Майдан. Звільнення

42
11 серпня 2014

"Вы трупные черви на теле льва! Как вы можете танцевать на костях?" , – кричав кремезний чоловік біля постаменту Незалежності, тримаючи в руці лопату. Хвилиною  раніше він  замахувався нею на кількох волонтерів, які прибираючи залишки одного з наметів, хотіли розібрати композицію з похоронних вінків.

"Вы оскверняете память Небесной сотни! Здесь гибнули люди!", – далі волав чоловік.

"Ні, це ви оcквернюєте, зробивши з Майдану Антимайдан і смітник!", – відповідала йому жінка з мітлою.

За тридцять метрів від вінків біля іншого розібраного намету стояла бочка, від якою різко тхнуло фекаліями. Вочевидь, це якась частина з "модерного" біо-туалету жителів Майдану Незалежності останніх місяців. Після повної бочки з лайном на місці, де "гибнули люди", вести дискусії з палкими захисниками наметового табору на Майдані виглядало дивно.

 

Майдан, точніше декорації від нього, врешті розібрали. Майдану ж там давно вже не було. Після зими на його місці був просто наметовий табір – без чітких цілей та революційного духу, натомість з гидливим душком в прямому значенні цього слова.

Критикуючи тамтешніх мешканців, частина колишніх "майданівців", проте, продовжувала відстоювати думку: Майдан втрачати не можна, тобто повністю іти з центральної площі. Адже не всі революційні цілі досягнуті, а винні у вбивствах на Інститутській  – не покарані.

Проте більшість учасників зимових подій розуміли – насправді Майдан вони давно втратили і його треба повертати назад.

Притулок для дармоїдів

При спілкуванні з жителями наметового табору, часто лунало пафосне – не відбулася зміни системи. В принципі, це єдиний більш-менш притомний аргумент, який вони здатні були навести.

Вимагати змін системи, попиваючи пиво в "трофейному" м’якому офісному шкіряному кріслі біля намету, це як жалітися на відсутність грошей, сидячи дома перед телевізором.

–  Поки не буде демократії, Майдан не уйде, – пояснював якось мешканець чернігівського намету. – Що таке демократія? Ну щоб була справедливість, щоб депутати не їздили на машинах.

–  Якщо депутати пересядуть у метро, ви підете з Майдану?

–  За що стояв Майдан? За справедливість. Почему я, обикнавєна людина, должен за 2-2,5 тисяч работать на стройці, за ці гроші снімать собі комнату, за проїзд платить, і що в мене получається? За шо жить? А чим депутат не такий як я? От я за це стою, щоб всі були равні. Должна бить в натурє демократія, щоб всі равні були.

"Девушка, идите работайте, чего тут сидите!?", –  кричала жінка пенсійного віку до дівчини студентського віку, що перекладала дерев’яні колоди, укріплюючи барикаду на Хрещатику. "За 500 гривень работать!? Иди сама работай за 500 гривен!"

–  А вам тут більше платять?

–  Ка вы не понимаєте?! Мы стоим тут за вас, чтоб  у вас пенсия была большая!

Аргументи щодо відсутності високооплачуваної роботи як причина присутності на Майдані, яка трансформувалася у відповідну вимогу, тут лунала часто. 

"Куда?! Куда я піду на роботу!?", –  кричав хлопець в камуфляжі чоловікам пенсійного віку  в оранжевих жилетках комунальників. Аргументи про вакансії двірника ніби не чув.

 

Наметовий табір на Майдані об’єднав в собі здебільшого нереалізованих в житті людей. Коли табір розбирали, деякі з них виглядали нещасними, мов дворняги, який проганяють з тимчасового комфортного притулку. До старого "вуличного" життя, де доведеться виживати, вертатись ніяк не хочеться.

Їхнє буденне життя, домайданне, нічим не притягуває. Там чекає робота на базарі за сто гривень в день, чи потоки поту на будові.

В минулому житті у них немає сімей, які чекають їх дома з теплою вечерею. У декого навіть немає власного помешкання.

А в наметах є друзі, друзі "по нещастю", з якими можна випити пива і пожалитися на життя. Є люблячі дівчата, які в пошуку молодечих пригод забрели на Майдан готувати вечері мнимим воякам. Є туристи, для  яких людина у камуфляжі потенційний герой, якому, можливо, подякують "за подвиги" грошима.

 

Тепер ці люди відчули власну важність. Вони знайшли себе на революції – з коктейлем Молотова в руках і маскою на обличчі. Шукати далі не хочуть, їм так добре.

"Заходь в гості, дам пофоткатися в броніку", –  чіпався мешканець табору, зустрівши  дівчину з фотоапаратом біля свого намету.

"Та я тобі нічо не зроблю, просто поговорим. Хочеш каску поміряти?", –  продовжував "вояка", копаючи ногами "трофейну" міліцейську каску.

"Мені не треба ніяких орденів, я не за це тут стою, ось мій головний орден", –  показує металеву запальничку з гравіруванням тризуба. "Чого не їду на Донбас? Я там вже був. От ним пару сепарів перерізав. Скоро знову поїду", –  показує великий мисливський ніж.

 

Якщо б існував музей Майдану, мешканці табору з числа учасників зимових подій, напевно, були б добрими екскурсоводами і оповідачами. Але музею нема. Зате є декорації з Майдану, які допомагають далі імітувати власну потрібність.

Хоча в імітацію вірило все менше і менше людей. Коли у скриньки з написами "На потреби Майдану" та "На цигарки і поповнення мобільного" перехожі кидали гривні все рідше, написи змінилися на "Воюючи на майдані, люди багато що втратили", "На пам’ятник героям Небесної сотні".

"Дівчата, що сі мене боїте? Ну і шо, шо я з лопатою", –  заговорював до дівчат на Хрещатику чоловік, тримаючи в одній руці з перебинтованою кистю пиво, в іншій, підтримуючи на плечах, –  лопату.

"Допоможіть побратиму. Та я не прошу грошей, купіть мені дзигарів (з польської – цигарок – Авт.)", – з галицьким сільським діалектом продовжував чоловік в камуфляжних штанах і дорогих балістичних окулярах.

 

Матеріальна допомога цим людям лише затягувала проблему з наметами в центрі Києва – звиклий до подачок не захоче йти додому і заробляти самостійно.

Рай для "гопників"

"Девушка, будьте осторожны",–  шепче жінка на вухо, побачивши в моїх руках фотоапарат, направлений в бік одного з наметів, огородженого "парканами".

–  Только что так мальчика с камерой побили. Он кого-то сфотографировал, за ним погнались, фотоаапарат забрали и побили.

В цей момент мені пощастило більше, у відповідь лише показали середній палець. Таке там не вперше. Нападають як я звичайних зівак, так і журналістів з телекамерами.

"Только попробуй снимать. Я сказал, нах.й",  "Ты журналист, чтоб снимать!? Тогда покажи разрешение на сйомку, разрешение есть!?", –  на початку червня біля КДМА відреагувала на мій фотоапарат невідома особа з автоматом в руках в чорній формі з шевроном "12 сотня".

Дивлячись на автомат і озлоблене обличчя його власника, виникали асоціації з Донбасом і сепаратистами.

"Если он будет меня снимать, я его растреляю, суку", – це не слова донбаського сепаратиста, а реакція представника "самооборони з Майдану", що тепер "пильнує" Межигір’я, на телекамеру, направлену в його бік.

На Майдані і околицях неодноразово зустрічалися люди з прикладом. Навіть без форми чи шеврона, лише в шортах і резинових тапочках. Невідомий "боєць"  в тапках з автоматом на Інститутській серед літа був доречний, як і кевларова каска на голові в молодої "майданівки" в рожевих шльопанцях – коли на Донбасі захисту бракує.

 
 

Табір з Майданними декораціями часто нагадував справжній табір сепаратистів. Хамство, злість, а сам Майдан виглядав як окупована територія, де всі мають жити за правилами "окупантів"  –  там не ходити, тут не фотографувати, свої критичні думки тримати при собі.

"Мы ее отжали!", – з щасливими криками заїжджали на територію "революціонери", звисаючи з дверей коммунальної ГАЗелі в перший день прибирання барикад. Перед тим захопили комунальний кран-тягач.

Повернути майно обіцяли лише в обмін на затриманих міліцією їхніх друзів з псевдомайдану. Добре, що не взяли у полон живого комунальника.

Не давати їм грошей, тоді вони самі підуть, –  такий спосіб очищення Майдан не врятував би. Окремі "революціонери" знайшли інші методи виживання. Приклад – напад і захоплення ресторану в Києві. "Бійці" на замовлення вирішили, що вони Робін Гуди, за викликом. 

Виправдання "Нас підставили! виглядали не дуже переконливо.  

 

Своєрідні в них були і розваги. Напевно в Печерському суді такі справи рідкість  –  "самооборона Майдану" побила гомоксеуалістів, бо ті займалися любощами в туалеті під Майданом Незалежності, тим самим, за версією "революціонерів", ганьбили пам'ять Небесної сотні.

Якщо приглядатися на мешканців табору, у багатьох перебинтовані руки. Міждусобойчики  – тут річ звична. Найгучніший – з трьома пораненими - трапився в кінці березня.

За тиждень до демонтажу наметів мешканці табору перекрили всі входи на майдан для перехожих, щоб випадкові люди не постраждали в тутешніх розбірках.  

 

Майдан перетворився з місця пам’яті в місце, небезпечне для відвідування.

Збоку лунали пропозиції –  треба звільнити Майдан від кримінальних елементів і п’яниць. Решта – хай залишаються. Тому дехто обурюється – Майдан зачистили ледь не за сценарієм попередньої влади, не рахуючись з його "мирними" мешканцями.

Проте ті самі захисники псевдомайдану ще два місяці тому нарікали на владу за недостатньо  жорстку боротьбу з терористами на Донбасі. Аргумент у відповідь, що жорсткий наступ вкрай небезпечний для мирних мешканців не діяв. Мовляв, мирних треба кудись вивезти.

З Майдану ніхто їхати нікуди не хотів. Ні справжні, ні мнимі учасник революції. Лише з кожним днем їх вимоги збільшувалися. Комусь надати житло, яке ніби втратив через  Євромайдан, комусь - хорошу роботу попри відсутність відповідної спеціальності, а хтось не піде "поки не звільнять Крим".

 

Мекка для дезорієнтованих патріотів

"Не бийте, не бийте його, він патріот, він нормальний, не бийте!", –  кричала жінка до хлопців, що затримали чоловіка десь п’ятдесятирічного віку. Хвилиною раніше він вийшов з дерев’яної халабуди, в якій, очевидно, мешкав, взяв великий кульок і пішов. За мить з даху його "домівки" пішов дим.

Як виявилось, чоловік сидів в своїй "хаті" до останнього, поки активісти в той час розбирали наметовий табір. Коли чоловік зрозумів неминуче, що його житло теж не залишать, облив бензином свій сховок зсередини, тихцем вийшов і попрямував геть.

Можливо, чоловік просто знищував якісь докази "розгульного" життя на Майдані. А, можливо, "патріот", згадував, як УПА підривала власні криївки, втікаючи від ворога. Можливо, чоловік підвалив свій останній форт-пост "на зло ворогу" – з щемом у серці, але з відчуттям власної гідності.

Можливо він щиро вірив, що на Майдані, сидячи в дерев’яному укритті, він допоможе Україні.

 

"Я не вернуся до Львова. В мене там є родина, але я не вернуся, моє місце тут, бо я все життя займався тим, що боровся за Україну", –   каже 74-річний дід Тарас в козацькій шапці з козячої шерсті, яку не знімає попри тридцятиградусну спеку.

Його домом з кінця осені був намет. Ходячи довкола своїх клунків з речами, дістає біле полотно. "Подивіться, яка чиста скатертина. Плями бачите десь? А казали, що тут бомжі. Бомжі в такій чистоті живуть? От покривало, дивіться –  теж чисте", -  розвертає свої речі дід.

 

Він з Майдану так і не пішов. Але каже, що якісь люди в Києві готові прийняти в себе. Обіцяє щодня приходити на Майдан, "говорити з людьми" і "боротися за Україну".

Люди, які щиро хочуть, але не можуть знайти своє місце у боротьбі за Україну, – такі на Майдані теж були. Їх шкода, по-людськи, їм важко зрозуміти неефективність такого способу боротьби. Не всім психологам, до яких радять звертатися майданівцям, пояснити це під силу.

Вони живуть у власному світі. І досі вірять, що їхній Майдан живий.

 

"Київ, вставай!", – кричали у неділю з напіврозібраній сцени, відбитої в монтажників, кілька колишніх жителів псевдомайдану. Чекають, що з дня на день тисячі киян прийдуть на Майдан будувати нові намети.

Майдан не розігнали, його звільнили після майже піврічної ганьби та "окупації". Майдан знову народний, і тепер справа народу не допустити його нове захоплення – пивними кіосками, п’янками-гулянками та феєрверками. 

Фото Мар’яни П’єцух

powered by lun.ua