Юрій Іздрик: Ми живемо всередині роману "1984" Оруела

Юрій Іздрик – відомий український письменник. Останні роки він регулярно публікує збірки поезій. Ці ж вірші чи не щодня можна читати в соціальних мережах, стежачи за процесом і поєднуючи читання з розгляданням авторських Іздрикових колажів.

Також Іздрик разом із Григорієм Семенчуком творить музику та слова для гурту "DrumТиатр". Для прикладу послухайте один із нещодавніх хітів – "Римурим".

Під час фестивалю "Meridian Czernowitz" Іздрик читав нову поезію та знайшов час на розмову з "УП.Життя". Говоримо про ненависть, інстинкти, творення реальності та "фільтрування базару".

"Якщо ти готовий віддати своє життя за батьківщину то ти повинен усвідомлювати й готовність позбавити життя когось іншого". Фото Віталія Лямічева

- В українських словах і текстах з’явилася нова емоція – ненависть. Як ти її відчуваєш? Чи вона тебе зачепила?

- З ненавистю в нас проблеми.

Вся ця ситуація, коли, по суті, йде війна, маси людей поставлені в умови біологічного виживання, підважено основи існування, і так далі – вся ця ситуація апелює до найнижчих шарів людської психіки – інстинктів, емоцій.

В цій ситуації рідко доходить до рефлексії – людина не встигає відрефлектовувати потік подій і загроз – все зупиняється на рівні емоцій.

І це дуже сильні емоції, підкріплені гормональними викидами, що викликають агресивні чи захисні реакції, та не дають нам задуматися над власною поведінкою – усвідомити всі її наслідки.

Бо якщо, наприклад, ти готовий віддати своє життя за батьківщину то ти повинен усвідомлювати й готовність позбавити життя когось іншого.

Це неймовірно складний моральний вибір, але ми, – не додумуючи думок до кінця, – рідко доходимо до нього і рідко зважуємо, що легше – загинути самому чи вбити когось. Не кажучи вже про те, що заповідь "не вбий" на час патріотичного підйому взагалі чудесним чином випаровується з колективної свідомості.

Так от, про ненависть. Виправдана ця ненависть, чи не виправдана – несуттєво. Суттєво те, що вона набуває ознак пандемії.

Суттєво і те, що ненависть нищить психічну структуру її носія. Це в нього потім буде "дірка в мізках", а не в об'єкта ненависті. Ненависть уміє набирати хронічних і латентних форм.

- Це все – опис загальної ситуації. Ти сам як людина, що живе далеко від війни, як це переживаєш?

- Ця війна якось дуже сильно діє на психіку – я ще й досі не розумію, що з цим усім робити. З Майданом мені було легше усвідомити своє місце в загальних подіях, а тут – інакше. Це гнітить.

Зовнішній світ надто агресивно порушив мою "територіальну цілісність". Я мушу боронитися. Мушу латати дірки в психічній структурі – найкраще зайнятися якимось сенсовним ділом.

От зараз планую з "Meridian Czernowitz" новий проект – наполовину літературний, наполовину медійний. Він вимагатиме швидкої реакції на ситуацію та вміння дефінітивно формулювати власний досвід.

Тобто я свідомо заганяю себе на територію рефлексії – єдиний спосіб вигребти з потоку емоцій та відрухових реакцій.

- Як тобі вдається писати поезію про любов у цей час?

- Про любов, власне, пишу дедалі менше. Якщо взяти 20 моїх останніх віршів, то тема любові там навряд чи виникне. Натомість там звучить тема хаосу й есхатології. Мало приємного в такій писанині.

А хотілося б, і варто було б і далі говорити про любов, щоб бодай вербально протистояти ентропії. Ну, але час говорити – час мовчати, час миру – час війні.

Час – віршам, а час, можливо, – чомусь новому.

"Зовнішній світ надто агресивно порушив мою "територіальну цілісність". Я мушу боронитися. Мушу латати дірки в психічній структурі – найкраще зайнятися якимось сенсовним ділом". Фото Віталія Лямічева

- Одним із гасел фестивалю "Meridian Czernowitz" є "Музи не мовчать". Яка твоя думка? Яке місце мистецтва під час війни?

- Мене дивує, що це запитання взагалі виникає. Тобто, чи варто писати вірші, проводити фестивалі й акції, коли в країні війна. Та ясень пень, що варто. І навіть більше, ніж звичайно.

Коли в наше буття входить смерть, то їй необхідно протиставляти не-смерть. Що більше і різноманітніше проявлятиметься життя навколо – то краще. Мені не подобається вираз "смертію смерть поправ".

Життя попирає смерть, так насправді. А смерть лише тягне за собою інші смерті.

Поезія зараз потрібна бодай для того, щоб говорити іншою лексикою – поміщати слово "війна" в такий контекст, у якому війна стає неможливою.

Поезія потрібна для того, щоб моделювати кращий світ і перспективи виходу.

Поезія – це ж іще й містична практика називання світу. Як назвемо свій жовтий підводний човен , так він нас і повезе.

- Дуже багато тепер говорять про Україну як про цілісне утворення: розмови про сепаратизм і "не такі" регіони звучать по-іншому. Як ти дивишся на монолітність України? Наскільки це запитання для тебе взагалі постає?

- Декілька років тому Юрій Андрухович писав про потребу "відпустити Донбас". І тоді його довго клювали. І що ви нам скажете тепера?

Можливо, Юрко мав рацію? Можливо, тим усім було потрібно займатися раніше? Я не знаю. Мене соціум напрягає як такий.

Шо люди роблять з собою і довкіллям – це просто в голові не вкладається. А тут ще й державотворення їх переймає – афігєть! Я в цьому зовсім не розуміюся.

"Коли в наше буття входить смерть, то їй необхідно протиставляти не-смерть. Що більше і різноманітніше проявлятиметься життя навколо – то краще. Мені не подобається вираз "смертію смерть поправ". Життя попирає смерть, так насправді. А смерть лише тягне за собою інші смерті". Фото Віталія Лямічева

- Чи відчував ти, що в поезії останніх років було передчуття нинішніх подій – революції та війни?

- Ти можеш поговорити з будь-ким, хто писав вірші (та й не лише вірші) впродовж останніх років, і всі тобі скажуть одне і те ж: купа передбачень, якихось абсолютно пророчих візій.

В художньому слові останнього часу оте сумнозвісне "передчуття громадянської війни" дуже виразно помітно, як на мене. Художнє слово само по собі володіє здатністю пророкувати, будувати реальність.

З усіх пророцтв справджуються саме художні візії – як це сталося, скажімо, з романом "1984" Оруела. Мені здається, ми тепер живемо всередині цього тексту.

- Звідки взялася ця тривога? Життя ж було доволі сите і стабільне.

- Ну, згадай: ситуація в країні до початку Майдану була такою, що дихати вже було неможливо. Безнадія, бєспрєдєл, системний п*ць. Передчуття якихось змін – єдине, що хоч якось гріло.

І от ці зміни прийшли – разом із війною, усіма чудесами й жахіттями, з народженням громадянського суспільства, планетарними зрушеннями і т.п.. І це ще, підозрюю, не все написане збулося.

Отже найвищий час писати якісь нові тексти, вигадувати нові світи і нові слова для нового життя. І "фільтрувати базар" при цьому – понад усе фільтрувати, курва-мама, базар.

P.S. Бонус:) кілька свіжих віршів Юрія Іздрика з його "Мертвого щоденника"

another heaven

Якщо Небу ти не потрібен,
ще не факт, що не зможеш літати –
є для цього всілякі крила
і літальні є апарати.
Вихід також знайдеться завжди,
на крайняк може бути й летальним..
та зазвичай він – нелегальний,
бо на Небі немає правди.

Та немає на Небі й кривди –
взагалі ніфіга немає,
тож давай вже, вилазь з парадигми,
поспіваєм собі, політаєм.
Якщо Небу ти не потрібна,
ти потрібна землі і водам,
ти синоптик, ти робиш погоду,
ти на срібло сонця подібна.

Небеса нам таки без потреби –
ми ж тобою всесильні, мила.
Ми змайструємо власне небо
і засвітимо власні світила,
власні крила розгорнем, як книгу –
ми ж з тобою всевладні, люба.
Бачиш світло в кінці YouTube'а?
Чуєш хрускіт небесної криги?

ангела

осінь асексуальна як ангела меркель
осінь – сонна сієста на відблиску дня
сонце міряє рівно свої міліметри
серце тче сейсмограму сусіднього "я"

був би я самурай – сеппука була б неуникна
була б ти "жінка в червоному" – впав би сюжет
осінь завжди починається з замкнутих вікон
бо береженого берег – і той – береже

матриця осені – сіть материнських інстинктів
бабине літо окрилило тисяч зо сто кілометрів
літо по ходу ніхто так іще і не вимкнув
та відлітають у вирій ангели ангели меркель

check-in

я зійшов із лінії долі
як із рейок трамвай
я за лінію смерті зайшов
нелегально і ненавмисне
і нема в мене колії
тільки – обов'язковий wi-fi
і нема в мене імені
лиш поганяло як приспів
а за лініями ліній –
ультрамарин і ціан
а за піснею пісень –
тільки зойк і пустеля
я лелію мов жінку
польовий барабан
час сю скелю лупати –
час возводити скелю
і стоять постулати
наче темна орда
тільки я безіменний
а отже – прозорий
поки є хліб повітря
трава і вода
не покину ніяк
чарівну свою гору
а на лінії долі
є таємна діра
білий кролик на чатах
ніби мóрфей недремний
у дірі – океан
а у ньому – гора
я чекатиму там
незрадливо й даремно

20-th

дати множатьса
бог провтикує
цифри форкають –
б'ють копитами
сипле вересень
вереміями
спіє вересень
безнадією
зріє вересень
злом і злаками
бог провтикує
всім однаково
все прописано
всіх підставлено
все проплачено
біль задавлено
числа множаться
до двадцятого
осінь хапає
літо за п'яти
літо втікає
і замовкає
хто все це вигадав?
хто його знає
хто все це вигадав?
хто напророчив?
правда плюс кривда –
хочеш-не-хочеш
праве і ліве –
в смертному танці
діва марія –
в кожній вакханці
знову вакансія
на небесах
осінь красива –
страх!