Оксанина війна. Замполіт батальйону про смерті на фронті, аватарів та екскурсії чиновників в АТО

378
30 липня 2015

Оксана Якубова – заступник командира батальйону по роботі з особовим складом. Замполіт, щоб було зрозуміліше.

Вперше помітила її в поїзді - я поверталася зі Слов’янська, вона їхала з війни.

Вона сиділа неподалік – через прохід. Жінка у камуфляжі. Я спостерігала за нею, дослухалася до її розмов по мобільному, пару разів перезирнулися, хотіла з нею заговорити… Але так і не заговорила.

За два тижні я знову їхала до Слов’янська. Коли побачила її у вагоні – ми вже всміхалися одна одній як старі знайомі.

Я одразу запропонувала інтерв’ю. Вона погодилася.

Війна для Оксани почалася у березні 2014-го року: потрапила під першу хвилю мобілізації, бо колись працювала економістом у військовій частині, 2004-го року звільнилася з армії у званні капітана.

На момент, коли їй прийшла повістка, вона була головним економістом-фінансистом Міністерства фінансів України.

Номер частини, на прохання Оксани, не вказую. Локації теж.

Мобілізація

30 березня 2014 року мене викликали у військкомат, сказали, що їду начфіном у військову частину в місто N. Не на фронт – просто в частину. На те, щоб зібрати речі, в мене було 2 години, тоді ж навіть лікарських комісій не було…

Я приїхала у N, жила прямо в частині, возила хлопцям зарплати на передову.

Наші перші загиблі були вже 22 травня 2014 року – Рубіжне… Ми багатьох не могли знайти, шукали, їздили…

Тільки у вересні Міноборони уточнило, що перевезенням 200-х мають займатися військкомати. А тоді, в травні минулого року, взагалі було невідомо, хто це має робити.

Приміром, мені дзвонять: треба 8 "цинків". А я не те, що не знаю, де їх брати, а навіть і те, як вони виглядають. Дзвонила по всіх військових частинах – поможіть, але реально помогли бердичівські волонтери. Саша Єрмошин. Дістав за добу.

І ми поїхали зі своїми гробами збирати наших хлопців – Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків… Мені на дорогу сказали: як будеш забирати тіла, то прямо в труну не клади, спочатку поклади останки в пакет, щоб не протекло…

…Зараз ми вивозимо загиблого з передової до міста, де більш-менш спокійно. Привозимо в морг, обписуємо своїх, де тільки можемо – прямо ручкою чи маркером по всьому тілу. Щоб не згубили. Коли приїжджає "Чорний тюльпан", вмовляємо хлопців сказати, куди конкретно наших завезуть, щоб не було такого, що батьки приїжджають у Дніпропетровськ і там по 8 – 10 годин шукають.

Про найжахливіше

Найжахливіше – це повідомляти батькам, що син уже 200-й.

…У мене є одна мама, син якої вже рік як пропав безвісти. Її двічі викликали на опізнання в морг. Вона двічі його не опізнала. А потім вона мені дзвонить, радиться: мовляв, прийшов аналіз ДНК і кажуть, що то мій син.

Але вона не вірить, бо автомат з його пальцями знайшли в Дніпропетровську, а тіло – у Запоріжжі, і чому так – ніхто не розуміє. Я тоді їй говорю: забирайте, бо поховають, як невідомого, а то ж теж чиясь дитина.

Вона забрала, поховала, а потім мені дзвонить і каже: "Мій син живий, я знаю".

…Нещодавно був у мене дуже тяжкий хлопчик. Андрюша. 28 років. Ми стояли на позиції Червоний пахар. Зранку був обстріл. Після обстрілу в Андрюші немає ока, три осколки в голові, палець відірваний…

Веземо його в Артемівськ, а там госпіталя нема, лише лікарня. Тому ми там зі своїми чергуємо: привозимо, завозимо в операційну, чекаємо з операційної, хтось з наших обов’язково ночує з ним першу ніч, а вже як відправляємо на Харків, то з чистою совістю їдемо до себе.

Бо був у нас випадок, що ми доставили нашого пораненого з відірваними ногами, а він стік кров’ю прямо в операційній…

…І от дзвоню я батькам Андрюші. Кажу: його поранено, тяжко, але він живий, уже в лікарні. Потім ще раз дзвоню: вертушка з ним уже вилетіла на Харків…

І так їм передзвонюю на кожному етапі, де їхня дитина...

Кілька днів тому вони мені подзвонили, сказали, що вже ходить наш Андрюша. Тільки ока нема і пальця.

 

Паперовий фронт

Оформлення бумажок – дурість дічайша.

У березні цього року мене перевели на посаду заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. По-старому це замполіт.

В частині я одразу сказала, що поїду в батальйон, не буду більше сидіти в N. І поїхала на фронт. Тоді наші хлопці якраз з Дебальцева повиходили...

І почалися папери. Якщо 300-й – то ми повинні брати пояснення у двох свідків, які бачили, як його було поранено. Інакше це буде не поранення, а травма.

Якщо 200-й, то пишеться заключення лікаря, що такий-то помер у зв’язку з такою-то травмою, а вже після ми проводимо внутрішнє розслідування – треба взяти пояснення у тих людей, які бачили, як він загинув. Брати такі пояснення – моя робота.

Умови для паперової роботи на передовій просто "прекрасні" – усі розкидані хтозна-де… Цілий день в роз’їздах, пишеш вночі, поки батарея на комп’ютері не сяде. Потім ці папери передають в частину, тобто аж у N. У частині їх підписують, роблять наказ, передають на Київ, а далі вже сім’я може оформлювати статус сім’ї загиблого і допомогу.

Багато наших хлопців і їх батьки – це прості люди, часто з сіл. Їм треба допомогти, інакше вони цю бюрократичну машину не подолають… Формально – це зовсім не мої обов’язки, бо вони просто розвернуться і махнуть на все рукою.

Коли я говорю з батьками, то кажу: рідні мої, готуємо три однакові пакети документів. Два на військкомат і на СОБЕС – одні видають статус сім’ї загиблого, а другі – 600 тис грн. Третій пакет – на всі інші інстанції, які вам будуть давати якісь пільги.

Паперовий фронт – це дуже страшно. Особливо для простих людей, які з цими бумажками ніколи не мали справи. Які часто навіть не знають, куди їм далі з тим статусом звертатися, що це пільги на комунальні послуги, приміром, на громадський транспорт, відпочинок…

Чиновники, які оформлюють папери, не усвідомлюють себе їхніми помічниками. Скоріше суворими контролерами. На початку мені найскладніше було працювати з Рівненською областю – там не оформлювали документи сім’ям загиблих по три-чотири місяці.

Зарплата за війну

Так звану "доплату за зону АТО" нам не виплатили не тільки за червень, а й за травень. Дали лише голу зарплату. А батальйон стоїть на першій лінії…

Справа у тім, що нас 11 травня виключили з однієї бригади, а 12-го мали включити в іншу. Тобто 11 травня ми ніби вийшли з зони АТО, а 12-го мали знову увійти.

Чесно: спочатку ми навіть раді були, бо отримали змогу розпочати оформлення статусу учасника бойових дій для наших хлопців – нас же ніби вивели з зони АТО, а отже, ми отримали "точку виходу", яка потрібна, щоб розпочати процедуру.

Я сама збирала папери. На всіх. Щоб хлопці потім не мучилися. Наказ сектора на вхід, наказ сектора на вихід, наказ по стройовій частині, що він вийшов з частини в зону АТО, наказ по стройовій частині, що він вийшов із сектора і зайшов у частину…

Ви розумієте, навіщо дублювати наказ по стройовій частині секторним наказом? Бо я не розумію. Плюс усі копії документів…Сама завезла усі документи в частину…

Поки я возила папери, наступило 10 червня, п’ятьом хлопцям вже демобілізуватися, нам за кілька днів на позиції виходити, а кадровик тої бригади, куди нас перевели, каже: "Ви в мене досі не в штаті".

Починаю розбиратися: усі в один голос розповідають, хто які наробив помилки, як нас не треба було передавати, а як треба… Кадровик однієї частини не може знайти спільну мову з кадровиком іншої. Тому довелося подзвонити в штаб АТО і сказати: ми нікуди не зсунемося з місця, поки ви не вирішите наше питання.

Тільки так вдалося добитися наказу про наше зарахування. А доплат не дають досі.

Інвентаризація

Передають нас з одної частини в іншу – треба провести інвентаризацію.

Приходять і кажуть: здайте зимові бушлати і теплі підштаники. А мої ж з Дебальцева виходили! Які бушлати?!

А як вони в бліндажах з 25 січня, то ви уявляєте собі ті підштаники? Ви спробуйте півроку поживіть в штанах!

Дуже корисне діло – помотатися по бліндажах і пошукати ці речі. Тут би зі зброєю розібратися, а вони ще хочуть, щоб я підштаники рахувала.

Форму видають на 9 місяців, а як людині через 3 місяці звільнятися, то її треба здати.

Згідно з наказом міністра оборони, військовослужбовець має здавати: жилет, каску (я не сперечаюся, це треба повертати), але крім того ще – форму, бушлат, натільну білизну, речовий мішок, казанок, ремінь брючний... Ну і кому треба ці норми? Чому б не списувати речове майно автоматично?

Нам кажуть: робіть акти на списання. Але ж все не спишеш. На кожну річ треба скласти акт, пояснення, за яких обставин згоріло або прогнило… І все це дуже зручно складати в бліндажі, особливо коли стріляють.

Я сміюся: хлопчики, кажу, у вас дембель 10 серпня? Так ви в мене в трусіках вийдете і поїдете додому.

Екскурсанти

Офіційна реакція на будь-яку скаргу номер 1: "Це не моя компетенція". Офіційна реакція на будь-яку скаргу номер 2: створити комісію і прийняти до відома результати.

Ми ці комісії називаємо екскурсантами – ходять, дивляться, пишуть зауваження. На тому все.

Серед чиновників є така мода: на кілька днів заїхати в зону АТО, щоб оформити собі статус учасника бойових дій. От вони і їздять натовпами. Не на передову, звісно, а в штаб, на передову хіба що на годинку заскочуть. Одна екскурсія, друга, всі папери в папочку – і опа, учасник бойових дій…

А в моїх то "входу" нема, то "виходу", то наказ по стройовій частині не пройшов… І виходить, що учасники бойових дій у нас на папері одні, а в боях інші.

Мені здається, що треба вводити різні статуси – учасник бойових дій і учасник АТО. Бо бути на першій лінії та сидіти в штабі в Артемівську – це зовсім різні речі. Ну які бойові дії в Артемівську? Чи в Краматорську, куди всі вони їздять… Чи в Слов’янську… Чи в Ізюмі…

Треба щоб вони нарешті перестали їздити з комісіями заради тих корочок... Бо сил від них нема. Приїжджають і починають вчити, як ми тут неправильно воюємо. А я ж можу і відповісти, бо моя цивільна посада часто вища, ніж у тих, хто мене перевіряє, і погони мені не потрібні: війна закінчиться – я додому...

Катастрофа, каже комісія, ваші хлопці їдять прямо з казанків, а не з одноразового посуду, а це ж негігієнічно. А де я візьму той посуд, якщо його немає на складі? Чи їм тоді взагалі не їсти?

Або: багато п’яних, у вас тут самі алкоголіки.

Та хто тут алкоголік знаю тільки я, бо я тут з ними, а ви не маєте права це казати, бо для вас вони уже герої.

Аватари

Аватари – велика проблема для всіх. Багато нормальних хлопців гине, коли їх рятують, бо він же хоч і алкаш, але людина.

П’яних здаю в комендатуру, там його тримають добу, потім я мушу його забрати, приводжу назад в частину – він знову напивається. Оформлюємо протокол. Тоді сім’я недоотримує грошей – його ж позбавляють усіх додаткових виплат… Сім’ю шкода.

Я вважаю, що алкоголіків треба просто звільняти й відпускати додому без права на отримання статусу УБД.

Фактично це проблема військкоматів, яку вони перекидають на частини – побільше набрати, а там вже самі з ними панькайтеся.

Якщо це доброволець – його узагалі не перевіряють. У мене був один такий, що в нього були проблеми і зі здоров’ям, і з законом, і з алкоголем. А як він напився, то почав на себе руки накладати. Мене підняли о 2-й ночі, ми його ледь зафіксували.

Є такі вояки, що з ями не вилазять. Я навіть деяким гроші пропонувала, щоб вони самовільно залишили частину. Але вони не їдуть! Бо їм тут добре – вони собі тільки п’ють і в ямі сидять. Їх же нікуди не посилають.

А як починають розмовляти з домом – оооо… Вони такі герої, ледь не на спині убитого друга листа пишуть…

Я ж не те, що проти алкоголю... Як мої з Дебальцева вийшли, то дзвонять – кажуть: живі… І одразу попереджають: як ми тобі вночі дзвонитимемо, то ти не ображайся.

А потім волонтери передзвонюють: Оксано, там твої п’ють.

А я кажу: не чіпайте, моїм сьогодні можна.

Політінформації

Мені кажуть: ваша робота переписати всіх людей, все про всіх знати…

Я показую блокнот і кажу: ось вони тут, всі переписані – мені ж усі їхні телефони треба, і як батьків звуть, дружин, дітей.

А мені: ні, у вас має бути окремий аркуш на кожного, і на ньому, крім контактів, ще список виховних бесід, які ви з ними провели.

Він мені це говорить, а я навіть не знаю, як йому сказати, що він тупий: де я на передовій буду ці аркуші тримати? За пазухою? Я зараз повертаюся з відпустки, так не знаю, де мої речі і чи вони не згоріли…

А не дай боже, що зі мною… Блокнот-то я непомітно скину, а з пачкою паперу мені що робити?

Виховні бесіди в нас проходять так: спочатку про аватарів, потім про те, чому тупо говорити "всі крадуть, президент поганий, Яценюк теж".

От, кажу, хлопці, вам сьогодні хліба не привезли. Це хто винен? Президент? Кабмін? Сидимо і розбираємося…

 

Або говорять: третій Майдан, третій Майдан… А я боюся, що все буде по-іншому. Гірше.

От дивіться: ми на передовій ледь-ледь виживаємо, за свої солдатські й офіцерські зарплати, коли вони є, старі машини ремонтуємо, щоб по передовій мотатися. А тут у Києві і не тільки в Києві – шикарні авто, за кермом ледь не діти, які явно на таку машину не заробили.

Невже ані ці діти, ані їхні батьки не розуміють, що хлопці, як звільняться, то до них прийдуть. Прийдуть і запитають: а що ви робили, поки ми там були?

Чоловік і син

Мене мобілізували у березні 2014-го, а як підійшов строк до дембеля, приїхала я додому, а за два дні мій син отримав повістку. Я пішла у військкомат і написала заяву на контракт до кінця особливого стану: коли один з родини служить – другого не забирають.

Моєму сину 26, як незалежність почалася, мій син ще й у школу не ходив.

Я вважаю, що на цій війні молодші за 35 років взагалі воювати не повинні. Бо це наше покоління проголосувало за цю державу і мало її нормально збудувати, і вся відповідальність тільки на нас.

Як їхала на фронт, то чоловіку сказала, що буду сидіти в Краматорську. Але одного разу він невчасно подзвонив – якраз стріляли… А потім мене ще по телевізору показали… Так що він уже знає, де я. Переживає.

Люди часто реагують неадекватно. Моєму чоловіку якось сказали: "Значить, ти чоловік такий, як від тебе жінка втекла на фронт".

Зараз я повертаюся з відпустки. Приїду і буду своїх благати: хлопчики, не йдіть у відпустку до дембеля. Дуже тяжко...

Бо ми чужі.

…До мене якось один підійшов, а ми були у санаторії, і говорить: мовляв, він приїхав відпочивати, а тут ми, АТО-шники, і що відпочинок насмарку, бо йому весь час незручно, що ми на фронті, а він тут…

І почуваєш себе проблемою. І стараєшся нікому не казати, звідки ти. 

powered by lun.ua