Німецький історик: Повернулося насильство, від якого ми потроху відвикли

107
20 квітня 2015

25 квітня на Книжковому Арсеналі в Києві на запрошення Ґете-Інституту Карл Шльоґель прочитає лекцію "Археологія комунізму. Наслідки української кризи для Європи". 

Ця стаття німецького історика і соціолога була опублікована у лютому в журналі Focus. Для УП. Життя переведена Катериною Міщенко.

Німецький історик і соціолог Карл Шльоґель пише про нове насильство на європейському континенті, а також про випробування для України, Європи та Росії. 

Картографи, які продовжують існувати навіть у часи ґуґл-карт, слідують сьогодні певній кон’юнктурі. Позначати слід зсуви кордонів, швидко змінні фронтові лінії, сфери впливу та фантомні рубежі. І щораз нові локації та місця злочину: війна у міських умовах Донецька, ісламістські теракти в Парижі, розпачливі дипломатичні перемовини довгої ночі у Мінську.

Глобальний світ перетворився на сцену. Система координат, в якій себе дотепер бачили європейці, зазнає змін. Наразі Європа – це більше, ніж просто проект, воля і візія, натомість це знову конкретний простір, зі своїми кордонами, близькістю та дистанцією, загрозами по сусідству. І враз виявляється – річ у географії.

Геополітика, що довгий час асоціювалася в Німеччині з "кров’ю і ґрунтом", "народом без простору",  у своєму ідеологічно обеззброєному та деконтамінованому визначенні передбачає, що політика, поміж іншого, завжди пов’язана з місцем розташування та простором. Не більше й не менше. У головах постає нова географія з місцями, знати які раніше не було обов’язково.

Держава, яка існувала на краю європейської свідомості, набуває контурів, їм на додачу з’являються імена й образи міст – і країна, що майже ніколи не виходила з тіні Росії, здобуває власне обличчя. Без відміток екскурсійних маршрутів цією красивою європейською країною.

Карта, на якій позначені блокпости, підірвани мости, залізничні шляхи та армія у котлі, веде до регіону, тероризованого бойовиками, де тисячі загинули, і звідки вже понад мільйон людей утекли. Сьогодні карти України стали інструментами навігації по географії нищення і дестабілізації. Вони зображують спротив нації, право на самозахист якої заперечують чимало людей на Заході.

Європі 1989 року не вистачило фантазії, щоб налаштуватися на таку війну. І там, де війна розпалилася з усіма жахами, етнічними чистками, сотнями тисяч жертв та біженців – в Югославії, а втім, не лише там – вона роками ігнорувалася й витіснялася.

Пафос Возз’єднання континенту здавався достатньо потужним, щоби протистояти поверненню національного марення та історичних міфів. Кордони зникли, сусідства, частиною яких були й старі ворожнечі, відновлювалося, традиції, довгий час пригнічені й розпорошені, знов набули сили. Здавалося, трудова міграція, туризм, дешеві авіалінії зпродукували гомогенне середовище – Евро-простір, Шенгенський простір, простір ЄС, який неминуче призведе до Європи, що зможе у повній тиші цілковито присвятити себе самовідбудові й самононовленню.

Та не сталося, як гадалося. Повернулося насильство, від якого ми потроху відвикли, у ювілейний 2014 рік були розіграні сценарії, що загострили відчуття втрати, яка може статися будь-якої миті. Дещо з того, що відбувається на наших очах починаючи з анексії Криму, вочевидь, видасться знайомим, якщо заглянути назад у 20-те століття.

Ревізіоністські амбіції одного німця, що страждав на версальський синдром, геополітичні фантазії й заклик до німецького народу по той бік кордону, підтримка іредентистських рухів (рухів на анексію на підставі етнічності або попереднього володіння – прим. перекл.). Лише заплющивши очі, можна прогледіти паралелі між процесом "аншлюсу" Судетів та анексії Криму. "Мюнхен" 1938-го приніс не "peace for our time", а проторував шлях дестабілізації та руйнування гітлерівською Німеччиною спочатку Чехословаччини, а затим і всієї Європи. 

 

Як відомо, порівняти не означає урівняти. Та все ж сьогодні багато що нагадує радше конфліктні ситуації міжвоєнного часу і стан напередодні війни, ніж повернення Холодної війни, яка передбачала домінування двох наддержав і симетрію військового застрашення.

У новому світонепорядку – в довготривалій перспективі, мабуть, і для Америки – покінчено із гегемонією як гарантом стабільності.

Що постає перед нашими очима, то це безсилля Європи, а точніше – Європейського Союзу, і НАТО, що на противагу путінській Росії з її ставкою на військову ескалацію, обмежується самозахистом шляхом санкцій. Те, що кілька років тому здавалося немислимим – ерозія, фрагментація, розпад раніше такого потужного й беззаперечного європейського проекту – більше не виключено. У Європі відкрилися багато "фронтів", не лише тих, на яких себе захищає Україна.

Північ і Південь дрейфують у різні боки Єврозони, ісламістський виклик у серці європейської метрополії, хвиля старого й нового антисемітизму, рух біженців через Середземне море та міграція в межах Євросоюзу, енергетична залежність, завдяки якій шантажист завжди виграє – все це зводить разом, на перший погляд, зовсім не пов’язані між собою лінії конфліктів, котрі можуть призвести до ситуації, в якій незрозуміло, чи вистоять європейці.

Вони не мають жодної відповіді на непрояснену гібридну війну, виступаючи проти неї – поки що – лише санкціями, коли їм на це стає волі й сил.

Європейці заскочені й не зовсім готові до інформаційної війни, оркестрованої та очоленої Путіним, який цілеспрямовано вдається до найзухвалішої брехні. Задля падіння Європейського Союзу треба розділити його членів. Можна навіть обійтися без "ввічливих зелених чоловічків" – достатньо вето одного уряду або ж переламу громадської думки.

За російським апаратом дезінформації стоїть досвід поколінь секретних спецслужб – вправних у субверсії, так само, як і в боротьбі за ідеологічну гегемонію; натренованих у мобілізації ресантиментів не менше, ніж у поширенні страху; зважені в діяльності фасадних організацій і різних коаліцій, а також у роботі з корисними ідіотами. Можна дозволити собі свободу прагматичного, неідеологічного союзництва, навіть якщо наразі йдеться про дивні альянси уздовж усього спектру – ліворадикали, пацифісти, русофіли та ультраправі.

Треба лишень бути достатньо антиамериканськими й антиєвропейськими. Ще треба знатися на державах "ближнього зарубіжжя", які до сьогодні ніхто не сприймав серйозно, і на ідеологічній боротьбі за панівний дискурс чи то в західній вищій школі, чи на ток-шоу. Треба грати на глибокій емпатії, що її європейці, зокрема німці, відчувають до Росії, яку в жодному разі не можна плутати з її господарями.

Якби ж "русским миром" були Пушкін, Шостакович, Достоєвський, Дягілев і Юрій Гагарін! Полюс сильного магнетизму, soft power у прямому сенсі слова.

Одначе цей концепт не про чарівність російського світу, що повсякчас захоплював європейців. Мовою Владіміра Путіна "русский мир" означає дещо інше: проект, який заперечує державний суверенітет, який претендує на представництво й захист російськомовних, навіть якщо йдеться про громадян іншої суверенної держави.

З такого погляду, кордони Росії проходять скрізь, де живуть росіяни або російськомовні люди, і там встановлюється сфера впливу з усіма її складовими: від таємної діяльності до відкритої інтервенції. Трагедія мільйонів росіян, що опинилися внаслідок розпаду Радянського Союзу по той бік кордону Російської федерації й утратили батьківщину, використовується для симуляції іредентистських настроїв і рухів.

"Русский мир" – це також російська православна церква і священний простір, до якого, на думку Путіна, належить навіть Херсонес, що нібито має таке ж сакральне значення для православних християн, як Храмова гора в Єрусалимі для іудеїв і мусульман. І саме вона, благословенна Росія – під оплески чималої кількості симпатизантів на Заході – береже й захищає істинні традиції західноєвропейського християнства, супроти Європи лібералізму, секуляризму й декадансу, осміяної путіністами Гейропи.

Росія велика і стоїть перед безмірно великими випробуваннями. Подолати їх важче, ніж провести маленьку успішну війну. Щоб це розуміти, не треба порад іззовні. Те, що вона витрачає свою енергію, творчу силу на війну, яку не може оголосити відкрито; що замість присвятити себе завданням всередині країни, надає свободу дій керівництву, яке заважає сусіднім державам, ба навіть "братнім народам" будувати своє життя так, як їм хочеться; що вона має керівництво, котре завело країну в цілковиту залежність від натуральної ренти, нафти й газу і не просто проґавило, а заблокувало побудову інституцій, котрі могли б на себе взяти справу модернізації; що Росія марнує і втрачає свої інтелектуальні та енергійні сили в історично безпрецедентному мозковому відтоку – це трагедія, що криється за трагедією українською.

На карті Європи початку 21-го століття ми знайдемо саме таку країну, розколоту як жодна інша, яка живе у двох різних епохах. Її метрополії в багатьох аспектах ближчі до Берліна чи Лондона, аніж до забутих богом, знекровлених провінцій центральної Росії або Сибіру; її сотні тисяч мешканців роками їздили до різних країн і бачили, яким є світ за кордоном, вони повернулися додому і не знають, що робити зі своїми ідеями і життєвими планами у клептократичній державі, яку пожирає корупція.

В якийсь момент ця країна більше не дасть собою керувати чи маніпулювати. Її не втримає на позір всюдисущий чоловік, який незабаром вполює сибірського тигра чи сяде за кермо реактивного літака на Кавказі, але нічого не робить для розвитку інституцій і структур, які тримали б країну. Вона не зможе вистояти й завдяки привиду великої змови проти Росії чи на зло могутньому, бажано американському, демону. Утворення політичної нації та сучасної державності, – те, чому Путін намагається завадити в Україні, – у самої Росії ще попереду.

Переклад з німецької - Катерини Міщенко. Оригінал був опублікований у журналі Focus в лютому 2015 року

powered by lun.ua