Сергій Жадан: Примирення необхідне – але чи можливе?

Сергій Жадан цього року має дві неймовірні книжки. Одна - це "Месопотамія" (КСД), інша - альбом-комікс-збірка-поезій "Бийся за неї" (Meridian Czernowitz). Сергій Жадан на підтримку зібрки "Бийся за неї" вирушив у музичний тур Україною та Європою - разом із гуртом "Собаки в космосі".

Десь на роздоріжжі між пунктами цієї довгої мандрівки ми записали ранкове інтерв'ю - в очікуванні на автобус з Івано-Франківська до Львова, в останній день фестивалю "Meridian Czernowitz" і в перший день "Форуму видавців".

Говоримо про ненависть і те, як складно залишатися людиною в умовах війни.

- Давай поговоримо про ненависть і мову ненависті. Їх побільшало в публічному просторі. Що ти про це думаєш?

- Згоден із тезою, що у публічному просторі з’явилася ненависть. Думаю, що її забагато.

Одна справа, коли ненависть і злість з’являються в людини, захопленій виром війни – скажімо, тієї, що знаходиться на фронті. Інша справа – коли ідеться про людину, котра знаходиться збоку, в позиції глядача. В цьому випадку об’єктом мови ненависті стають якісь абстракції чи особа співрозмовника.

Це один із елементів війни – намір викликати в нас ненависть і злість, спровокувати на паніку, агресію, постійний страх, стрес, напругу, загальне виснаження. Тому я думаю, що потрібно фільтрувати свої емоції та зберігати сердечність, навіть коли дуже страшно. Треба лишатися людиною. Хоча я розумію, що це важко.

- Я згадую емоції цієї зими та ненависть до влади, неприйняття Януковича та його оточення. Порівняно з нинішнім днем, вся та ненависть видається просто дитячими криками.

- Це важко, справді. Крім того, незалежна Україна ніколи такого досвіду не мала.

- На кого насправді спрямована ця ненависть?

- Думаю, це ненависть до ворога, до особи, котра з іншого боку провадить війну і несе загрозу. Формально це Путін, про якого співають частушки. Це Росія як країна-агресор. Це російські найманці.

Неформально це доволі випадкові особи. Ті, хто не згоден з твоєю думкою, хто має інше бачення ситуації. Ті, хто критикує речі, що тобі видаються монолітними і такими, яких не можна торкатися.

Я часто помічаю в розмовах і дискусіях, в дописах, написаному, сказаному, прокоментованому дуже багато агресії, якої можна було уникнути в іншій ситуації.

- Вже певний час говоримо про те, що українська література останніх років містила в собі почуття тривоги – передчуття війни, передчуття великих суспільних змін. Чи ти в собі щось подібне відчував?

- Я згоден з тим, що поезія може якісь речі намацувати і передбачати наперед.

Але я думаю, що в текстах не було війни. Була певна бравада, початки мови ненависті, спрямованої проти Росії. Не думаю, що там ішлося про конкретне передчуття саме війни. В мене його не було точно.

Я до останнього був переконаний, що Україна зможе оминути цю пастку, що нам стане розуму та інстинктів самозбереження.

Натомість я добре відчував потребу, необхідність та неуникненність революції. Вона мала відбутися. Звісно, могло бути менше жертв, все могло відбутися інакше, але історію не перепишеш.

фото: FB meridiancz/info

- Як тобі живеться в прифронтовому Харкові? Війна близько?

- Феномен цієї війни в тому, що вона не просто "гібридна", але й підла через свою офіційну неоголошеність. Україна швидко навчилася давати собі з цим раду.

В країні ідуть бойові дії, гинуть люди, нищаться міста та підприємства, а в 100 кілометрах звідти триває мирне життя, відбуваються фінансові оборудки, люди навчаються та відпочивають, ведуть культурне життя.

В когось це може викликати напади ненависті, хтось ставиться до цього по-філософськи, а хтось від самого початку дистанціювався, бо це, мовляв, не їхня війна. Вони роблять вигляд, що нічого немає, що все так, як раніше, і що все буде так, як раніше.

Але так, як було раніше, вже не буде.

- Тебе особисто як зачепила війна?

- Війна мене зачепила тією мірою, що на війні в якості солдатів і в якості мешканців міст, де відбуваються ці події, опинилося багато людей, яких я знаю особисто, які для мене близькі.

Вся ця територія – моя батьківщина. Я знаю та люблю ці ландшафти.

- Примирення можливе?

- Примирення необхідне. Але я дуже сумніваюся, що воно можливе.

Про те, що примирення – це єдиний можливий варіант виходу з ситуації, я говорив на початку березня, коли почалася так звана "російська весна".

Тоді тривала пост-революційна ейфорія і одночасно з тим у опонентів Майдану формувалася мова ненависті, яка дуже активно "прокачувалася" та підігрівалася. Про примирення говорити тоді ніхто не збирався.

Саме в той час, я думаю, все можна було спробувати вирішити шляхом взаємних компромісів.

Сьогодні мені складно уявити, як можна запустити механізми примирення та взаєморозуміння. Але ми до цього прийдемо. Рано чи пізно війна закінчиться - на тих чи інших умовах, із тим чи іншим результатом. Війна не може тривати сто років – у нас немає цих ста років.

Колись нам доведеться мати справу з тим, шо ми живемо в країні, де була війна, де гинули солдати і цивільне населення.

- Як розбудовувати взаємини з Росією?

- Я думаю, що русофобські настрої зараз дуже високі – так само як в Росії посилилися українофобські настрої. Це взаємний процес. Все це буде лише погіршуватися.

Важко уявити, що ситуація розвиватиметься інакше в час, коли сусідня країна веде проти нас неоголошену війну, а її населення цю війну активно схвалює. Важко уявити, щоби поміж нами в таких умовах були якісь добросусідські взаємини. Вони і не були хорошими, але щодня вони стають гіршими.

Для мене метафорою цих настроїв є безглузда ідея "стіни Коломойського". З точки зору фортифікаційної доцільності вона мені видається недоречною, але вона цікава як метафора бажання відгородитися та не бачити Росію.

Але Росія нікуди не зникне - навіть стіна з’явиться. Люди продовжать провадити там свій бізнес, і надалі матимуть там родичів і друзів.

Ця ситуація буде розтягнутою в часі. Прогнозувати, скільки часу знадобиться для примирення та взаємного вибачення, дуже важко.

- Культура та мистецькі практики можуть стати каталізатором?

- Жести, пов’язані з мистецтвом, можуть згладити багато речей. Але я думаю, що головні жести та головні слова мають належати політикам. Саме політики починають і закінчують війни. Політики роблять так, щоб війни забувалися, і щоби про війни не думалося з такою сильною відразою.

- Ти як митець якою бачиш свою роботу в цих умовах?

- Як митець я намагаюся проговорювати речі, які мені видаються важливими. Я намагаюся зафіксувати якісь речі для майбутнього. Адже суспільна пам’ять дуже коротка: здається, ми вже і не пам’ятаємо, що відбувалося взимку.

Я скептично ставлюся до ролі митців як певних авторитетів, які могли би формувати думки – їхні голоси не надто потужні, до них мало дослухаються. Тому важливо не говорити речей, за які потім буде соромно.

Письменники мають фіксувати реальність. Якщо ти письменник, і якщо ти не на фронті, то спробуй зробити так, щоб про всі ці події була достовірна важлива інформація. Не нашкодь.