Рекордсмен планети із Донецька: "Мамині слова карбували в мені дух чемпіона"

Щоб прочитати це речення до кінця, Вам знадобилося п'ять секунд. Приблизно стільки ж горить сірник; стільки, за правилами етикету, має тривати рукостискання. Гепард за ці кілька миттєвостей встигає пробігти майже 100 метрів; розкат грому – прокотитися на півтора кілометри... А український спортсмен Даниїл Болдирєв – подолати 15 метрів вертикальної траси!

5,6 секунди – з вересня 2014-го року саме такий час світового рекорду в спортивному скелелазінні на швидкість. І належить він 22-річному українцю!

Це досягнення Даниїла Болдирєва у світі спорту порівнюють навіть із легендарним рекордом Сергія Бубки – мовляв, ще нескоро його зможуть перевершити. Втім, сам атлет скромно зазначає: немає нічого неможливого, особисто він готовий бігти швидше.

Свій феноменальний результат Даниїл показав у фіналі Чемпіонату світу, де випередив росіянина Станіслава Кокоріна й виборов золоту медаль. Дехто з уболівальників і досі не вірить, що наш спортсмен здатен бігти настільки швидко: особливо "кмітливі" інтернет-користувачі навіть назвали Даниїла американським солдатом-спецназівцем, якого Україна найняла саме для того, аби втерти носа Росії.

Насправді ж гордість країни Даниїл Болдирєв – звичайний хлопець із Донецька, працьовитий, наполегливий і впевнений у собі.

Поспілкуватися із Чемпіоном нам удалося під час урочистої церемонії "Спортивне сузір'я України", де він переміг у номінації "Покликання року". Поговорили про спортивний 2014 рік, у якому Даниїл виграв не лише титули чемпіона й рекордсмена світу, але й звання володаря Кубку планети за підсумком усіх етапів. Рік надзвичайно успішний і водночас – найскладніший у житті цього хлопця. Справжній Даниїл Болдирєв – до Вашої уваги.

– Даниїле, приєднуємося до привітань із блискучим минулим сезоном! Чи готуєшся вже до наступного змагального року?

– Дякую за поздоровлення! Щодо нового сезону, то лише нещодавно почав тренування на новому місці – в Одесі. Сам я з Донецька, та восени змушений був переїхати. Хочу представляти Одесу на змаганнях, але поки що для цього не готові всі необхідні документи. Мені в Одесі раді, адже я титулований спортсмен і пройшов, можна сказати, усю школу виживання.

Крім того, скелелазіння – молодий вид спорту, фахових тренерів практично немає, тож усі вони фактично на вагу золота. Приміром, мій особистий тренер Анатолій Васильович Столяренко – тренер із легкої атлетики, плюс я сам себе треную.

Я така людина: усе мені цікаво, багато читаю, дивлюся, розбираюся, тестую на собі. Ну, а як інакше, колі всі члени збірної України намагаються на мене рівнятися.

Фото: Марії Маслій

– Влаштувався вже в Одесі?

– Мені в Одесі одразу пообіцяли хороші умови, фінансову підтримку. Але потім усе застопорилося. Досі намагаюся вирішити питання із проживанням. Розумію, що зараз важкий час, і не варто говорити про отримання квартири, але було б добре, якби виділили якісь засоби на оренду житла, певну стипендію...

– Як удалося виїхати з Донецька? Не було проблем з так званою "ДНР"?

– У Донецьку неможливо тренуватися з багатьох причин. Перш за все, це атмосфера: постійно стріляють, постійно лунають вибухи, від яких вилітають вікна. І головне – я не хочу бути спортсменом цієї "ДНР". Хоч мені там обіцяли "золоті гори", казали: "Героя ДНР тобі одразу дамо".

Наша штаб-квартира із часом переїхала до Слов'янська, де є можливість тренуватися. Але, знову ж таки, це практично нереально: зал не опалюється, весь час лунають вибухи. Досить складно викладатися по-максимуму, щоб потім завойовувати золоті медалі.

Тож я одразу прийняв рішення про переїзд до Одеси. Там працює дуже хороший тренер – Зимова Любов Василівна. Вона добре поставилася до ідеї мого переїзду, пішла до міського голови й попросила про стипендію.

У Донецьку, до слова, я жив із мамою й дідусем, і мені не треба було думати про квартиру, про харчування. Та й практично весь час були меценати й спонсори, які допомагали з переїздами на міжнародні старти.

В Одесі ж почалося доросле й повністю самостійне життя. Досить важко, адже я не можу почати повноцінно тренуватися, багато часу тепер витрачається на неспортивні питання. І це трохи стомлює.

– Близькі залишилися в Донецьку?

– Так, мама залишилася. Вона дуже прив'язана до роботи, викладає в ДонНТУ. Для неї в 45 змінити все – дуже серйозний крок. Плюс є дідусь-пенсіонер. Я б дуже хотів їх забрати й вірю, що колись так і станеться. Можливо, не привезу їх у пентхауз чи ще щось подібне, хай це просто буде звичайна квартира.

– Як справляєшся в цій скрутній ситуації, у котрій опинився?

– У мене багато друзів, які ніколи не залишають мене у важку хвилину. На жаль, система спорту в нашій країні – не ідеальна, чемпіони змушені займатися собою самостійно. Якщо бути відвертим, то якщо ти не футболіст, тенісист чи баскетболіст, ти майже нікому не потрібен.

І це дуже дивно. Адже якщо в Європі ти тренер або член збірної зі скелелазіння, то це дуже престижно, а якщо чемпіон світу, – то ду-у-у-уже престижно. Хоча мене й тут поважають, гріх, напевне, на щось жалітися. Але в Європі часом зустрічають із такими почестями, що навіть уявити важко. І це, зізнаюся, приємно.

– Тобі пропонували виступати за збірну іншої країни?

– Було діло. Але я завжди в інтерв'ю говорив, що якщо зовсім скрутно буде, то зможу переїхати за кордон лише за "цивільною" спеціальністю, я інженер за освітою. Як спортсмен навіть не розглядатиму пропозицій. Адже це зрада Батьківщині! Хоча запрошення, повірте, я отримую регулярно.

– Минулий рік був для тебе надзвичайно успішним у спортивному плані. Розкажи, як удалося досягнути такого результату?

– Найбільшим своїм досягненням вважаю світовий рекорд. А загалом було важко; напевно, це був найважчий сезон у кар'єрі. У нас неможливо в півноги "прокотити" – і виграти змагання. Важливо постійно тримати себе в тонусі, бігти на хорошій швидкості.

Кожен старт був надзвичайно складним. До чемпіонату світу були дві золоті медалі на етапах Кубку світу в Азербайджані та Франції, у Китаї – срібло та бронза. Потім в Італії я посів 5 місце, але в кваліфікаційних забігах встановив світовий рекорд – 5,75с (пізніше його чех Лібор Гроза на 2 соті перевершив). Після Італії за два тижні була Іспанія, тобто в сумі – 5 змагань, а це досить виснажливо.

Напевне, я заслужив на успіх, бо дуже багато тренувався – мене навіть тренер із легкої атлетики трохи за це сварив. Я хотів усьому світу довести, що в Україні є люди, які можуть здивувати планету. Після рекорду закордонні журналісти запитували: "Чи зможе хтось побити його?" Я відповів, що у житті все можливо, і я б хотів сам це досягнення перевершити.

"Моя мама – майстер спорту з художньої гімнастики, тож змалечку прищеплювала мені любов до спорту..."

– Згадай про перипетії тріумфального чемпіонату...

– В Іспанії незвично тяжко проходила акліматизація. Змагання відбувалися в залі, повітря океанське – надзвичайно вологе, для м'язів було дуже непросто. Спортсмени кращі результати показували на кваліфікації, аніж у фінальних стадіях.

Зі сторони час в 5,6 секунди здається неймовірним. Важко усвідомити, що це реально – 15 метрів догори вертикальною стінкою. Але я максималіст, як, мабуть, і всі спортсмени. Мій тренер каже: "Не живи минулим – виграв, порадів, забув. Адже цей життєвий етап уже в минулому". І дійсно, якщо постійно думати про свій найкращий результат, то можна далі не продовжувати, ставити крапку у своїй кар'єрі. Натомість потрібно зробити висновки і йти далі, усі свої мінуси переправляти на плюси.

Коли я передивися своє фінальне відео, то знайшов технічний недолік, виправивши який я зможу скинути одну десяту – тобто результат буде вже 5,5 секунди. До речі, на тренуванні в Одесі я такий час показував.

– Як вдається стабільно демонструвати такі високі результати?

– Мені дуже допомагає легка атлетика. Секрет доволі простий: я просто не провертаю ногу, як заведено в скелелазінні, а біжу, наче сходами. Ще в мене є така фішка: я можу по 50-100 разів опрацьовувати один і той самий момент, пальці до м'яса стирати й щодня набігати стільки кілометрів по стенду, скільки люди не набігають по землі.

Техніка – це важливо, але якщо немає силової витривалості, то буде важко тримати всю трасу в одному ритмі; якщо немає вибухової сили, то й перемогти нереально. Якщо немає сили та витривалості, то будеш постійно заплутуватися в ногах і руках. Важливо все це відпрацювати й із рухами на стіні, і в тренажерному залі.

– Як щодо мотивації?

– Дуже важливим є аспект мотивації. У мене 2013-й рік був провальним. За часом я був найсильнішим, показував найкращий час на змаганнях – але показував його до фіналу. Фінали не складалися. Згадати хоча б Всесвітні ігри в Калі (Колумбія). Я був першим, першим, першим, а у фіналі – завал. Це було важко, адже навіть там я відчував відповідальність перед своїм народом, мене підтримували партнери по збірній, команда Спортивного комітету України.

Я пам'ятаю слова Іллі Шевляка, президента СКУ: він тоді підійшов і сказав, що я ще молодий, прийде мій час і мої перемоги. Так і склалося.

У мене тоді дуже впала мотивація – ніби був "мій" рік, а нічого не вдалося виграти. Однак потім подумав, що це випробування. Я зрозумів, що якщо кину, то програю назавжди. Треба йти вперед, і прийде час, коли я стану непереможним.

І сезон-2014 – підтвердження моїх думок і моєї мотивації – я виграв усі титули й установив світовий рекорд.

Для тих, хто лише починає свій шлях у спорті, хочу зазначити: важливо не ставити на перший план мотивацію фінансову. У мене були помилки, гроші "кружили голову", але із часом я зрозумів, що спортсмен має бути спортсменом.

Колись одна олімпійська чемпіонка сказала, що спортсмен має знаходитися у своєму тунелі, у який десь далеко пробивається промінчик світла, мета. Усе інше має відійти на другий план. Потрібно мріяти – і все вийде. Я колись уявляв свій рекордний забіг – і ось реалізував мрію.

– Коли на фініші торкнувся сенсорної кнопки, усвідомив, що переміг?

– Ой, я був на своїй хвилі, відчуття важко передати – емоції не приборкати. На старті я зміг відволіктися, хоча був дуже важливий забіг у всіх аспектах. Зустрічалися ж бо Україна з Росією...

Втім, я намагався не дивитися на суперника чи на глядача, цілковито заспокоїтися, подумав, що просто вийду й зроблю свою улюблену справу. І тут за 5,6 секунді – а це буквально одна мить – я бачу, що суперник тільки добігає, а я вже натиснув, і усвідомлюю – це світовий рекорд!

Напевне, кожен спортсмен скаже, що перемога на чемпіонаті світу – це надзвичайно радісно. Адже ти готувався до цього роками, викладався на тренуваннях, відмовляв собі в усьому. І ось він чемпіонат світу, медаль у руках, радість.

Але день на третій ейфорія минає, спортсмен повертається до нового життя, ставить нові цілі, знаходить нову мотивацію.

"Я тренувався на стінці висотою 10 метрів, бо іншої не було, тоді як у Європі – це 20 метрів..."

– 5 секунд – це результат багаторічної роботи... Як ти потрапив у спорт?

– Спортом я займаюся із трьох років. Моя мама – майстер спорту з художньої гімнастики, тож змалечку прищеплювала мені любов до спорту. 3 роки – гімнастика, 5 – плавання, 7 – карате, як усі хлопці, обожнював футбол. Загалом був дуже спортивний, мене не дуже цікавив комп'ютер, але при цьому я завжди гарно навчався й, напевно, з першого класу вже почала з'являтися жилка лідера.

Моя мама працювала тренером збірної Донецької області зі спортивної аеробіки. Якось у неї в залі я побачив скелелазну стінку – і почалася моя спортивна кар'єра з першим тренером Галиною Михайлівною Філенко.

Паралельно я грав у футбол. Усі дорослі переконували, що я маю талант, і лише футбол у нашій країні буде розвиватися – спортивна слава, гроші й таке інше. Але в 8 років робиш вибір за покликом серця, не думаєш про матеріальні блага. І я не шкодую, бо в цьому житті всього можна досягнути, не проблема заробити гроші чи дістатися вершини, головне – наполеглива праця.

Спортивна кар'єра розвивалася дуже стрімко. Уже в 10 років про мене писали газети, навіть на шоу до Малахова запрошували.

Труднощі виникали на міжнародних стартах, де я зіткнувся з іншим, абсолютно новим для мене спорядженням. Приміром, я тренувався на стінці висотою 10 метрів, бо іншої не було, тоді як у Європі – це 20 метрів; зачепи в нас старі, а там супернові – усі ці деталі впливають на техніку. Але я ніколи нічого не соромився, завжди підходив до чемпіонів, запитував про методики тренувань і все ретельно записував, хоча, звісно, будучи дитиною, не все розумів.

Справжня доросла кар'єра почалася в 19 років, коли в Італії на чемпіонаті світу я став бронзовим призером. У 2012 поставив світовий рекорд – 5,93, став першою людиною, яка вибігла з 6 секунд у світі. Хоча ставили на китайського спортсмена.

– Кому завдячуєш успіхом?

– Хочу сказати, що моя мама дала мені все. Коли я повертався зі змагань із поразками, мама завжди підтримувала, говорила: прийде час – і я стану чемпіоном. І так сталось.

Саме мамині слова карбували в мені дух чемпіона.

– Без цього духу досягти вершини в спорті неможливо?

– Безперечно, у кожного спортсмена є характер, це сильні люди. Прокидатися о 5-6 ранку і йти на тренування – не кожен витримає. Треба забути про дискотеки, смачну їжу й так далі.

У 2014 році Даниїл Болдирєв виграв не лише титули чемпіона й рекордсмена світу, але й звання володаря Кубку планети за підсумком усіх етапів

– Що для тебе сьогодні означають змагання, коли ти, здається досягнув усього у своєму виді спорту?

– Змагання – це кайф, нові мотиваційні виклики, подорожі й незабутні емоції. Це щастя.

Хоча, може, для когось щастя – це сісти в новий мерс і промчати на шаленій швидкості. Та, повірте, полетіти до Колумбії, виступити там, познайомитися з унікальними місцевими людьми, відчути весь драйв іншого континенту – це неймовірно, і це нічим не замінити... Або як у Китаї, коли ти вперше заходиш до ресторану, а тобі приносять дохлу змію, чи в аеропорту з рук продають айфони, як у фільмах...

Такі враження, між іншім, стимулюють багатьох спортсменів.

– Які плани на наступний рік?

– Трохи страшно зазирати в майбутнє. Намагаюся жити сьогоднішнім днем, життя в нас дуже непередбачуване. Але в наступному сезоні хочу трохи тактику підтягнути. Буде менше змагань – через фінансову складову. Та сподіваюся, що в наступному році я не розчарую своїх уболівальників, сім'ю.

Хочу подорожувати, більше читати, задумався про другу освіту. І найголовніше – вирішити питання із проживанням в Одесі. Я вірю, що мені допоможуть.

Хоча, зрозуміло, проблеми зараз не в мене одного... Щойно їхав у метро, бачив сірі й ображені обличчя й думав, що люди не заслуговують такого, вони стали заручниками цієї ситуації. Ми можемо багато говорити про політику, але я скажу одне: наш народ усе здолає, він працьовитий, може "пахати" по 100 годин на тиждень і дітей своїх не бачити. І так боляче дивитися на пенсіонерів, які живуть на 1.000 гривень – все життя пропрацювати, а тепер шукати уцінену картоплю...

Усе за нами, молодими, які мають сили працювати. Головне – подолати себе.

Роксана Касумова, спеціально для УП.Життя