Неопублікована розмова з Анатолієм Дімаровим: Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було писати правду

343
7 липня 2014

29 червня не стало письменника Анатолія Дімарова – патріарха української літератури, 92 роки життя якого вмістили в собі всі найпереламніші події в історії України ХХ століття.

На сторінках його біографії – розкуркулення родини, Голодомор, війна, на якій отримав важке поранення, цензура в журналістиці й згодом у літературі. У 1960-х, після опублікування роману "І будуть люди", Дімарова оголосили антирадянщиком, антисемітом, а секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук пообіцяв, що Дімаров ще "походить у чорному тілі". Так і склалося – п'ять років письменника не друкували, хоча до цього книжки Анатолія Дімарова виходили 100-тисячними накладами.

З настанням незалежності про все пережите й відчуте письменник розповів в одній із найцінніших українських книжок спогадів "Прожити й розповісти" – розповів без жодних перебільшень і виправдань себе, своїх вчинків і часу, у який йому випало жити. Перевидання його творів почали з'являтися аж у 2000-х, а 2012-го Анатолія Дімарова згадали всі українські медіа у зв'язку із присудженням письменнику ордену Ярослава Мудрого IV ступеня, який письменник відмовився приймати "з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву".

Востаннє я відвідала Анатолія Дімарова восени минулого року. Він незмінно жартував, переймався долею творів молодих авторів, а поруч із ним, як і всі останні 65 років його життя, була дружина Євдокія Несторівна.

Ці думки письменника були записані за місяць до Євромайдану, коли всі ще обговорювали перспективи вступу України до Євросоюзу і не знали, що чекає на нас у найближчі місяці.

Головною проблемою України Дімаров незмінно називав сусідство з Росією. Дізнавшись навесні про анексію Криму, сказав: "Бачте, Каїн теж був старшим братом"…

"Усі писали на виробничу тематику, а я – про сім'ю й виховання дітей"

Писання ніколи не давалося мені легко. Після 90-го року, коли вже не було цензури йніхто мене не шматував, я написав двотомник спогадів "Прожити і розповісти". В останньому виданні додав до цих мемуарів про сімдесят років мого життя ще дві речі про п'ять років мандрів – "Вершини" і "Поема про камінь". Коли мене перестали друкувати, я ото зв'язався з геологами й двинув у гори.

А про життя після 70-ти вже більше не писав. Що писати? Я виписався, як-то кажуть. Цензурна молотілка випила з мене багато сил. Куди не оглянешся – про все не можна писати. Романи мої виходили порізані, з безглуздостями всякими.

Тепер, слава Богу, я все відновив, тож можу помирати зі спокійною совістю: те, що хотів сказати, дійде до свого читача.

Років п'ять уже майже нічого не пишу. Усі теми, які мене цікавлять, вичерпав, а повторюватися в письмі, сіяти словесну полову мені не хочеться.

Мої друзі-письменники правильно помітили, що я дуже давно відмовився від усіх оцих зовнішніх описів: "то була молода людина, сорок років, блондин"… Завжди хотів, щоб читач побачив мого героя, наче він справді сам із живою людиною зустрівся. Зовнішність має проявитися в діях героя.

 

Останні п'ятнадцять років я працював над дуже короткими речами – такими новелетами. Вони ввійшли до книжок "Зблиски" і "Божа кара", хоча там їх названо етюдами. Якщо письменник хоче написати геніальну річ, він має прагнути, по-перше, щоб у його тексті не було жодного зайвого слова, і, по-друге, щоб жодне слово в тексті не можна було переставити, бо інакше – втратиться його цінність. Найкращий приклад – анекдот: чотири-п'ять фраз, а все є – початок, розвиток сюжету й закінчення-вибух.

Мене не раз плескали по плечу із заздрісними вигуками: о, ти багатий, наклади великі! Наклади й справді були більше ста тисяч – уявляєте нині такий наклад! Я брався за теми, офіційно майже заборонені, бо ж усі писали на виробничу тематику, а я – про сім'ю й виховання дітей. Наприклад, повість "Ідол", яку читали українською навіть у Москві.

Мені ніколи не доводилося ритися в словниках, бо в мені це відчуття мови, життя українського жило з народження. Слова, які я мав би забути, зринали самі. От хоча б слово "бендявся" – яке ж соковите! Або в Мохначі на Черкащині сусідка Галя, коли їй треба було з чимось допомогти, кричала через паркан: "Анатолій Андрійович, гуляйте до мене". Тупоголовий редактор виправив це на "ходіть до мене".

Цікаві слова й ідеї теж ніколи не занотовував. Завжди вірив: те, що підкаже інтуїція, буде найвдалішим. Коли під час роботи я знаходив слова і фрази, яких, здається, ніколи не знав і не чув, почував себе найщасливішою людиною. Але потім минав тиждень-другий, я задумував якусь нову річ, а та попередня меркла, меркла...

Коли я починав писати, майже ніколи наперед не знав, чим усе закінчиться, як поведуть себе герої, житимуть вони чи повмирають наприкінці. Але над першою фразою іноді сидів і мучився і місяць, і два, і три. Бо саме та правильна перша фраза вела мене далі.

Ось моя остання на сьогодні книжка, вона про жінок, я присвятив її своїй дружині, "з якою хоч і важко, зате весело" (Дімаров Анатолій. Душа жіноча. Повісті, оповідання, етюди. – К., Український пріоритет, 2013. – Ред.).

Взагалі страшно не люблю, коли наперед пророкують, що от він стане таким і таким, а тут редакторка не втрималась й написала: "Анатолій Дімаров – письменник для всіх народів і на всі часи". Ну, слухайте – таке написати! Час – великий рецензент і оцінювач, не робіть за нього його роботу! Скількох ми піднімали вгору, а тепер навіть соромимося згадувати. Ідіотизм це, не можна так писати про живих людей. Тому я замалював цей рядок (на звороті книжки процитовані Анатолієм Андрійовичем слова замальовані білим маркером. – Ред.).

Я весь час прагнув зробити із читача співавтора, щоб він теж побув у моїй шкурі й в деяких місцях навіть додумав сюжет. Тому я іноді навмисно обривав оповідь. Щоб зрозуміти мене як прозаїка, читачеві можна прочитати "Біль і гнів", "І будуть люди", сільські, міські і містечкові історії. Я перечитувати книжки вже не можу, усе з них узяв. Свої книжки теж не перечитую. Я – що дурний?

За мною цвинтар ненаписаних книжок.

Фантастична повість "Останній хахол" – це мій біль. Із далеких країв мав прилетіти космічний корабель і приземлитися під Москвою. Виходять звідти інопланетяни, КДБ їх оточує... Але прибульці говорять якоюсь напівзрозумілою мовою. Науковці починають думати: на каком язикє оні ґоворят? Лінгвістів запросили. А ті: "Оні же ґоворят на хохлацком язикє, которого давно нєт!"

Секретар ЦК наказує знайти хоч одного хохла, який би мову пам'ятав. Тут же – дружба народів, а вони мови не знають! Нарешті в Магадані, на Колимі, знайшли одного хохла. Привезли його, щоб продемонстрував своє знання мови. А він теж її забув! Стояв перед ними, стояв, кульки в нього в голові скрипіли. І раптом він їм заспівав: "Гоп, кумо, не журися!"...

Дивлюся я на цих сопливих, які матюки пишуть. Ну, ви розумієте, що це ж найлегше – матом писати. А вони ще й цим пишаються. Невже не можна те саме сказати так, щоб не образити читача? Я ніколи не вживав нецензурну лексику.

Ось, скажімо, втратила дівчина цноту. Описують же зарази все – від початку до кінця: що відчувала вона, що відчував він... Ну, нащо в цьому копатися? Мені теж колись треба було написати, що дівчина цноту втратила. То я написав так: "І все було б благополучно, і вона б так і пішла дівчиною, так солов'ї ж – як затьохкали, як затьохкали, так вони й не зчулися, як усе спеклося і зварилося". Воно ж? Воно. І не ліз нікуди, і не тикав пальцем, і не облизував язиком.

Мене приймали в Спілку письменників як поета. Через мої вірші в мене закохувалися вчительки молоденькі. Працював зі мною в редакції ще один журналіст, схожий на мене. Вирішив він виступати в школах і рекомендуватися Дімаровим. Дійшло до того, що приходить одна молоденька вчителька до нашого редактора, і каже, що Дімаров пообіцяв із нею одружитися, призначив весілля і не явився (сміється).

Я як поет не відбувся – і слава Богу. Ось дружина сама перерила мої папери, відібрала вірші й видала за свій рахунок і без мого дозволу книжечку моїх поезій "На війні і по війні".

Але прозу писати набагато важче, це треба щодня як проклятому працювати, мучитися над словом. У кожного речення м'язи мають бути такі, як у Кличка. А головне – письменник має вже першою фразою спіймати читача на гачок.

Творчість – це ж як хвилі на морі. Щось тобі вдалося, а щось – дарма старався. Так завжди буде в житті письменника, який напружено й боляче працює. Ліна Костенко стільки речей прекрасних написала, а "Записки українського самашедшого" – то ж не роман. Там блискуча публіцистика, але романом це гріх назвати. Її роман – це "Маруся Чурай".

 

А взагалі книжки-події з'являються вкрай рідко. Із сучасних письменників дуже хороший ще Василь Шкляр. Це я йому назву дав "Чорний ворон" – "Залишенець" нікуди не годилося. Гарний письменник Володимир Шовкошитний, блискуче він написав про тайгу (Мається на увазі розділ "Тайга" із роману Шовкошитного "Мерехтіння зникань". Ред.).

Непогані пішли останнім часом мемуари. Особливо спогади Лесі Степовички – вона написала, як була перекладачем у німців (Леся Степовичка. Німці в городі: проза. – Дніпропетровськ: Ліра, 2012. – Ред.). Прочитав спогади Ірини Жиленко "Homo Feriens", дуже щира книжка.

Ви знаєте, в українській літературі мало було письменників, які писали читабельні книжки – такі, щоб почав читати – і вже для тебе свято, такі, про які думаєш весь день, що вона там лежить удома й чекає на тебе. Так умів писати Володя Дрозд.

Юрій Мушкетик недавно написав невеликі оповідання, там є багато сильних художньо довершених речей. В одному він описує, як двох закоханих посадили на корабель, що летів у космос, щоб підтвердити ймовірне життя на одній із планет. І коли вони побачили цю незайману планету, бо ж позаду лишилася вкрай спаскуджена Земля, у них виникають думки: "Скажемо іншим, що тут можна жити, прилетять люди, знову урбанізація, і доведеться шукати інші світи". Урешті-решт вони відправили повідомлення на Землю, що на тій планеті високий рівень радіації й вони гинуть. Як сильно це написано! А ще ж він пише зараз потужні публіцистичні статті про все це беззаконня навколо.

Я ніколи нічого не досліджував для своїх творів. В архіви не ходив, очевидців не шукав. Брав усе від життя – хоч, може, я й не дуже розумний, але з пальця нічого не висмоктував. Те, що зворушувало в житті, те й описував. Писав так, як умів, нікого не наслідував.

Ось зараз я бачу, що багато хто наслідує мене, намагається коротенькі речі писати. Я дуже вірю в інтуїцію, навіювання, але воно виникає після тяжкої каторжної праці.

А за запитання про високу мету літератури я б вас повісив догори ногами. Яка висока мета? Школа життя, інженери людських душ – все це, пробачте, така херня. Усе це лише для того, щоб хтось твоє писання прочитав і йому цікавіше жити стало. Навчити чомусь свого читача я ніколи не зможу.

 

"Нації – це єдиний подарунок Бога, який збереже людство"

Мої 90 років – це багато, хоча я комаха проти історії України. Болісне відчуття в мене від того, що державу нашу злі сили штовхають у прірву. Ще Шевченко передбачив: "Загинеш, згинеш, Україно, не стане сліду на землі".

Наш сусід на нашу голову без України не може жити і мріє про Україну-колонію.

Я коли навіть читаю сучасну "Вечірку", відчуваю, що працівники газети думають і розмовляють російською, хоч і пишуть українською. Прогнозами я не займаюся, але вірю, що це не триватиме вічно, і Україна все-таки поєднає все найпрогресивніше. Ми повинні зберегти свою націю, бо людина без національності перетворюється в ніщо.

Нації – це єдиний подарунок Бога, який збереже людство.

Уявіть, що ви вийшли на вулицю й зустрічаєте людей абсолютно однотипних – суне безлика людська маса. Нас намагаються на таку масу перетворити. На Україну дуже багато ласих ротів. Погляньте на нашу історію, яку, як ви знаєте, не можна читати без брому. Хоча Винниченко теж доклав рук до важких сторінок української історії – бо ж був такий момент, коли Україна могла стати абсолютно незалежною державою, як Фінляндія, наприклад.

Під час війни я повернувся до Студенка на Харківщині інвалідом. І щоб не сидіти на печі, вирішив організувати партизанський загін. Було нас четверо. Сталін якраз розробив харківський наступ, на якому вгробив дві армії. Усе було встелено трупами й зброєю. Там ми й собі зброї натягали.

Коли в наше село прийшов каральний загін німецький, зі мною було четверо хлопців. Ми взяли танковий кулемет, повний мішок набоїв набрали, а німці якраз у той час у самогонщиці гуляли з нашим начальником поліції. А недалеко – шанці наші були, сіли ми там – і як вжаримо! Вони також усі набої вистріляли, і міни, якими мали в Холодному Яру партизанів громити, викинули.

А ми в ту ніч переночували в жінки, у якої чоловік на фронті загинув. Стрілянина страшна за вікном, лежимо ми долі, а жінка та: "Хлопці, мерзну я, погрійте хтось мене". Ми ліктем один одного штурхаємо, але так ніхто й не насмілився. Бачте: у німців стріляти не побоялися, а жінку обійняти не змогли.

Своєю другою батьківщиною вважаю Волинь, Луцьк. Я туди приїхав сталіністом, партизанський загін організував. А коли наші війська звільнили Луцьк від німців, слідом за нами прийшли кадебісти. Чим вони зайнялися в першу чергу? Бібліотеками. Почали вилучати всі книжки, які видавалися в Західній Україні, і звозити в церкву, щоб пізніше спалити. Вони навіть "Капітал" Маркса викинули, бо за радянської влади "Капітал" видавали без останнього розділу, у якому автор переглянув свої погляди й сказав, що диктатура пролетаріату обов'язково приведе до диктатури одиниць і свавільного терору. Я тихенько вкрав "Капітал" і законспектував той останній розділ.

"І будуть люди" я замислював як велетенську епопею про село українське – починаючи з кінця 1880 року й аж до смерті Сталіна. Відважився трохи згадати голод, колективізацію – і то мене різали й кров цідили. А слід було згадати про вбивство Кірова, і про 37-й, і про те, як партійна верхівка відірвалася від народу, який був у неї на підозрі...

У творі "Біль і гнів" викинули чималий шмат, де я описав показовий колгосп, натякнув на ворогів народу, зобразив партизанський загін, "свистунів", які начебто були проти німців, а насправді вичікували, коли наші повернуться й можна знову буде народ гнітити. Себе берегли, а не воювали. Це пройшло, на диво. Але звинуватили в тому, що замахнувся на найсвятіше – на наші славні органи КДБ.

Правди ніхто писати тоді не міг. Уявіть лишень, як ці письменники вільно дихнули в часи незалежності, і як у них груди боліли від цього вільного повітря!

Сталіну отак свято, беззастережно вірила тодішня молодь, бо її ж змалку вчили на прикладах Павлика Морозова. Як багато було тоді подібних вигаданих постатей!

Який би сьогодні не прийшов ідеальний президент до влади, ви його ніколи не назвете "отец родной", ставитиметеся до нього критично. А нам же замість релігії принесли дідуся Леніна, який на полюванні лише клацав рушницею, бо боявся поцілити в живу істоту. Та він же вози дичини набивав! Не дивно, що моєму поколінню складно зрозуміти своїх синів, а ще важче – онуків.

Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що у 1944 році потрапив до редакції газети "Радянська Волинь". Хоча, якщо чесно говорити, націоналіст я сьогодні хрєновий, з кулеметом нікуди не йду, і жінка мене весь час осмикує (сміється).

Недавно ось пішов в атаку. Дорогу тут перегородили, а я йду з ціпком. Виставили чотири ряди хлопчиків, і дорогу не можна перейти, щоб до Арсеналу поїхати. "Куда, дєд, прьошся? Відіш, нєльзя сюда". Я тоді згадав, як я вмів матюкатися, коли був боцманом на флоті. Від мене німці втікали, а тут якісь сцикуни дорогу мені перегородили! Ціпок у мене хороший, я з ним і пішов на них. Не втримався якийсь лейтенант і сказав: "Пропустітє сумашедшого дєда".

За кордоном я ніколи не був, просто ніхто б не випустив. Гори – це не закордон, то ж усе був Радянський Союз. Тому світ, який я побачив, – це Памір, Тянь-Шань, Узбекистан, Таджикистан. А в Європі мало добра, між нами говорячи. Чого туди йти?

Треба свою країну будувати. Я це недавно відчув – поїхав із дружиною в санаторій для інвалідів війни в Миргород. Більше туди не поїду. Якийсь мільйонер поклав оком на цей ласий шматок землі й усе робить для того, щоб санаторій закрили. Нам дали маленьку кімнату, з ліжка витикаються гострі пружини. Питаю їх, як я буду спати. А вони: "Зараз ми вам усе зробимо".

Притягнули килим для підлоги. Згорнули вдвоє й кажуть: "Більше пружини не заважатимуть, другою половиною ще й укриєтесь". Так я двадцять днів і спав там.

"Найголовніше – прийти додому, у затишок, де є людина, яка вас розуміє"

У селі якось одразу було видно, що в тебе на душі. І селянська культура полягає в тому, що у своїх вчинках слід бути чесним не лише з іншими, а й передусім із самим собою.

Там поважають працю. Коли із дружиною вперше потрапив до Мохнача на Черкащині, зрозумів (у дитинстві цього не усвідомлював), яке це свято, коли посіяне тобою зерно раптом протикається зеленим!

Ми багато втрачаємо, знищуючи село. Недарма українську культуру називали селянською. Бо в місті – народ прийшлий.

Сьогодні є різні погляди на сім'ю. Хтось виховує дітей, як японці, даючи їм із ранніх літ повну волю. І виростають хороші люди, але ж ментальність у них інша. Я вважаю, що основне у вихованні дітей – це приклад батьків. Для мене таким взірцем стала мама. Від неї навчився ставитися до жінки як до особистості, яку ніколи не можна ображати. Як не злився, але жінкам ніколи боляче не робив.

Жінка – це берегиня сім'ї. Не дивно, що жінка мудріше обирає супутника життя, вона бачить більше аніж чоловік. О, я добре знаюся на жіночих позирках! Наче й не дивиться, а роздягла тебе до підштаників! Візьміть часи Запорозької Січі. Жінки ж вели господарство. Легко було Тарасові Бульбі на Січі, а потягав би він плуга!

Жінки зараз набагато рішучіші, ніж чоловіки. Не тільки в літературі, а й у політиці. Витоки цього, може, ще в 30-х, у часах колективізації. Коли треба було протестувати, саме жінки йшли наперед. Жінка, правда, може за якийсь дріб'язок хвилюватися як за найбільшу цінність. Я у своїй дружині таке помічаю. Може, це добре, що жінки глибше приглядаються до життя.

Інша тенденція – у сучасних молодиків теж виявляються жіночі риси. В одязі, поведінці. Скоро вони домогосподарками стануть. Література дуже реагує на життя, яке її живить. Через те жіночий рух не обійшов і письменниць, які сьогодні вириваються на перший план. Чоловік ніколи б не зумів так спалахнути, горіти від зради, від горя, як жінка. Тільки рвучи серце й стікаючи кров'ю, можна написати геніальні речі. Чоловік біологічно на це не здатен.

Правда, що все погіршується. Не знаю, до чого ми прийдемо через оту систему, яка обплутала весь світ. До того ж, чим далі, тим більше беззаконня. Усім щось присвоюють, усіх розоряють, до ручки доводять.

Чи платив я хабарі? Коли до мене хтось по-людському поставиться й зробить якусь послугу, я йому можу віддячити. Якщо слюсар прийде й щось добре зробить, чому йому б не заплатити й не заохотити? Я вважаю, це не хабар. Хабар – це коли я плачу судді, щоб він мене незаконно виправдав і випустив на волю.

Книжку ніщо не замінить. Навіть кіно. Книжка – дуже затишна річ, адже вона зі мною може навіть мандрувати. Книжка збагачує, дає розраду, збуджує уяву. Людство читатиме книжки, доки й житиме. Може, щоправда, друкуватимуться вони не на папері. Мені пропонували, щоб в інтернеті вивісити мої твори. Я сказав – ні рядка! Бо це ж уже механічний процес. Мене екранізували, але це трошки не те: кожен режисер виступає як співавтор твору, артистів можуть підібрати таких, яких на цій "посаді" я б ніколи не стерпів.

Старий дурень – дожив до таких років, то тепер я й старійшина, а толку від цього?

Коли хтось говорить, що старість – велика радість, я в це не вірю. Це хизування. По-перше, старіючи, перестаєш дивуватися. По-друге, більше не обурює підлість і підступність, бо стикався з цим, воював усе життя і зрозумів уже, що святих немає – усі зі своїми грішками.

А ще пам'ять псується. Згадую, як до Ірини Вільде прийшли з театру із привітаннями. "З чим ви мене вітаєте?" – запитала "нанашка" (прізвисько, яке дав Ірині Вільде письменник Роман Іваничук.Ред.). Виявилося, у тому театрі ставили п'єсу за романом "Сестри Річинські". А вона здивовано: "А чия це книжка?" Я себе теж ловлю на тому, що забуваю прізвища.

Почуття гумору, правда, з роками не зникло. Слава Богу, пісок із голови сиплеться, як підсковзнусь – не впаду. Старість – це незручно, але таке життя.

Жарт такий є. Діда запитують: "Діду, діду, як ви життя прожили?" – "Та як прожив? В одні двері ввійшов, у другі вийшов". Шкодую, що мало написав. А із другого боку – і не шкодую, бо, якби написав більше, строчкогонством уже б займався. Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо. Шкодую, що пізно в гори пішов.

На питання про сенс життя ще ніхто не зміг у світі відповісти. Дуже багато вчених намагалося, і в результаті всі вони приходили до ідеї Бога, хоча й називали його вищим розумом або інопланетянами навіть.

Батько мій дуже релігійний був і мріяв, що я також здобуду релігійну освіту. Пам'ятаю, як ми тікали з нашого хутора в село, де мамина знайома вчителька обіцяла їй роботу. Проїжджали ми повз церкву, і тут ми із братом почали хреститися. Мама як побачила! Бо ж учителька їде майбутня! Ледве вуха нам не повідривала. Вона все життя боялася, що мені ні освіти, ні роботи не буде – я ж син розкуркуленого! Колись сказала: "Синку, мабуть, як і вмру, а в мене жижки від страху труситимуться". Залякане покоління наших батьків...

Чи закреслить мене час, я поки що не знаю. Не думаю, що я на всі часи й для всіх народів. Може, мене через п'ять-десять років забудуть. Усе залежить від того, який читач прийде. Я не можу уявити, як ото сьогодні люди читають оту електронну книжку, у якій, по суті, уся бібліотека зібрана. Може, я старомодний, але я навіть на слух не сприймаю текст – тільки те, що прочитаю й потім обдумаю.

Тепер останнє слово, як перед смертю. Усі оці зрушення соціальні – це не головне в житті. Найголовніше – прийти додому, у затишок, де є людина, яка вас розуміє. Оце й важливо – берегти своє кубельце.

ДОСЬЄ.

Анатолій Дімаров народився 1922 року на хуторі Гараськи неподалік від Миргорода. Під час розкуркулення, щоби вберегти дітей, батьки розлучилися. Мати переїхала в село Студенок на Харківщині й змінила в метриках прізвища дітей – з батьківського Гарасюта на її дівоче.

Закінчивши школу, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, був командиром партизанського загону, отримав поранення. Після війни працював у луцькій газеті "Радянська Волинь". Рік провчився в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, згодом – у Львівському педагогічному інституті.

Як письменник дебютував 1944 року. До Спілки письменників прийняли як поета за рекомендаціями Сосюри й Рильського.

Найвідоміші повісті й романи: "Його сім'я" (1956), "Ідол" (1961), "І будуть люди" (перший том – 1964, другий – 1966, третій – 1968), "На коні й під конем" (1973), "Біль і гнів" (1974), "Божа кара".

Найулюбленішим жанром Анатолія Дімарова були історії – сільські, міські й містечкові. Автор книги спогадів "Прожити й розповісти". Разом із геологами побував на Алтаї, Кавказі, Паміру, Тянь-Шані, Уралі та Забайкаллі. Колекціонував камені, найбільше в його колекції – сардоніксів, агатів та сердоліків.

1981 року був нагороджений Шевченківською премією, 2012-го – орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня, Орденом Христа Спасителя та відзнакою "Золотий письменник України".

Помер 29 червня 2014 року.

Фото Олександра Хоменка

Тетяна Терен, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua