Найстрашніше з 18-20-го лютого, або Ангели в людській подобі

63
22 лютого 2015

Найстрашніше з 18-20-го лютого – не сам факт смертей. Смерть взагалі буденна: щодня гинуть люди на дорогах, від перепою, від дурної голови, від хвороб, від старості. 

Найстрашніше – те, які люди пішли. Куля снайпера немов обирала ціль за попереднім кастингом, забираючи кращих з кращих.

Якщо дізнатися про кожного героя Небесної сотні більше, поговорити з їхніми друзями та рідними, стає очевидно: вони й при житті були Ангелами. Таких завжди бракує у нашому неідеальному світі. Таких, що подадуть руку, посміхнуться зустрічному, розрадять та зарадять, які ніколи не відмовлять, всім допоможуть, врятують. 

Не випадково всі вони зібралися в одному місці, на одній вулиці. Бо туди пішли лиш найвідважніші, хоч і часто не сильні тілом, але найблагородніші і найвідданіші, які любили інших, більше ніж себе. Інститутська забрала Ангелів в людській подобі.

"Мій чоловік виносив поранених. Я впевнена, що це його вибір, якби він знав, що буде  вбитий, він, все одно би допомагав людям", – каже дружина розстріляного на Інститутській 52-річного вчителя фізики з Хмельниччини Сергія Бондарчука Тетяна. 

"Я не можу згадати жодного поганого слова, яке колись впродовж років сказав мій чоловік. Це був суцільний медовий місяць. Я постійно прокидалася і чула слова "кохана" і  "Танюшка".

Сергій Бондарчук

"Едік єдиний, хто з села поїхав на Майдан. Так йому боліла Україна. 19-го числа я подзвонила, ніби  відчувала, що щось буде погане . Кажу йому: Едік, вертайся вже додому. А він мені: ти мене не розумієш. І  поклав трубку, не схотів зі мною говорить", – згадує рідна сестра 28-річного Едуарда Гриневича Тетяна з Волині.

"З його доброти багато хто користався. Він займався ремонтом телефонів, після його смерті я знайшла великий список його боржників. Одного  разу  я  з  ним  сиділа  в  магазині. Заходить  хлопчик.  Я  питаю  Едіка: "Скільки з нього брати?" А він каже: "Нічого  не  бери,  бо  в  нього  немає  ні мами, ні тата, він з інтернату", – каже мама Едуарда. 

Едуард Гриневич

"Івашка був аполітичною людиною, але його боліла будь-яка несправедливість. Тому і їздив на Майдан. Коли увечері  19-го лютого виїжджав на Київ, я попросив добре подумати, порадитися з сім’єю, бо там дуже небезпечно. А Івашка мені у відповідь: "Я що, маленький? Я давно все вирішив, я маю бути там!", – розповідає сусід 41-річного Івана Бльока з Львівщини Володимир. 

"Коли почався розгін Майдану, він цілу ніч бігав біля телевізора. Там уже все горіло, і Беркут все далі просувався. Він безперестанку метушився і вигукував: "Так, там мало людей! Їх так мало! Треба їхати!", – пригадує дружина Івана Наталка Бльок. 

З початком подій 19 січня на Грушевського, вона з дочкою поховала усе взуття, щоб чоловік не надумав їхати. Але Іван все-одно зібрався, знайшовши літні кросівки.  

Іван Бльок

"До Олега неймовірно тягнулися діти. Мій син ще зовсім маленький міг залишитися з Олегом на ніч, не плакав", розповідає сусід і друг 31-річного Олега Ушневича зі Сколе. 

"Коли моя трирічна дочка його бачила на вулиці, зразу стрибала йому на руки і не хотіла злазити. Називала його "Мій Олежик" і цілувала. Даринка страшно за ним плакала, коли бачила, як його ховали, просила: нехай дядька Олега полікують, не хай він встане", ділиться сусідка Ольга. На стінах будинку, де жив Ушневич, часто можна побачити намальоване крейдою слово "Олег".

Олег Ушневич

"Вся молодьож його поважала. Хоча він і з сусіднього села, але турбувався і про на клуб. Допомагав з репертуаром нашому хору, вчив усіх охочих народних танців. Біля клубу власноруч спорудив пам’ятний знак українським повстанцям. Ні один житель нашого села не зробив для тут стільки, як цей Капінос", – розповідає про 29-річного Сашка Капіноса пан Микола, директор народного клубу села Куликів, що на Тернопільщині.

"Він часто мене просив зняти з народного дому радянську зірку. Але в нас не було такої техніки, щоб так високо піднятися. Після смерті Сашка ми вийняли машину в районі і замість зірки повісили тризуб", – каже голова рідного села Капіноса Дунаїв пані Євгенія. 

Сашко Капінос 

"Він мав мрію в селі відкрити спортзал, бо молодь не мала чим зайнятися, пила. Тож випросив закинутий підвал у сільради, і ми разом з ним тут робили ремонт. Через Майдан доробити все не встигли. Пам’ятаю, я 18-го лютого вранці , коли розуміли, що буде розгін Майдану, попросив Сашка у разі чого взяти під опіку мою дружину з і дітьми. А він засміявся і сказав: "Виживемо!", – згадує односельчанин Капіноса Роман.

"У Василя було все, не мав в чомусь нужди. Батьки купили йому квартиру. Мати часто кликала до себе в Італію. Але він казав, що Україну не залишить. І хотів боротися за те, щоб людям тут краще жилося. Завжди активний, на всі мітинги ходив. На Майдан постійно їздив", розповідає найкращий друг 21-річного Василя Мойсея з Луцька Степан.

"Він в мене був так вихований, щоб вмів за себе постояти і другому допомогти. Так я йому казав: основне будь людиною і люди до тебе самі підуть", каже батько Михайло Мойсей. 

"Коли він впав, я схопив його за комір, потягнув в низ по сходам від Жовтневого, тоді він сказав свої останні слова "Я вас люблю. Вибачте", – згадує активіст Сергій, що був поруч з Василем, коли куля влучила в груди. 

Василь Мойсей 

"Коли я їхав забирати брата з моргу, мене попросили вибрати фотографію Василя , щоб показати людям, яким він був. Я вибрав одну з Італії, де він так щиро посміхався. І коли я прийшов в морг , побачив ту саму посмішку в нього була на обличчі – тільки із закритими очима", – говоріть про відкритість до світу брат Мойсея.

"Його улюблена футболка з написом "Альпінізм проти злоби і ненависті". Він був дуже делікатною людиною. З опонентами Майдану намагався налагодити контакт словом. Дуже вірив у силу слова", – каже друг одного з перших героїв Небесної сотні Юрія Вербицького Роман. – "Якось ледь не загинув, рятуючи життя іншому альпіністу.. Альпінізм – це постійне долання перешкод, це постійний рух вгору. Юрко був витривалим та надзвичайно духовно сильною людиною. Впевнений, ці страшні побої не зламали його дух, він боровся до останнього". 

Юрій Вербицький 

Ці уривки з сотні життів можна виписувати до безкінечності. Адже життя кожного з них було наповнене смислом і ціллю. І кожен її досяг. Майдан переміг. Вони заклали старт великим змінам в Україні, тій Україні, про яку мріяли і заради якої вмирали.

powered by lun.ua