Єфрем Лукацький: Нема такої фотографії чи інформації, яка коштувала б життя

164
1 січня 2015

Мільйони людей дивляться на світ його очима – фотографії Єфрема Лукацького, кореспондента агентства "Associated Press", вже кілька десятків років з'являються на перших сторінках світових видань. Він знає про те, як зафіксувати щастя, про те, якою є смерть на запах і на дотик.

Ледь прикриваючи обличчя долонею, немов захищаючись від яскравого світла, допоки холонув чай, пан Єфрем розповів про те, що зазвичай лишається поза кадром, про репортерське ремесло, про цінність людського життя та те, чим війна на Донбасі принципово відрізняється від інших.

РЕПОРТЕР ПОВИНЕН БУТИ ВАМПІРОМ – НЕ ВІДКИДАТИ ТІНІ

– Пане Єфреме, якби з усієї Вашої спадщини Вам необхідно було залишити лише одну фотографію, що б на ній було?

[Довга пауза – вишукує очима відповідь. Фоном лунає музика. Здається, що запитання провальне – і тепер задасть відповідного тону всій розмові...] Фото близьких мені людей. Те, що не має ніякого стосунку до роботи. Я ж, передусім, нормальна людина.

– А де Ви навчилися знімати? Наскільки відомо, журналістської освіти Ви не здобували...

– Знаєте, коли мені пропонують узяти когось на роботу, то наявність журналістського фаху звучить як погана рекомендація. Така людина вміє лише скласти докупи кілька слів.

А медійник мусить бути зрілою особистістю зі сформованим світоглядом. Як правило, кращі матеріали виходять у тих, хто навчався, наприклад, на юридичному, філософському, історичному факультеті... Історики – взагалі найкращі журналісти.

– Чому Ви так критично ставитеся до сучасних українських медіа?

– Мій головний принцип такий: репортер повинен бути вампіром – не відкидати тіні, тож мені не подобається, коли, натомість, він стає героєм новин. Це спосіб заробити на політиці. Я, наприклад, не підтримую того, що Найєм і Лещенко пішли в депутати. Якщо так вирішили – забудьте про журналістику. Але, можливо, помиляюся, я ж не істина в останній інстанції.

– Тож, як Ви стали фотокореспондентом?

– Як не дивно, історія почалася в інституті Патона, де я колись працював. Там зустрів дівчину, закохався, і згодом ми вирішили одружитися. Щойно мені дали величезну премію за серйозну роботу, – подали заяву та купили обручки. Але навіть після таких затрат залишилася ще велика сума грошей, і я, узгодивши все з нареченою, вирішив зробити собі подарунок – придбати фотоапарат, "Київ-88", найдорожчий на той час.

Однак, так склалися обставини, що батько моєї обраниці був проти нашої ідеї побратися, мовляв, "та хто він такий"... Тож, ми ще якийсь час позустрічалися, і згодом розійшлися. Проте камера залишилася! [Сміється]. Хоча, що і як із нею робити – я не знав. Пішов на фотогурток – там усього навчився.

– Наставника Ви мали?

– Я був ще школярем, вважай – дитиною, і зачитувався, навіть дружив, незважаючи на велику різницю у віці, з письменником-фантастом – Олесем Бердником. Він був одним із членів Гельсінської спілки. Свого часу відсидів за політичні погляди років двадцять – страшенно багато! Олесь майже постійно говорив про душу... Був світлою людиною, і своєю творчістю та глибиною формував мене.

 Фото з Facebook Єфрема Лукацького

– Зрештою, яким чином знімки Єфрема Лукацького з'явилися на шпальтах світових видань?

– Давно, у Будинку профспілок на Майдані проходила виставка, присвячена XIX-й партконференції. І там з'явилася й моя робота: фото Леопольда Івановича Ященка, – був такий народний митець, диригент гурту "Гомін". Директору Профспілок, до речі, світлина не подобалася, він весь час вимагав, щоб її зняли, бо нібито Леопольд Іванович – націоналіст.

Словом, я ходив до "Профспілок" щодня. А одного разу зустрів на майдані товариша з інституту, що прогулювався з якоюсь дівчинкою. Я, нібито, ненароком, запросив їх зайти подивитися на виставку, бо ж там мій знімок! Супутниця знайомого виявилася американкою, звали її Христина Фрідлянд. Вона, вгледівши фото, захотіла побачити інші, а також запропонувала показати їх у Лондоні, куди саме збиралася їхати. Як потім розповідала, у англійському "Independent" збіглася вся редакція. І вже наступного дня у британській пресі вийшли мої фотографії.

– Здається, саме після цього, Ви мали справу з КДБ? У чому Вас звинувачували?

– За тиждень після цієї події прибіг колега з інституту зі звісткою, що мене викликають у перший відділ. Я ніяк не пов'язував це із нещодавньою публікацією. Думав, може, викликали через тексти Бердника, які мені довелося ховати після його арешту.

А тут КДБіст розклав газети на стіл, і почав говорити, що, нібито, Христина Фріланд – шпигунка. Аби уникнути проблем – мені запропонували співпрацю з КДБ. А я собі, знаєте, як вагітна жінка, яка сподівається, що все може кудись подітися, сказав, – подумаю.

Однак довго думати мені не дозволили: я зустрічав цього чоловіка скрізь – то на виході з метро на Хрещатику, то на тролейбусній зупинці... Він допікав мене, підганяв із рішенням. Врешті, я відмовився, і мене звільнили з інституту. Погрожували, що далі буде ще гірше.

Однак, мені пощастило. Одну унікальну, зняту мною, кримінальну історію надрукували в журналі "Огонёк" – найкращому з тогочасних видань. І знову біля станції метро "Хрещатик" я зустрів КДБіста, але цього разу той поважно потис мені руку, пересвідчившись, що матеріали в "Огоньку" справді мої. Після того мене ніхто не чіпав.

Відтоді, я мав багато пропозицій і, власне, так почав працювати в "Associated Press".

 "Моє сприйняття трохи викривлене, бо я дивлюся крізь призму "чи буде знімок друкуватися". Якщо це нікому не потрібно – навіть камеру не підніму. Власне, визначати, чи буде використаний матеріал у ЗМІ – вчишся з часом"

КОРЕСПОНДЕНТ – ЦЕ ПРИМАНКА ДЛЯ ТЕРОРИСТІВ

– Власне, для фотожурналіста життя – це сцена. Що на ній найбільше привертає увагу?

– Залежить від світогляду. Для мене... [задумався]... Моє сприйняття трохи викривлене, бо я дивлюся крізь призму "чи буде знімок друкуватися". Якщо це нікому не потрібно – навіть камеру не підніму. Власне, визначати, чи буде використаний матеріал у ЗМІ – вчишся з часом.

– Як репортеру і, зокрема, Вам, вдається опинитися в потрібному місці в потрібний час?

– По-перше, треба бути в інформаційному потоці. По-друге, це – лотерея. Тут, як на риболовлю йдеш – треба чекати. Коли я був в Іраку, то два місяці сидів з американськими військовими, котрі шукали Саддама Хусейна. І, врешті-решт, мені пощастило. Покійний Тарас Процюк (чудовий журналіст, оператор агентства Рейтерс), що загинув у Багдаді, коли туди заходили американці, завжди просив місцевих водіїв, щоб відвозили туди, "де сьогодні стріляли". Це ефективно під час бойових дій.

– Коли фотожурналіст опиняється на війні, у чому полягає його завдання?

– Завдання щоразу визначає редактор. Але тут є кілька важливих моментів: по-перше, видання зобов'язане застрахувати свого працівника. Українські медіа цього не роблять.

По-друге, на заході, допоки журналіст не пройшов курс надання домедичної допомоги і "випаленої землі" (основи безпечної поведінки на війні), його не відпустять у гарячу точку. Бо кореспондент – це приманка для терористів.

Взагалі, прикро, але помітив, що коли починається війна, першими гинуть чудові люди – ті, що не будуть стріляти в спину. Залишаються негідники і бандити.

– Чи потрібна страховка, навіть якщо є значний досвід?

– Помилитися дуже легко! Шумахер як постраждав? Катався на лижах. Тому досвід – це чудово, але редактор, відправляючи журналіста, повинен чітко сформулювати його завдання і контролювати виконання.

– Вам доводилося виходити за рамки завдання, окресленого керівництвом?

– Під час першої чеченської кампанії місто Грозний було заблоковане російськими військами, і потрапити в нього було неможливо. Тож мене відправили у Владикавказ знімати біженців. А там, у готелі, я зустрів чоловіка, який знав іншу дорогу до Грозного, і який погодився взяти мене з собою. Уже в чеченській столиці мені вдалося поговорити з президентом Дудаєвим, відзняти унікальні кадри...

Але, коли я зателефонував з його приймальні в редакцію похвалитися, передати інформацію, мені наказали негайно тікати, і, до того ж, вважати, що мене звільнено, – незважаючи на те, що тоді в мене щодня виходили сенсаційні матеріали. Однак, я нехтував безпекою...

ХОТІЛОСЯ ЗНЯТИ КАМЕРУ І ШАРАХНУТИ БРЕХУНА ПО ГОЛОВІ

– Виключно з власного досвіду, чи відчули Ви якусь принципову різницю між тими війнами, що відбуваються у світі, і тією, що нині йде на Донбасі?

– Війна на Донбасі відрізняється від інших, передусім, тим, що її називають АТО. Хоча там дійсно є війська регулярної російської армії. Конфлікт на сході мене спалює, висушує... Бо, знаходячись у іншій країні, ти знаєш, що повернешся додому і відпочинеш. А тут усе набуває зовсім іншого значення – гинуть твої знайомі, колеги, друзі.

У Донецьку я був з перших днів, і став свідком, як проходив проукраїнський мітинг. На нього вийшли студенти, близько двох тисяч. За кілька хвилин приблизно триста сепаратистів напали на них із дубинками, камінцями, – почали не просто бити, – вбивати. А "Life News" поруч в прямому ефірі розповідав, що фашисти-бандерівці наскочили на мирний проросійський мітинг. Мені хотілося зняти камеру і шарахнути брехуна по голові.

Я стикався з інформаційною пропагандою і в Придністров'ї, і в Чечні, і в Секторі Газа – але тоді якось по-філософськи до цього ставився.

 "Нема такої фотографії чи інформації, яка коштувала б життя"

– А як психологічно впоратися із потрясіннями після війни?

– Те, що я близький то того, що "поїду", вперше відчув тоді, коли став плутатися в кармічних поняттях, про які весь час думав.

Найбільше мучило питання: чому гинуть діти? Зразу побіг до церкви, а там наштовхнувся на священика, що якраз рахував виручку по гривні. Той, помітивши, що я спостерігаю, почав ховати гроші. Неприємна виявилася сцена. Словом, пішов я звідти ні з чим.

Єдиний спосіб – змінити ставлення, зайняти себе справами, перебувати в напрузі, але інакшій – щоб не було часу лишатися на одинці зі своїми думками.

– Чи були у Вашій практиці такі моменти, коли хотілося відкласти фотоапарат і братися до дії?

– Так, було, взимку 1995 року в Чечні в місті Грозний. Це була перша надзвичайно жорстока чеченська війна. Бої відбувалися в центрі Грозного.

Перша п'ятірка світової журналістики приїхала висвітлювати події. Репортери в гарячих точках зазвичай завжди тримаються поруч, передусім, через інформацію. От і ми сиділи під парканом у приватному секторі міста і думали, чи перебігати дорогу, бо саме стріляли.

Вулицею спокійно йшла жінка з відрами, – місцеві жителі дуже швидко звикають до війни, – і снайпер поцілив їй у голову. Вона впала, і враз усі фотографи кинули камери, підбігли до неї, підхопили та відтягли у більш безпечне місце. А один із нас сфотографував це, і потім відправив у редакцію.

Здавалося б, що такого? Але ввечері йому подзвонив віце-президент його компанії, докоряючи, що той знімав, замість того щоб допомагати нести поранену. Світлину, між іншим, так і не надрукували.

ЛЮДЕЙ НАШОЇ ПРОФЕСІЇ НАЗИВАЮТЬ "ГНІЙНІ МУХИ"

– Особисто для Вас існують якісь табу під час зйомки?

– Знімати можна все, а от використовувати – ні. Є правило у фотожурналістиці: треба, щоб фото було більш-менш пристойним та естетичним. Ми в агенції навіть робили з цього приводу експеримент: поставили на стрічку новин фото відірваної голови терориста-смертника, В жодній країні жодне видання не надрукувало цю світлину. Бо ніхто не хоче бачити подібне жахіття – потрібна алегорія.

До прикладу, одного разу, разом із Магнолія ТВ, я виїхав на зйомки моторошної події в Києві – мертву новонароджену дитину викинули в сміттєвий бак. І я не фотографував малюка, а тільки те, як інші діти з двору підбігали й заглядали в урну, де він був. Ми не патологоанатоми, щоб знімати тіла й нутрощі – у нас творча професія.

– Чи є у Вас фотографії, за які вам було незручно або соромно?

– Людей нашої професії називають "гнійні мухи". І навіть, коли ти їдеш на похорони загиблих шахтарів на схід України – і знімаєш, як сім'я плаче, лізеш зі своєю камерою – уже стає соромно.

– А як щодо головної заповіді журналіста "не нашкодь", Ви впевнені, що ніколи її не порушили?

– Під час заворушень в Узбекистані в місті Андіжан, де була спроба захопити владу, я був чи не єдиним фотокореспондентом, і всі світові канали робили слайд-шоу із моїх фото. Однак місто було заблоковане військами, і місцева влада не розуміла, як мені вдавалося передавати інформацію. Вони шукали мене, врешті, спіймали, погрожували вбити, проте мені вдалося втекти... До маленького містечка Карасул на кордоні з Киргизією.

Там саме відбулося повстання і люди захопивши владу, оголосили свій шаріат – а про це майже ніхто ні сном ні духом. Я зустрівся з повстанцями, зробив матеріал, вони дозволили поставити його в новини. А вранці прийшов спецназ і всіх їх убив.

І я собі думаю, можливо, однією з причин стало те, що я видав інформацію?.. Хоча влада й так знала...

– Це виправданий ризик?

– Ні. У жодному разі. Нема такої фотографії чи інформації, яка коштувала б життя.

– Були такі моменти, коли Ваша фотографія спричиняла політичний резонанс?

– За мій досвід виходу фотографій на перших шпальтах, як мені здається, лише раз вдалося зробити добру справу.

Я працював в Афганістані. Війна – це завжди голод, смерть. І якось до нас, трьох репортерів (як в анекдоті – українця, француза та американця), приїхав вождь племені хазарів із проханням врятувати їх, бо половина їхнього населення вже вимерли з голоду.

Піднявшись у гори, ми побачили жахливу картину... Люди, яким оголосили, що прийшли рятівники, почали нести до нас усіх помираючих. Ми ж могли тільки сфотографувати.

Матеріал миттєво з'явився в пресі. Наступного дня журналісти дорікнули британському прем'єр-міністру Тоні Блеру під час його прес-конференції, тим, що гинуть люди – і відразу була проведена спеціальна операція з доставки гуманітарної допомоги хазарам.

– Поза політикою... Як Ви визначаєте свою мету у фотожурналістиці?

– Немає ніякої мети, нічого немає, – це спосіб життя.

Я не належу до тих революціонерів, які кажуть, що ми цей світ зруйнуємо під фундамент, а потім побудуємо новий. Знаєте, усі ми думаємо, що колись на нас чекає щось велике і прекрасне. Треба на щось сподіватися, але жити варто ось цією чашкою запашного чаю, цими очима. Усе решта – ілюзія.

Водночас треба ставитися до людей з любов'ю, з розумінням, з теплом... Не вимагати від них неймовірного, і взагалі нічого від них не вимагати.

Бесіду записала Марина Яременко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua