Мріяти про спокій, отримати скандали. Ісландська письменниця про шлюб з жінкою-політиком і творчість

78
29 липня 2015

Йоніна Леосдоттір (Jónína Leósdóttir) – ісландська письменниця, драматург, журналістка.

Вона вийшла заміж у 20 років, народила сина, працювала в туристичній сфері. В середині 80-х долучилася до руху за права жінок, за рівну заробітну платню.

Швидко зрозуміла, що мотивацією до участі в русі є особливі почуття до одного із лідерів – Йоханни Сігурсардоттір (Jóhanna Sigurðardóttir), яка на той час уже активно будувала політичну кар’єру.

1985 році Йоніна розлучилася з чоловіком, зрозумівши, що направду закохалася.

За два роки те ж саме зробила Йоханна. Вона розірвала свій шлюб, в якому народила двох синів.

Переймаючись тим, що їхні стосунки можуть негативно вплинути на публічний імідж Йоханни, вони почали жити разом лише у 2000 році.

Як каже Йоніна в усіх інтерв’ю: "Ми сподівалися на спокій і затишок".

Восени 2008-го почалася світова економічна криза, яка мала нищівний вплив на Ісландію і кардинально змінила плин історії країни. В лютому 2009 року Йоханна Сігурсардоттір стала прем’єр-міністром Ісландії і до травня 2013-го керувала процесами порятунку країни.

Історія кохання Йоніни та Йоханни триває 30 років, хоча офіційно вони оформили свої стосунки лише у 2010-ому році, після легалізації одностатевих шлюбів у Ісландії.

Ця подія стала прецедентом і набула всесвітнього розголосу у ЗМІ. Спокій знову було втрачено.

2013 році Йоніна опублікувала автобіографічну хроніку їхніх стосунків "Йоханна і я".

Йоніна та Йоханна. Автобіографічна хронкіка Йоніни "Йоханна і я"

Відтоді вони виступають  на численних ЛГБТ-конвентах і прайдах по всьому світу.

"Ми просто дві старенькі бабусі, у нас 7 онуків на двох", – сміється Йоніна.

Наша розмова для "УП. Життя" була про творчість Йоніни, ісландський літературний ринок, гендерну рівність і її відчуття від пережитої кризи – з точки зору митця, громадянки і дружини політичної діячки.

Мої проза, вірші, драматургія, нон-фікшн, книги для дітей – у моєму баченні все сприймається як єдина цілісність.

Різноманіття форм дає можливість писати для різних вікових груп. Ти не занурюєшся в рутину, тримаєшся постійно в формі.

Я не уявляю собі свого читача. Однак у випадку книжок для підлітків я, звісно, думаю про вікову групу.

Коли ти пишеш ісландською для youngadult, у тебе є читачі трьох вікових груп. Ти не можеш розраховувати на ширше охоплення аудиторії, якщо твоя книжка, звісно, не "Гаррі Поттер". Зазвичай, ти пишеш для дітей віком 12-14 років. Приблизно є 4 тисячі дітей кожного віку.

Якщо всі, на кого спрямована твоя книжка, прочитають її, то твоя аудиторія буде всього 12 тис.

Потім із цих цифр прибираємо хлопців, бо вони вже більше не читають книжки (сміється). Так ми приходимо до цифри в 6 тисяч.

І, звісно, багато дівчат теж не читають. У підсумку отримуємо 2-3 тисячі.

Дуже маленька аудиторія. Але, зрозуміло, є ще інша історія.

Діти в школі мають читати книжки, писати про них есеї. Вони змушені це робити. Через бібліотеки діти приходять до моїх книжок.

(У 1985-2005 рр. Йоніна працювала журналісткою, з 2005 р.на творчій роботі)

Якби я мала можливість просто писати і не замислюватися над тим, яка доля чекає на написане, то я б писала тільки п’єси.

У мене в доробку багато ненадрукованих п’єс. Їхня постановка – надто витратна справа.

Є тільки два професійних театри. Це має бути безумовний касовий хіт, щоби вони взялися за постановку. Набагато простіше донести написаний роман до читача.

(Jólabókaflóð, "різдвяний книжковий потоп" – особливий феномен ісландського літературного ринку, коли сотні новинок одночасно друкуються перед Різдвом)

Публікація книжки – це завжди лотерея. І питання навіть не в тому, як виглядає сама книжка. Варто враховувати те, що публікують інші автори під час Різдвяного сезону.

Інколи трапляється, що всі ці великі, потужні письменники публікують нові книжки одночасно. Крім того в Ісландії довго друкували книжки у твердих обкладинках, оскільки книга вважається найкращим подарунком на Різдво.

І є велика кількість книг, які стають надто дорогими, хоч люди б хотіли просто їх купити, щоби почитати для себе.

Майбутнє за м’якими обкладинками.

Часом це так дратує: підходить читач і каже – чудово, що знайшов вашу книжку в бібліотеці, я за нею роками полював. Я, звісно, йому вдячна, але часто думаю: "Чому ж ти її не купив, якщо так?"

Я не думаю, що 15 років таємного зв’язку з Йоханною (мається на увазі, до 2000 р., коли вони почали жити разом) якимось чином вплинули на мої твори.

Радше на мою роботу як журналістки.

У нас бували часи, коли ми намагались не бути разом. Це могло тривати кілька тижнів. Я гупала дверима і казала, що не можу чекати довше (на те, щоби жити разом). Тож інколи я писала статті до журналу з надією, що Йоханна прочитає їх. Хоч, звісно, на писання впливає все, що оточує тебе.

У сучасній Ісландії питання гендерної рівності все одно лишається важливим і нині.

Це неймовірно, але бабуся Йоханни працювала у профспілці, вела боротьбу за жіночі права на початку ХХ ст. Вона була справжнім бійцем.

Згодом, коли Йоханна в 60-х почала цікавитись цими питаннями, вона була в профспілці стюардес, боролася за рівність оплати праці і за додаткові години відпочинку.

І бабуся її тоді запитала: "Йоханно, чому ти займаєшся цим?" Вона відповіла: "Бо ми все одно маємо продовжувати боротися за рівну оплату".

І для бабусі то був шок, бо їй здавалося, що вони вже тоді досягли всіх своїх цілей. Я думаю, що це питання все одно лишається найважливішим.

Пам’ятаю, якось я брала інтерв’ю в одного священника. Він сказав, що підвищення зарплатні жінкам в Ісландії – це найгірше, що могло статися в суспільстві. Бо жінки отримують фінансову незалежність, і це дасть їм можливість розлучатися з чоловіками.

Йоніна Леосдоттір. Фото автора 

(В останніх розділах мемуарів є розповіді про спільні офіційні візити подружжя в різні країни. Особливої згадки вартує поїздка на Фарерські острови, чий уряд  дуже допоміг Ісландії під час кризи.

Член парламенту публічно відмовився відвідувати банкет на честь Йоханни, назвавши образливим її приїзд із партнером однієї статі.

Наступного дня всі, кого вони зустрічали, перепрошували за поведінку своїх можновладців.

За кілька місяців на Фарерських островах було засновано асоціацію ЛГБТ, яка відтоді тільки посилюється)

Що ж стосується прав ЛГБТ-спільноти, я думаю, нам важливо не втратити те, що ми вже здобули.

Треба продовжувати боротися за те, що в нас уже є.

Пригадую нашу розмову з конгресменами-республіканцями в Айові (США). Вони казали, що одностатеві шлюби ніколи не будуть легалізовані в їхньому штаті. Але, як показав час, усе змінилося з ухваленням відповідного закону.

Речі можуть змінюватися.

Минулого року ми були в Торонто, слухали доповідачів із Африки. Я вважаю, вони неймовірно сміливі, щоби говорити про свої проблеми вголос, бо їхнє життя в небезпеці. І в такі моменти почуваєшся особливо вдячним за те, що є у нас тут. Але ми маємо бути обережними і не вважати, що вже перемогли.

Коли сталася криза 2008 року, я, як письменниця, переймалася за свою професію. Не за себе особисто, загалом за книжки. За літературу.

Коли люди втрачали свої робочі місця і домівки, полишали країну, то, звісно, ніхто не замислювався, чи будуть виходити нові книжки.

І чи будуть у людей взагалі гроші на книжки. Як громадянці – мені було страшно.

Тому що буквально палали вогнища, люди були розлючені. Все вибухнуло. Було стільки ненависті й недовіри. Це джин, який вирвався з пляшки, і, здавалося, ти ніколи не зможеш закоркувати її.

Як дружина Йоханни, я дуже переймалася за неї. Вона не була вже "жахливо" молодою (посміхається).

Це була величезна відповідальність. Вона працювала цілодобово. Постійно на телефоні або працювала на комп’ютері. Криза йшла за кризою.

Ми так довго боролися за наше спільне життя, а тепер вона майже пішла з дому. Робота забрала всі її сили, весь час. Але певним чином ми стали кращим суспільством після кризи.

Йоханна Сігурсардоттір. Колишній прем'єр Ісландії. Фото з Вікіпедії  

Я була стилістом Йоханни. І часто після її виступів на телебаченні, мені телефонували друзі з питаннями, типу: "Скажи, де ти взяла цей неймовірний жовтий джемпер?"

Це прикметний момент у сприйнятті чоловіків і жінок у політиці. Чоловіки можуть просто вдягати один і той самий костюм. Натомість про жінок завжди говоритимуть: "Це ж той самий костюм, який вона вдягала вчора!"

Люди не готові читати про кризу. Ймовірно, нам потрібен час, щоби дистанція стала більшою. Кризи було занадто багато. Вона була скрізь. Ти хочеш втекти від реальності, від кризи.

Кожного дня я починаю роботу з запалювання своєї свічки подяки.

У мене завжди було особливе ставлення до духовних речей. У дитинстві я хотіла стати священником. Але згодом я передумала, з мене б не вийшов гарний священник, бо я хотіла змінити церкву, зробити її більш поблажливою до людей, не такою закоснілою.

Мене б швидко викинули геть.

Я була членом правління Спіритичної асоціації Ісландії. Я переконана, що існує щось більше, ніж це існування тут.

Для мене важливо бути гарною людиною. Я пройшла крізь багато труднощів.

Мій колишній чоловік – алкоголік. Це був складний шлюб. У мого сина постійна депресія.

Коли йому було 19, він хотів вчинити суїцид зі своїм найкращим другом. Вони вибрали день. І раптом його друг сказав: "Давай зробимо це зараз, не будемо чекати того дня".

І його друг вибіг. Син лишився, він не був готовий до цього. Це було ввечері, він шукав його всю ніч. Зранку він прийшов у гавань, поліція якраз витягала тіло його друга...

Моє життя не було простим.

Я втратила багатьох своїх друзів.

Але замість того, щоби це пригнічувало мене, це робить мене вдячною. Коли все добре, я ціную це.

(В Ісландії особливе ставлення до некрологів, на них фактично тримається інтерес до деяких паперових газет)

В одній із місцевих газет є рубрика некрологів. Друзі та рідні пишуть про померлих.

Кожного разу, коли я заходжу в кав’ярню, я завжди гортаю цю газету, читаю про мертвих.

Я почуваюся вдячною, що я ще тут. Все життя може змінитися за п’ять хвилин. І тому я вдячна за кожен гарний день. 



powered by lun.ua