Люди, які розуміють мову бездомних тварин

428
28 квітня 2015

Коли Надя пише на фейсбуці "Информация по сбитому парню", – ті, хто знає Надю, знають також, що йтиметься про собаку. Це не тому, що Надя кінолог, і не тому, що в неї вдома, як дівчина жартома каже, – зоопарк.

Просто Надя рятує тварин. Поранених. Покинутих. Різних.

На "добрий день" у її квартирі відгукується загрозливе собаче багатоголосся – але привітне "проходьте далі" чорноволосої дівчини означає, що принаймні поки собаки на гостей не накинуться.

У коридорі дрімає смугастий кіт Кузя: у нього, як і у всіх котів, донедавна тривала весна, про що він голосно навсібіч заявляв. Переважно господарям і сусідам. Весна для нього скінчилась операцією – тепер, ось, Кузя виходить з-під дії наркозу. У квартирі є ще дві киці. Ще дві історії.

А "сбитый парень" лежить на підлозі вітальні: біла прямокутна ковдрочка, загіпсовані передні лапи й уважно-спокійний погляд. Усі присутні в кімнаті – Надя, її мама Люба і я – дивимось на цього щасливого бідолаху, якого за кольором шерсті назвали Рудим.

Рудий – львівський дворняга, що потрапив під машину. Звичайний дворняга, якому надзвичайно пощастило. Тоді додому якраз повертались Надя і її мама. І в них навіть думки не було залишити собаку помирати на узбіччі.

  Рудий боїться людей і машин

"Бах! Ау-у-у", – так Надя передає звуки, з яких зрозуміла тоді, що збили собаку . Побачила, що передніми лапами Рудий не рухає, швиденько побігла на маршрутку – відвезти додому покупки й кинути у фейсбук повідомлення із проханням допомогти.

– Надя поїхала, а я лишилася на зупинці із собакою, – Люба співчутливо дивиться на Рудого. – Пригадую, як він, бідолашний, намагався стати на ті поламані лапи. Страшно було дивитися! А отак не побачили б ми, що таке сталося… і просто здох би, – зітхає жінка. 

– А люди… Ніхто, ніхто навіть не підійшов, розумієте? – одразу підхоплює дівчина.

– Навіть не запитали, що ми з ним робимо… – пригадує і нервує пані Люба.

– Чи чого він на дорозі лежить, – додає Надя.

Коли Надя повернулася на місце аварії, волонтери встигли надіслати їй на картку 300 гривень. Рудого відвезли до клініки, наклали гіпс. Лікар сказав, що доведеться ставити апарат Ілізарова – такий виявився важкий перелом.

– І ми забрали його додому. Що було робити? – дівчина розводить руками й говорить так, ніби всі, хто проходив повз збитого собаку, теж так думали. Теж так вирішували.

– Знаєте, що дивно? Рівно рік тому я підібрала на перехресті збите цуценя. Дві задні лапи були зламані. Наступного року в цей день я вже не виходитиму з дому, – жартує Надя.

Удома Рудого чистили від кліщів. Назбиралося близько сотні. "Вуличний пес, нічого не поробиш", – з розумінням каже пані Люба. Від "процедури" було погано всім, а в собаки невдовзі піднялась температура. Діагностували піроплазмоз – хворобу, яку передають кліщі. З ліками одразу пощастило – безкоштовно допомогла подруга-ветеринар. Рудому стало легше, і пізніше йому успішно зробили операцію.

До кімнати заходить чоловік Наді. Рудий стривожено підіймає голову. Дівчина пояснює, що це собака так боїться уколів, які терпить тепер тричі на день. Думає: зараз буде ще один.

А ще Рудий боїться людей і машин. Але дівчина-кінолог обіцяє не тільки видресирувати собаку, а й зробити його сміливим. Поки ми розмовляємо, пес час від часу перевертається з боку на бік, гримаючи гіпсом по підлозі. Потягується.– Ні, укольчик не робимо, – ніби до дитини, каже-заспокоює Надя.

Окрім того, що Надя кінолог, вона ще волонтер притулку для тварин "Милосердя" і організатор стафф-команди "Львів". Каже: спочатку хотіла допомагати тільки стаффам (стаффордширським тер'єрам, – прим. авт.) і пітбулям.

 Кінолог Надя - волонтер притулку для тварин "Милосердя" 

– Я не знаю, який він у нас бультер'єр чистокровний, – дівчина показує на рудого й сміється. – Взагалі стаффів серед врятованих у нас було… менше, – з того, як дівчина наголошує на останньому слові, зрозуміло, що стаффів було таки набагато менше.

– Це ж не перший, це вже не знаю який, – пані Люба переводить погляд з доньки на собаку.

На Рудого в цьому домі припало чимало турботи. Перші дні доводилося поїти силою, а надвір його, важкуватого, Надя виносила на руках. Зараз легше: на поламані лапи дівчина надягає шкарпетки й пакетики, щоб не намочити гіпс, чіпляє спеціальну шлейку – "і він топає задніми".

Рудий любить прокидатися о 6-й ранку. Тоді ж треба вставати й Наді – одразу й дуже бігóм. Щоб встигнути.

– А недавно сам по коридорі навіть перейшовся! – емоційно пригадує пані Люба. – Ми почули стукіт. А це він сам йде! Ну чесно, – жінка робить паузу, надаючи наступним словам більшої ваги. – Ну про-о-сто від серця відлягло, що собака починає ходити, їсти, пити… Ми ж сиділи вже всі плакали, бо… – жінка підбирає слова, щоб пояснити свої емоції, – по-перше, пес збитий, по-друге, стільки до нього праці і людської доброти вкладено! Люди ж зібрали гроші, зверталися, питали, чи треба корм, чи ліки. Немало допомогли.

– Так, якби не люди, я не знаю, що б ми робили, – погоджується Надя. – Бо четверту собаку ми б точно не потягнули. Ще й із такими операціями й переломами.

Зоопарк

Інші собаки сидять у окремій кімнаті. Гавкають дзвінко й грізно, аж дзвенить у вухах. Надя дає команду – і її "дівчатка" із загрозливих сторожів перетворюються на підлесливих кімнатних песиків.

Біля батареї сидить руда Сорбонна, з великої клітки визирає чорна з коричневими смугами Рада, принюхується, довго не заспокоюється, гарчить.

Останньою з-під письмового столу з'являється чорна із сивиною Ронда. Їй дев'ять і вона пережила важке отруєння перед ЄВРО-2012, інсульт і защемлення нерва. Але їй пощастило – навіть після всіх рекомендацій усипити Надя не погодилася. Вилікувала.

На питання, чи любов до тварин – справа сімейна, Надя жваво вигукує, що її мама ніколи не любила собак. Мама на підтвердження тільки всміхається й киває головою.

Почалося все з того, що дев'ять років тому Надя принесла на долоні маленьку собачку. Сказала: "Мамо, воно таке нещасне!" Це, власне, і була Ронда. Або Бабуля, як її тепер ніжно називають.

 Тварини, які стали сім'єю

Втім, дівчина зауважує, що всяких-різних тварин додому приносила постійно.

– У мене навіть колись голуби жили під диваном, щоб мама не бачила", – згадує.

– Другого пса – продовжує пані Люба, – забрали від Надиної подруги, бо їй мама наказала цуценя кудись подіти.

– І мені довелось додому забрати, – буденно каже Надя. – бо викинули б на вулицю.

Третя собака з'явилась, бо взяли рятувати стаффа із цуценятами. Усіх пороздавали, а одна дівчинка залишилась.

– А ще в нас багато котів. Ну, як багато… Ми не можемо багато зібрати, – каже пані Люба.

Надя іронічно зауважує, що всі їхні коти "підібрані". Першу кицю викинули з дому. Надя побачила – принесла до себе. Каже: спочатку хотіли віддати, але та захворіла чумкою. Поки лікували, вирішили залишити. Другу кицю знайшов чоловік Наді. Киці тоді було вже два місяці і її збирались топити. Врятувалась тим, що трішки відповзла. Третього кота Надя знайшла в зав'язаному мішку зі сміттям і листям. Теж спочатку збиралась кудись прилаштувати, але теж залишила.

– Ну не виходить у нас нікого віддати, – сміється Надя.

– То якась така хата, що притягує тварин, – розмірковує мама.

Крім котів і собак, у квартирі ще кілька представників тваринного світу. На столі в клітках сусідують щур і хвостаті японські мишки. На іншому – стінками акваріуму повзають велетенські равлики. І це ще не все. Надя дістає пластикову коробочку, відкриває й показує менших. Їх у зубах принесла додому Рада. Відтоді вже з'явилося мале равленя. Але скоро їх усіх випустять на природу.

 

Собаки й люди

Ми повертаємося до кімнати, де лежить Рудий. У Наді немає сумнівів, що після одужання його вдасться кудись прилаштувати. Найкраще – в особняк або навіть на квартиру. На ланцюг посадити Рудого Надя не дозволить.

Дівчина зауважує, що собак із важкою історією життя люди беруть охочіше й допомагають краще. Реагують переважно, якщо собаку збила машина й він уже помирає. А коли він на вулиці й більш-менш добре виглядає, то кажуть: "А… ну добре. Добре, що є, добре, що живий".

Загалом, проблема з бездомними собаками насамперед у безвідповідальному ставленні людей, вважає Надя. Каже, коли люди беруть дорогу собаку з родословною, то десять раз подумають, чи викидати її на вулицю. А коли забирають просто "в хороші руки", історія може бути зовсім іншою.

Залишається також проблема зі стерилізацією, яка зазвичай коштує 700-800 гривень. Дівчина каже, що це дорого для волонтерів. Але все ж вона за те, щоб усіх собак без хорошої родословної, які не їздять на конкурси, стерилізували. "Бездомних тоді б не було. Якби ж такий закон вийшов…" – мріє Надя.

А поки немає закону і є бездомні собаки, люди діймають Надю питаннями: "Нащо ви рухали? Нащо ви їх рятуєте? А хто їх потім захоче?"

– Звісно, найпростіше було б пройти й не бачити, – говорить пані Люба.

– Але це не про мене. Я так не вмію! – твердо відповідає Надя.

На закиди людей дівчина вже не звертає уваги. Просто каже: "Мені подобається. Ви живете своїм, а я – своїм. І все".

На нас дивляться розумно-спокійні очі Рудого, який тепер знає про ласку й небайдужість. Для якого Надя обіцяє влаштувати цілий кастинг на найкращого господаря.

Звичайний дворняга, якому надзвичайно пощастило.

Надія Швадчак, спеціально для УП.Життя. Фото - автора

powered by lun.ua