим військовим з усієї України, які зараз тут – на Сході. А ще – важко касиркам на залізничній станції, продавцям, пекарям і лікарям, важко інженерам, сталеварам і шахтарям.

Більшість робітників виїхала. А ті, хто лишився, працюють за трьох.

Проте всі сподіваються на вдалий результат операції.

Усі фото – автора

 

Ольга Михайлик, з Алчевська, спеціально для УП

powered by lun.ua