Війна і мирні в секторі М

45
17 лютого 2015

– Ви чого усміхаєтеся?

На простріляній стіні красиві різнокольорові букви "Творча феєрія", у проході солдат – в одній руці автомат, у другій булка.

Місце дії – село Широкіно, 11 лютого, другий день наступальної операції.

Взагалі-то, нічого смішного: різнокольорові букви на простріляній стіні, "творча феєрія", залізний зайка з виваленою щелепою втікає від простріляної лисиці. Санаторій "Маяк".

– А кажуть, нам тут їсти нема чого, – розводить руками довкола Тор. Він показує на великі паки з тушонкою, хлібом, кефіром, печивом, водою…

Я намагаюся фотографувати, але знімки виходять темні: ми сидимо в укритті, і мені радять триматися ближче до капітальної стіни.

– Дай ніж – їсти буду, – каже Вогонь. Між вибухами він встигає розкрити банку тушонки й кинути шмат м'яса на хліб.

Вогонь – із Кривого Рогу, як і Тор. Називають себе групою "бородачів" і просять передати привіти рідним.

– Так і напишіть: "Хочу передати привіт моїй Анютці", – каже Вогонь. І пояснює: це дружина, другий день подзвонити не може – телефони вимкнені.

Повз нас час від часу пробігають хлопці – у підвал перед обстрілом, з підвалу – після. Працює рація. Звідти чути голоси сепарів про те, що "всьопропало". Це теж привід для жартів.

Десь падає снаряд. Здається, недалеко.

 

Вован, київський журналіст, в "Азові" фельдшер, перемотує голову 300-му – поранення невелике, але сильна контузія: хлопець лежить скрючений на розстеленій ковдрі й старається не стогнати.

Поруч із їжею – велика коробка зі в'язаними шкарпетками. У шкарпетці намацую лист від Тамари з Києва: "Вітаю тебе, дорогий наш захисник… Бажаю тобі благополучно пережити тяготи цієї війни, вийти неушкодженим і дожити до мого віку, а мені більше 80 років…"

 

Під час перебігань із кімнати в кімнату встигаємо переговорити із хлопцями про Мінськ. "Я не вірю в перемир'я", – і іронічна посмішка: мовляв, де те перемир'я, а де ми. Про Мінськ охочіше згадують у тому ключі, що наступ на Новоазовськ дає Порошенку в Мінську козир проти фіксації розмежування по фактичній лінії фронту: поки в Мінську радяться – у Маріуполі наступають.

 

"...Знаєте, як називається наша наступальна операція? Двадцять одно. Чого? В карти граєте? От учора вам би було цікаво, як ми з одним танком ішли на їхніх три... Ви б не питали, чого двадцять одно", – каже Іван Харків.

Вова, Вогонь, Тор, Фокс, Ехо, Сєня вручну відсувають кордон України – далі від Маріуполя. "Якби не цей наступ, то ви б зараз писали про жертви серед мирного населення міста", – каже Іван Харків.

Іван – студент-політолог, 4-й курс. Розповідає, що днями записав звернення до ректора Прикарпатського університету.

– Що за звернення?

– Пояснюю йому, чому я сесію не здаю, – сміється Іван. Насправді його відео – це зйомки з поля бою, де чути постріли і видно, як біжать, падають, знову біжать... Реальне відео про те, що таке бій на Сході. Не ближній бій. Ближні бої йдуть трохи далі на Схід – а ми в місці, яке називається опорний пункт.

 

Коли велика геополітика приходить у маленьке село, то село перетворюється на руїни.

…Вони забігають у самих пледах – чоловік і жінка, немолоді.

"Я був на кухні, а вона в підвалі", – розповідає чоловік. "Це чудо якесь…", – каже він, і намагається показати, як само його відкинуло, коли снаряд влучив в іншу половину будинку. Його будинку.

"Сорок років будував", – каже чоловік і чомусь теж усміхається – розгублено, як і я.

У жінки легка контузія. Хлопці дають їм воду, пропонують їжу й спускають у підвал. Крім "Азову", у підвалі ще одна жінка – вона сама з Донецька, у Широкіно живе останні чотири місяці. Спілкуватися не хоче, каже, що не має настрою.

Іван – той, що Харків – просить чоловіка підтвердити: "Як наші в село заходили, так тут жодна хата не постраждала, ну правда ж?" Чоловік киває і попереджає бійців про балку: "Там у нас балка, де смітники, так там бачили, тих…"

А його дружина швидко додає: "Ми ні за кого. Ми за мир".

Фраза "Ми за мир" тут дозволяє уникати зайвих запитань і виснажливих дискусій, у яких давно не з'ясовуються ніякі істини, а лише засвідчуються політичні симпатії. Від них же залежить і відповідь на запитання: хто стріляє й хто в усьому винний.

Усі розмови про "хто стріляє" тут нагадують суперечки про напівпорожню й напівповну склянку: чим очевидець ближчий до епіцентру подій, тим менше він бачить, а більше знає. Дві людини поруч сидять в одному підвалі, і одна звинувачує в обстрілі "хунту", а друга – Путіна. Пункт спостереження з підвалу дозволяє робити будь-які висновки.

В автобусі Волноваха-Маріуполь, приміром, переважає думка, що в усьому винна Меркель. Бо це вона не може домовитися.

– З ким?

– З Путіним.

– Так їм же в усьому Путін винуватий...

– До нас у магазин заходить солдат, років 40, а йому жінки й кажуть: синок, у тебе ж теж мати є, що ж ти по нас стріляєш. А він, знаєте, що каже? "Якщо Путіна тут не зупинити, то він до Києва дійде". Так ідіть його під Києвом і ловіть, а нас залиште в спокої....

– А я так кажу: хочеться воювати? Ну так вийдіть у чисте поле, там стріляйте – і в кого зброя сильніше, той і переміг. А чого мирні люди мають страждати. Правильно?

Водій Леонід із села Македонівка, що під Маріуполем, каже, що він не сепаратист. Просто в нього є своя думка. Він був за Майдан, але тепер за федералізацію. Тому що він розчарувався – "всі однакові", і ще він не хоче по-українськи говорити. Але він за Україну. І він нікому не вірить.

Перетинаючи кордон Донецької області, Леонід сигналить: "Це ми вітаємося", – пояснює він.

У його напарника Жені віджали машину. Жигулі, трійка. Женя розповідає: зупинили в селі, четверо з автоматами. Сказали, що "Київ-2", наказали вийти з машини, пустили під ноги чергу й сказали "Біжи". Він побіг.

... У Волновасі п'ю каву з нашими солдатами. Розповідаю їм про Женю і його Жигулі. Вони кажуть: не "Київ-2". "Нащо їм, якщо їм нові "Нісани" недавно підігнали щойно з салону?" Мовляв, тут, при фронті, хто хочеш буде хоч "Київ-2", хоч Збройні сили України: камуфляж надів, зброю взяв – і, як в анекдоті, "крутись, як можеш".

Леонід каже, що в них у селі нормально ставляться до української армії, але погано до "всяких батальйонів".

– От у нас, коли біля села блокпост був, там стояла армія, так усе було тихо-спокійно. А якось "Азов" шукав у селі сепаратистів, так людям, яких удома не було, вікна побили й двері повиносили.

– Грабували? – питаю.

– Ні, – каже Льоня. – Але ж вікна, двері... Хто їм дав право?

Питання права на безправних територіях обговорюється особливо гостро й з якимсь таким притиском, який є відповіддю на беззахисність. А постійний скепсис – на зневіру й інформаційний шлак.

 

Скепсис і недовіра притаманні не тільки "мирним", а й військовим.

Про те, що добровольчі батальйони не вміють воювати й не дотримуються дисципліни, можна почути досить часто й від солдат і командирів ЗСУ. Іноді ці розмови можуть звучати настільки похмуро, що інтонаціям міг би позаздрити LifeNews. При цьому мій особистий досвід комунікації з "Азовом" і "Дніпром-1" – надзвичайно позитивний.

Солдатські розмови взагалі дуже схожі. Вони про новий досвід, а новий досвід, що в солдат Збройних сил, що в солдат добровольчих батальйонів – подібний.

– Якось ми із другом пішли в розвідку, залягли в полі, а потім встаємо й бачимо – якраз між нами – міна. А ми її не помітили…

– Найгірше в полі – миші. Я все життя прожив у Харкові, ніколи не знав, що взимку на полі так багато мишей. Головне: не звикати до мишей, бо інакше можна не помітити периферійним зором якийсь важливий рух або розтяжку…

– Якось ми розговорилися, хто ким був до війни, і я кажу: а я був тренером з айкідо. А один із сусідньої роти запитує: ти там-то й там-то тренував? Мій син до тебе ходив… Ми тоді розговорилися, а через два місяці його вбили.

– Я ніколи не кажу про Андрія, що його вбили. Я кажу: 200-й, бо тоді я не думаю про Андрія.

"...Ми не волонтери, – кажуть Женя і Діма, – ми просто маріупольці". Я з ними знайомлюся, тому що в Діми з Женею свій маленький волонтерський проект: вони скоординувалися із цехом із пошиття спецодягу, у якому працюють люди із психоневрологічними хворобами, і облаштовують у цеху виготовлення маскувальних сіток.

– Ви поки про нас не пишіть, – просить Діма, – ми ще нічого не зробили – от коли зробимо…

Аня Котельникова, яка у волонтерському русі від літа, планує з Женею й Дімою доставку простирадл, з яких треба в'язати маскувальні сітки. А ще вона їздить на блокпости, що довкола Маріуполя, – підвозить посилки з "Нової пошти" і щось смачне поїсти, забирає прання, купує ліки.

"Я їм сьогодні курку обіцяла", – каже Аня й везе Саші з Андрієм курку.

Саші – 21, і на Андрія з другом він каже "старпери". Андрію 25, Аню він називає "тьотя Аня". А ще в них є кішка Аліна.

Ми говорили про Аліну, їжу, війну й ротацію.

Аліна – хороша. Їжа – погана. Тільки гороховий суп смачний, а кашу їсти неможливо. Зате "тьотя Аня" привезла олію, і вони тепер смажитимуть картоплю прямо в землянці. На буржуйці. Землянка – маленька. Як нірка в землі.

Ротація скоро буде – у травні, а після цього повертатися в липні, і треба буде літню форму. Вони вже думають про літню форму. Зимову їм підігнав Фонд Діани Макарової, а державної форми так і не було.

У землянці не холодно. "Нам із Тернополя такі класні дрова привезли, одне поліно кидаєш – і можна тут хоч у трусах ходити", "Тьотя Аня, а ви бачите, ми цю стінку пересунули? Тепер у нас більше місця", "А я БТР полагодив – повністю мотор перебрав, сам… Тепер уже їздить".

Кішка Аліна дуже розумна. Аліна ловить мишей і ганяє пацюків. "Отакі", – говорить Саша. На іншому блокпосту, де вони раніше стояли, були тільки миші.

Саша і Аліна

І ще вони хочуть у наступ, бо "задовбало тут стояти". Літню форму на липень, а в наступ зараз.

…Іван Харків каже, що Тора дуже поранили – осколочні й контузія. А на всі решта запитань відповіді такі: "Добре" і "Все буде добре".

Леся Ганжа, спеціально для УП. Життя



powered by lun.ua