Перехожі з Богданом Логвиненком #1: Мандрівники-відеоблогери

Цикл статей "Перехожі" - це розповіді про цікавих людей, що зустрічаються на шляху мандрівника і журналіста Богдана Логвиненка, який останні 5 років активно подорожує по світу.

Його перехожі - це здебільшого випадкові люди.

Під час тривалих подорожей - необхідно черпати сили, інспіруватися. Для когось це краєвиди, визначні місця, когось інспірують люди.Це історії про людей і їх світи.

Перші дві історії - про цікавих мандрівників, що ведуть свої відеоблоги з подорожі.

Їх об’єднує бажання відвідати якомога більше країн, пізнати світ і себе через шлях. Це дві пари, обидві знають англійську на середньому рівні, Дмитро та Інна - швидше на початковому.

Але руйнуючи стереотипи і мовні бар’єри, просуваються щораз далі вперед. Подорожують і записують нові відео, які надихають.

Дмитро і Інна

Йому 28, їй 26. Вони познайомились 3 роки тому в барі у Києві. Діма на танцмайданчику захистив її, незнайому дівчину, від приставучого залицяльника. Коли їх питаєш, як ви почали подорожувати, вони в один голос кажуть "зустріла його/її" і показують пальцем один на одного.

Проїхали весь В'єтнам на цьому мотоциклі. Купили його, коли сиділи і пробували в кафе балют.

Балют - це спеціальна в’єтнамська страва, яка на вигляд не відрізняється від звичайного качиного яйця. Але всередині там повністю сформований зародок. В’єтнамці вважають, що це дуже смачна страва, що надає спеціальної сили.

Європейці здебільшого її пробують лише один раз.

До кафе підійшов хлопець вішати оголошення про продаж байку, а за 10 хвилин він вже вчив Дмитра водити мотоцикл. За 20 днів подорожі по В’єтнаму вони ремонтували його десятки разів.

- Я збився з ліку часу, - каже Дмитро. - Сьогодні вже зрозумів, що не знаю, ані скільки днів ми вже в дорозі, ані який зараз день тижня чи число. На мотоциклі їхати дуже тяжко - за день вони проїжджають 220 км.

Дмитро зробив пропозицію Інні на вулкані Батур на Балі. Про це він зняв детальне відео:

Вони щирі і чудові. Усім, кого вони зустрінуть на своєму шляху, хороший і позитивний день забезпечено.

Діма написав за кілька днів до зустрічі, що вони у бухті Халонг Бей. Я теж був там, але наші шляхи перетнулися в Ханої, столиці В’єтнаму. Ми зустрілися біля старого кафедрального собору, що залишився від французьких колонізаторів.

У них є дуже смішні фільми на ютуб-каналі про їх подорож і красиві фотографії в блозі.

Для мене В'єтнам став країною, в якій я найбільше зустрів саме українців.

З в'єтнамцями важко. Часто можна зустріти привітних людей, але нерідко і таких, що досить ворожо або непривітно ставляться до іноземців. Чим далі на комуністичний північ, тим сильніше це відчуття.

- Заходиш в кафе, - каже Інна. - Показуєш пальцем на рис і на рот. Що можна подумати? Що ти хочеш? Рис, може? А вони дивляться і не розуміють. Або в готель приходимо і питаємо ціну. В'єтнамською навіть, з перекладачем, а вони навіть не хочуть нас зрозуміти. Що може двоє хотіти в готелі ввечері? В усіх інших країнах південно-східної Азії було значно легше. А тут вони починають кричати, коли ти їх не розумієш. Відчувається вплив комунізму.

Їм, як і мені, пощастило скрізь зустрічати українців у цьому регіоні. Біженців з України стало неймовірно багато скрізь.

В Камбоджі вони зустріли колишнього харківського міліціонера, що будує хостел. Під час Майдану він відмовився їхати в Київ розганяти демонстрантів. Написав заяву на звільнення.

Пізніше в міліцію назад його не взяли, а ті, хто розганяв - піднялись у званні. Вони досі в Україні на держслужбі, а він - будує хостел в Камбоджі.

Ярина і Вовчик

Ярина з Вовчиком їдуть з України в Австралію вже 10 місяців. Залишилось два. Вони зовсім не поспішають. На початку липня я написав Ярині "де ви зараз?" Виявилось, що за 200 кілометрів до місця призначення.

Тоді я відправив їм свою тимчасову адресу і запросив в гості на острів Ко Панган. Вони трішки змінили маршрут - і ми майже цілий тиждень жили на острові разом.

Ярина з Вовчиком щодня протягом цілого місяця у М'янмі відбивались від поліції, щоб поставити намет. Про це вони зняли непоганий репортаж:

Ці двоє принципово не ночують в готелях. Або "у полі", або в людей. Вони ночували в пустелі при мінус 10.

За всю дорогу по Ірану ночували в наметі всього кілька разів – решту часу у звичайних людей, що їх запрошували. Вони проїхали пів-Індії, постійно вирулюючи з натовпу, що їх оточував у кожному місті і витріщався на білизну їх шкіри.

В Ірані Ярина з Вовчиком "нарвались" на українське консульство, що не хотіло видавати їм довідку "про те, що вони українці" для візи в Індію. Причина? "Відсутність бланків".

Вони на своїй шкірі пересвідчились у тому, про що я писав багато разів - представництва нашої країни – це все ще не представництва наших громадян.

Але вони їх дотисли і вибили необхідну довідку.

Ярина з Вовчиком надзвичайно сильні і терплячі, я заздрю їх витривалості. Терпимість до навколишніх змін, культур, звичаїв, терпимість одне до одного, терпимість до середньовічних умов виживання, від яких вони "пруться". В Таїланді їм не так подобається, як в М'янмі чи Індії. Ну звісно, тут білі не викликають такого захвату й інтересу у місцевої поліції.

Вони двоє – це ще й гурт "Фолькнери". У М'янмі вони пограли всілякі коломийки на вулиці по годині в день і заробили 180 доларів. А за 28 днів у М'янмі витратили 130 баксів. Профіт!

- Мене вже на базарі питали, чи будемо ми грати сьогодні. - каже Ярина. - Грали всього три дні. Тоді ми вирішили, що, напевно, вже досить.

В 1938 році з Лондона в Австралію можна було долетіти за 11 днів. Зараз переліт з Європи в Австралію – 17 годин. Але вони їдуть рік на двох велосипедах. Їх ціль – не пункт призначення, а шлях.

Ярина і Вовчик роблять свою передачу про цю подорож. Її серії – це неймовірні репортажі з подорожей. Там красиво все – зйомки, монтаж, звук, дотепні і смішні коментарі. Часом в стилі національного радіо, на якому вони ведуть передачу про свої мандри, але це виходить теж дуже весело.

У 2008 році Ярина була тою, хто хотів безкоштовно пройти з подружкою на виставу театру, а Володя – тим, хто працював у цьому театрі звукорежисером і мав їх провести безкоштовно. Дівчата запізнювались і він вже "рахував до десяти". Якби дорахував - хтозна, може зараз з України до Австралії їхав би хтось інший.

Коли ми зустрілися з Яриною і Вовчиком - вони довго розповідали про те, що їх ніхто в Україні не помічає.

Їхня подорож триває 10 місяців, а на ютуб-каналі ще недавно було тільки 240 підписників. Я описав їхню історію на своїй сторінці у Facebook. За три дні підписників стало 1400. А в їх сторінки на фейсбуці вдвічі більше лайків. Сподіваюсь, колесо тільки почало розкручуватись.

Це був подвійний подарунок - по-перше, я був щасливий долучитися якось до їх проекту і радію кожному їх успіху і лайку.

Яринка з Вовчиком поїхали далі. Вони вже в Індонезії. Це їх остання країна на довгому шляху до Австралії.