Музичне агентство "УХО": Україна для європейців – дике поле, на якому цікавіше й музикантам, і аудиторії

248
10 березня 2015

Коли два роки тому я дізналася, що моя однокурсниця Саша Андрусик займається організацією концертів нової академічної музики в Україні, дещо розгубилася. Інтелектуалка з філософського факультету Могилянки, член молодіжного Європарламенту… Я скоріше уявляла її у політиці чи науці, аніж у тусовці композиторів і музикантів.

Утім, з першої секунди бесіди стає очевидно – Саша на своєму місці. А поряд із нею – її чоловік Євген Шимальський. Можна сказати, саме зустріч із ним і зумовила виникнення спочатку гарної ідеї, а потім і музичного агентства "УХО", яке за час свого існування – трохи більше 2-х років – провело в Україні понад 50 концертів та вперше привезло до столиці легендарний "Kronos Quartet".

Саша та Женя – обидва гуманітарії за освітою. Щоправда, Женя також паралельно займається розробкою софтверних рішень. І хоча музичні смаки Євгена були визначальними в їхній парі, інтенція організувати агентство стала реальною завдяки Саші. А потім, за допомогою потрібних людей, таких, як Оля Жук ("Книжковий Арсенал") та Владислав Троїцький ("Гогольфест") – ідеї швидко перетворилися на дії.

"Ми просто подумали: а чому б не привезти сюди трохи тієї музики, яку ми любимо, і якої в Україні нема? А коли відбулася перша наша програма на Книжковому Арсеналі й далі наступна на Гогольфесті, стало зрозуміло, що це треба перетворювати у свого роду культурну агенцію".

Зараз, коли робота "Уха" розписана щонайменше на півроку вперед, Саші й Жені допомагають два співробітники та волонтери. Також із ними працюють кілька дизайнерів і художників, які відповідають за візуальну частину.

– Наразі ви єдина агенція, яка займається концертами нової академічної музики в Україні?

Женя: Як оформлена ініціатива – так. Однак якщо й не зовсім такі, то принаймні схожі концерти відбуваються й без участі агенцій. Наприклад, концерти сучасної класики в Спілці композиторів або Майстер-класі.

– Ця справа вочевидь не прибуткова, адже продаж квитків навряд чи повертає бодай половину витрачених на організацію коштів. Коли ви запрошуєте артистів, ви їм платите?

Саша: Так, звісно, платимо. Ця діяльність неприбуткова в тому сенсі, що вона категорично не окуповується із продажу квитків, навіть повністю проданий зал часто не закриває й третини витрат.

Майже кожен концерт – до певної міри подарунок слухачу. Утім, концерти сучасної класичної музики ніде не є прибутковими, це абсолютно нормально.

Просто далі виникає запитання, хто компенсує цю різницю. Є країни, у яких її компенсує державний бюджет або благодійні фонди. У нашому випадку це практично завжди якісь комерційні спонсори, приватні благодійники або, значно рідше, посольства й культурні центри.

– Наскільки швидко спонсори погоджуються на співпрацю? Яким чином відбуваються перемовини?

С.: Коли ми тільки починали, це були так звані "холодні дзвінки". Ми самі складали списки компаній, яким це може бути цікаво, і далі писали їм ввічливі офіційні листи.

Це не дуже ефективно, листів має бути багато – але гроші на перші фестивалі були знайдені саме таким чином. Звісно, там у хід ішли всі контакти. У моєму випадку, наприклад, шукати гроші дуже допомагали друзі з Європейського молодіжного парламенту в Україні. А далі ми просто намагалися гарно працювати з партнерами – уважно слухати, щоразу готувати великі звіти тощо.

Тож ті, хто допомагав нам від самого початку, продовжують це робити й зараз – якщо мають таку можливість у принципі.

Ж.: Тобто в межах соціальної відповідальності, у межах взагалі якоїсь участі компанії в житті міста – це анітрохи не гірше монетизується для спонсорів у їхню аудиторію та імідж ніж, наприклад, концерти джазової музики. Адже із джазом уже все зрозуміло, ні в кого не виникає запитань.

Євген Шимальський та Саша Адрусик. Фото Vogue 

– Скільки часу займає підготовка одного концерту?

С.: Від півтора року до десяти днів. Почнемо з того, що коли в нас є якийсь фестиваль або цикл – а зараз їх два: "Архітектура голосу" та український – це означає, що існує певний концертний графік, розписаний до кінця циклу. По кожному з концертів щось має відбуватися вже за 4-5 місяців до події.

Тому зараз мова йде не про підготовку якогось одного концерту – а про 7-9 наступних концертів. А далі, чисто технічно, це може бути по-різному. Наприклад, у випадку з "Кронос квартетом", ми активно готували концерт півроку – там був величезний бюджет та обсяг роботи...

А є якісь інші події, які ми робимо дуже швидко – за два тижні, наприклад. Українські концерти робляться швидше й коштують значно менше.

Але, наприклад, ще недавно – і це одна з речей, які змінилися за цей рік – скликати глядачів на концерт, у якому музику українського композитора виконує український ансамбль, було рівно в 5 разів складніше, ніж на концерт іноземних композиторів та музикантів.

– А чому за цей рік змінилося?

С.: Такий божевільний спалах інтересу до всього українського. Плюс загальна довіра до агенції.

Ми зробили 50 неукраїнських концертів, а потім прийшли й сказали: "А зараз ми вам покажемо українців", – і людям стало цікаво.

Ж.: Хороших сучасних українських композиторів можна перерахувати на пальцях двох рук. Це дуже невелика тусовка, тобто знаходити їх зовсім нескладно.

– Як ці композитори виживають в Україні? За рахунок чого? Чим ще вони займаються та як заробляють на життя?

С: Усі по-різному. Нас це із самого початку цікавило. Емпатія до цих людей виникає дуже швидко – одразу хочеться їм чимось допомогти. Багато з них викладають, хтось пише музику для кіно, хтось грає в колективі, хтось має приватних учнів. Часто їм нелегко.

Ж.: Для чистоти експерименту варто сказати, що їм і закордоном нелегко. Особливо молодим композиторам. Джерел прибутку, окрім грантів, якими, до речі, не всі вміють користуватися, дуже мало. Є стипендії, але довічно на них жити не можна.

Якщо в тебе вийде зробити ім'я, тобі, можливо, будуть платити за написання великих творів. Це дійсно складно. І велика частина виконавців, які грають сучасну класичну музику, часто грають також золоту класику – просто тому що вона сплачує їхні рахунки.

Якщо ти хочеш заробляти гроші як піаніст, тобі так чи інакше доводиться грати п'ятірку основних імен.

С.: Або вигадувати собі радикально протилежне заняття. Бізнес, програмування, робота в книжкових крамницях тощо.

– Як виникла ідея проекту "Архітектура голосу"?

С.: У кілька етапів. Мені прийшло повідомлення від Жені – він слухав запис Меридіт Монк і музику Хільдегард фон Бінген і пропонував зробити вокальний фестиваль.

Я подумала: "Чом би й ні?". Ми й без того збиралися привозити кілька вокальних проектів. Почали складати програму, шукати локацію – і згадали, що є Будинок архітектора, а в ньому досить велика зала й гарний звук.

Тоді я вирішила, що це буде літній вокальний фестиваль у Будинку архітектора, і назвати його логічно "Архітектура голосу". Далі від назви виникла ідея не робити всі концерти в одному місці, а для кожного знайти окреме приміщення – аби це кожного разу був site specific project, у якому простір взаємодіє з музикою.

У такому форматі фестивалем це вже бути не могло – занадто великий бюджет і складна логістика для двох тижнів, тому довелося робити цикл.

Zagaikevich Alla I_povoli_kruzhlyayuchi_ya_uviydu_u_nebesniy_stav by Ukhomusic on Mixcloud

– Вокалісти одразу погоджуються співати в незвичних умовах, адже може бути неідеальна акустика або ще щось?

С.: Майже завжди так, але часто ми їм не залишаємо вибору (посміхається).

Ж.: Зазвичай ми просто ставимо їх перед фактом.

– Я помітила, що на ваші концерти, зокрема, із серії "Архітектура голосу", ходить багато людей зі світської тусовки, редактори модних видань, дизайнери тощо. Чи можна сказати, що ходити на концерти нової академічної музики стає модно? Це вважається ознакою інтелектуальності? Адже це все-таки музика не зовсім для масового слухача…

С: Це від початку нішева музика. І ми ніколи не претендували на те, щоб нести її в маси, хоча й робили якісь кроки в цьому напрямку. Ми не прагнули зробити її модною, як і не було самоцілі стати модною агенцією.

Натомість було розуміння того, що є певний музичний продукт – надзвичайно цікавий і актуальний, і є, грубо кажучи, його обгортка. В Україні тривалий час ця обгортка виглядала зовсім непривабливою й найчастіше обіцяла слухачеві щось важкостравне й несучасне.

Провінційні афіші, нудні патетичні оголошення... Ця музика заслуговує іншого. Усуненням такої презентаційної несправедливості ми, зокрема, і займалися. Підбирали цікавих виконавців, намагалися будувати зв'язні фестивальні програми – і водночас пробували переформатувати подачу цієї музики в принципі.

Те, що із часом вона привабила людей від моди або арт-тусовки – у тому числі результат такого переформатування.

Ж.: На наші концерти ходить лише частина модної тусовки, а інша частина взагалі не ходить, їм цікаво щось інше. Часто аудіо-культура як поле взагалі випадає з уваги людей, і нічого страшного та дивного в цьому немає.

Це чудово, що ми можемо зібрати людей із різних тусовок – консерваторїї, мистецтва, фешн, і що в нашому залі, напевно, будуть і програмісти чи ще хтось.

– Пустих залів у вас не буває?

Ж.: Ні. І зараз уже дуже рідко вони напівпорожніми бувають. Практично всі останні концерти були аншлаговими.

С.: Робити такі великі проекти в нашій ситуації – це авантюра, нахабність у гарному сенсі. Ми так чи інакше ризикуємо практично щоразу. Але, з іншого боку – є запит, бо зараз це стало всім цікаво й потрібно.

– Чи шукаєте ви нові молоді українські імена?

Ж.: У Києві через те, що це все відбувається в певному вакуумі, нові музиканти одразу помітні. П'ятеро осіб об'єднуються в ансамбль – і їх не потрібно шукати, це не підводне полювання.

Знову ж таки, у сучасній музиці є багато речей, неприємних класичному виконавцю, тим більше класичному неосвіченому виконавцю – часто з вини викладача.

Якщо ти 20 років грав золоту класику, і тут тобі кажуть зіграти те, що для тебе музика не є в принципі – ти активно пручаєшся.

У нас був випадок, коли треба було терміново знайти заміну сопрано, і нам довелося залучати джазову співачку, яка тоді не мала жодного стосунку до академічного вокалу. І це симптоматично – у місті, де живе 4 мільйони, неможливо знайти заміну для виконавиці головної партії в сучасній опері, бо більшість вокалістів таке не співають.

L’Homme Armé: David Lang, Guillaume Dufay у Кирилівській церкві 
 

– Ви ходите в нашу Оперу?

С.: Нечасто й, як правило, на балет.

Ж.: Складно з нашою оперою дуже.

С.: Навіть якщо не брати до уваги проблеми виконання та сценографічних рішень – київський оперний репертуар чомусь застиг на ХІХ-му столітті.

Наче до й після в опері нічого не відбувалося – я навіть не про сучасні твори говорю зараз, а про ранні опери, барокові, німецьких романтиків – вони ніби з 19 століття. Але їх також чомусь ігнорують тут. Репертуар дуже обмежений. Часто справа навіть не в тому, що немає довіри до виконання – виконанням ніхто не цікавиться, бо композитори вже нецікаві.

Мені здається, це також питання відсутності інтересу до опери в самому оперному театрі – і, з іншого боку, відсутність публіки, яка б вимагала радикально іншого репертуару. Наприклад, не купляла б квитків на чергову "Наталку Полтавку"…

– Але ж в усьому світі опера – це дороге задоволення, чого не скажеш про наш випадок…

С.: Так, це часто дорого. Але є речі, які можна було б реалізовувати й невеликими бюджетами. Є моноопери, наприклад, є молоді сценографи, які могли б робити недорогі та цікаві проекти.

Опера – це ж величезний ресурс. Для міста він системоутворюючий; гарний оперний театр – це надважлива справа. У його межах можна вигадати стільки різних подій, навіть не обов'язково просто вистав.

Ж.: Коли наша опера зміниться, це означатиме, що ми живемо вже в зовсім іншому місті.

– Мені здається, наша публіка не готова до експериментів та радикальних змін, зокрема, в опері…

С.: Навпаки – готова. Подивіться, як ломляться зали на сучасний балет і який взагалі масовий сплеск інтересу до сучасної хореографії.

Ж.: І коли роблять бієнале сучасного мистецтва, черги стоять величезні.

– Чи пробували ви використати оперний театр як локацію для своїх проектів?

Ж.: Пробували для "Kronos", але не вийшло – театр запросив дуже високу ціну. Крім того, вони взагалі навіть не знали, хто це такі.

– А створення власної локації чи навіть культурного центру є у ваших планах на майбутнє?

С.: Цікаво навіть не створити локацію, а вийти на таку ситуацію, коли ми зможемо без великих для себе втрат робити такі сезони, як зараз – але не в такому божевільному організаційному темпі. Бо зараз це дуже важко. Хотілося б, щоб це було трішки легше.

Крім цього, є ще два напрямки.

Перший – замовлення творів композиторам. Це дуже серйозна річ, яка в Україні майже зовсім не практикується: наші композитори отримують гроші за все, крім, власне, компонування. А європейські прем'єри відбуваються саме через замовлення: скажімо, фестиваль офіційно замовляє композитору твір, і потім презентує його в рамках своєї програми.

Ми хотіли б створити таку платформу, яка б могла фінансувати композиторські проекти.

Другий – створення інструментального колективу, який би виконував нову музику в Україні під керівництвом європейського диригента.

Спочатку ми думали про оркестр, тепер про ансамбль. Це було б менш витратним для нас, ніж щоразу везти європейські колективи, та давало б українським музикантам можливість розвиватися в цьому напрямку. Плюс, такий колектив міг би просувати композиторську українську музику далі за межі країни.

Last Night - The rusalka cycle (Kitka, M. Sadovska) by Ukhomusic on Mixcloud

Ж.: Україна, при всій нинішній ситуації та об'єктивній бідності, приваблює людей, європейців, які бачать у ній на прикладі нашої публіки свого роду свіжий старт.

Вони звикли, що грають цю музику в Європі, і що вона, за великим рахунком, там нікому не потрібна в умовах абсолютного спонсорування державою або фондами – концерти часто робляться для десяти людей, і виконавцю все одне, хто прийде.

А в нас усе це – дике поле, і на ньому цікавіше й музикантам, і аудиторії. Побачимо, наскільки цей момент удасться використати.

Концерт з циклу "Архітектура Голосу" в басейні. Фото Kostiantyn Strilets
 

– Ви коли-небудь отримували пропозиції від заможних людей організувати концерт для якихось їхніх заходів, наприклад, день народження чи весілля?

С: Ні, такого не було. Але от, останнім часом "Ухо" частину грошей отримує від доброчинців, без оголошення імен. Ми раніше казали, що це анонімний внесок, а зараз навіть цього не кажемо.

Ж.: Якщо нас запросять із такою музикою на весілля, ми лише зрадіємо. Це значно краще ніж заносити гроші підстаркуватому Джорджу Майклу.

С.: Ми можемо відкрито заявити: будь ласка, українські олігархи, звертайтеся до нас, ми із задоволенням привеземо вам Ардітті-квартет чи Антона Лукашевича.

– Ви відчуваєте брак музичної освіти у вашій справі?

С.: Відчуваємо, і намагаємось якимсь чином компенсувати – постійно щось читаємо професійне, Женя відновив заняття на фортепіано, і я теж збираюсь. Але в нашій ситуації бігу часто дуже складно робити речі, які виходять за рамки, скажімо, тактики. І це прикро.

– Написати щось ґрунтовне на тему сучасної академічної музики не думали? Здається, що теоретична робота, написана зрозумілою сучасною мовою, була б корисною для тих, хто хоче вивчати цю музику глибше?

С.: Не факт, що ґрунтовне – але якісь амбіції в нас обох є. Питання в тому, як вони розвиватимуться далі. Поки що це не виходить за межі власних блогів.

Нещодавно Оля Балашова та Ліза Герман запропонували написати розділ про київський авангард для книжки про 1960-ті, що навесні вийде у видавництві "Основи", і це була моя перша відносно велика дослідницька робота після закінчення Могилянки. Думаю, ми повернемося до цього колись.

 

– А окремі фестивалі нової академічної музики збираєтесь влаштовувати?

С.: Тривалий час нам було цікаво й зручно проводити наші фестивалі на Книжковому Арсеналі чи Гогольфесті. А зараз ми прийшли до того, щоб треба робити також і цілком автономний проект – у якому музика не була б бідною родичкою літератури чи театру.

Якщо все буде добре, у жовтні-листопаді зробимо такий суто наш фестиваль.

– У нинішніх умовах складно щось планувати…

С.: Звичайно. Насправді в нас весь час усе висить на волосині, відбуваються якісь заміни, хтось боїться їхати... Ну й другий момент – гроші. Комерційні гроші закінчуються, а черга за грантами посольств і культурних центрів швидко зростає.

Але, з іншого боку, усе це дуже потрібно зараз – просто для того аби не збожеволіти.

powered by lun.ua