(Не)фронтові історії: кріп на кордоні, вареники з вишнею і бронік від в'язнів

15
11 вересня 2015

Для тих, хто живе далеко від війни, поранені і загиблі на війні – це всього лише сухі статистичні цифри. Але для лікарів і волонтерів вони живі люди, кожен зі своєю історією.

Та й лікарі і волонтери-медики також люди. І кожен також – зі своєю історією.

Сергій Кисельов, один з організаторів Хмельницького благодійного фонду "Патріоти України" вже рік знаходиться на бойових позиціях/

"Ми їздили в зону АТО практично з самого початку бойових дій, привозили їжу, конкретні замовлення на передову. Взимку забезпечували солдатів на передовій теплими речами, спальниками, тепловізорами. Були в найгарячіших точках: під Донецьком, в районі Донецького аеропорту, під Луганськом, під Дебальцево", - розповідає він.

Згодом Сергій познайомився з Галиною Алмазовою, головою організації "Вітерець", яка вивезла з поля бою сотні поранених українських військових. Стали допомагати їм: чергувати на реанімобілях на лінії вогню, забирати поранених з самої передової.

"Чергуємо по 2-3 тижні, потім додому, трохи відпочити – і знову на передову. Коли є вільний час, вчуся управляти безпілотником", - додає Кисельов.

Сьогодні Сергій, як учасник волонтерської групи "Вітерець", надає підтримку медикам, котрі знаходяться в одному з найнебезпечніших місць Донбасу, в районі Донецького аеропорту.

Сергій Кисельов 

До війни він був підприємцем, жив забезпеченим, комфортним життям, але з початком війни все змінилось, він влився у волонтерство.

"Сам я росіянин, батько в мене росіянин з Уралу – але я люблю Україну, це моя країна, вона мене виховала", - пояснює він.

Як і в багатьох, відносини з родичами по батьківській лінії стали напруженими:

"До Майдану ми з ними спілкувалися нормально, зараз стосунки підтримуємо мінімально, про політику намагаємося не говорити взагалі. Я довго намагався їм пояснити, що відбувається насправді – але переконався, що це марно".

 

Але Сергій виглядає оптимістом: "Я дуже хочу дійти до кордону з Росією і посадити на ній грядки кропу", – сміється він.

…Кілька годин в районі аеропорту триває затишшя. П'ємо чай з медиками, сидячи на лавках біля невеликого будиночка – місцевого медпункту. Усередині молода жінка готує обід: традиційну страву української кухні, вареники з вишнею. Її звуть Світлана.

Вона – фельдшер за освітою, долучилась до "Патріотів України" кілька місяців тому. Спочатку допомагала в центральному офісі в Хмельницькому, потім стала їздити на фронт з Сергієм, допомагати медикам.

Тепер мета Світлани – вступити на службу в українську армію. В її родині вже є військовий: брат Олександр, артилерист, служить в районі Новоайдару Луганської області.

Світлана 

Вона з гордістю показує фотографію, де вони разом з братом у військовій формі: "Я вже не раз надавала допомогу пораненим на самій передовій. В одного з них сталася зупинка серця, треба було ставити катетер. Я дуже боялася, що не впораюся, розгублюся – але все пройшло добре".

А коли Світлана не на виїзді, вона допомагає солдатам в побуті: готує, прибирає, підтримує їх.

Тридцятирічний Володимир розповідає, що не раз залишався на передовій один, без санітарок і фельдшера, хоча саме від якісно наданої першої медичної допомоги часто залежить подальша доля пораненого, якого ще треба довезти до військового госпіталю – спочатку в Красноармійськ, а вже звідти до Харкова чи Дніпропетровська.

Володимир перебуває в зоні АТО з січня 2015 року. У довоєнній житті він – травматолог у Вінниці. До військкомату прийшов сам, вирішивши, що його навички в даний момент потрібніші на війні, ніж в мирному житті.

І не помилився – вже три місяці він не отримує дозволу на відпустку.

Наразі надії на відпустку у нього ще менше, ніж раніше, адже саме в той медичний пункт, яким він завідує, привозять більшість поранених з району ДАП.

Сергій та Володимир

"Багато разів я виїжджав на передову, був під бомбардуванням. По нам стріляли з танків, мінометів, "Градів". Але це не найстрашніше.

Найстрашніше, це сидіти в медпункті, знаючи, що поруч йде бій – і сподіватися, що все пройде добре і роботи у нас, медиків, не буде. Ще дуже важко знати, що десь, на полі бою, лежать поранені, яких не можуть вивезти.

Але є й приємні моменти! Наприклад, надаєш допомогу важкопораненому бійцеві, що знаходиться на межі життя і смерті, відправляєш його в госпіталь – а потім з госпіталю дзвонять і кажуть, що він буде жити".

Про своє рішення піти в армію Володимир не шкодує, хоча його близькі дуже не хотіли його відпускати. Нерви родичів Володимир береже: навіть не говорить дружині, де саме перебуває.

До розмови приєднується чоловік в червоно-чорних шортах і фесці. Це – фельдшер Алі.

 Алі

Алі – українець, народився і живе в Черкасах, в молодості був строковиком в Радянській армії, служив під Москвою. Мама Алі з Білорусі, батько – кримський татарин. До війни працював фельдшером в Черкаській виправній колонії №62.

"Потім набридло сидіти перед телевізором, чекати новин, хвилюватися – і я пішов добровільно до військкомату. Ви знаєте, мій прадід служив в особистій гвардії імператора Миколи ІІ. Один мій дідусь брав участь у радянсько-фінській і Великій Вітчизняній війні, пройшов її від першого до останнього дня. Другий мій дідусь згорів у танку під Москвою. Рішення піти захищати Батьківщину було для мене природним".

Для Алі служба в армії, під час бойових дій, схожа на попередню роботу – адже і там, і там треба сподіватися тільки на себе і швидко приймати рішення.

"Ви знаєте, в колонію швидка допомога не може приїхати так швидко, як на цивільний об'єкт. Тому треба думати самому і швидко вирішувати, що робити.

Але я любив свою роботу. У мене були чудові відносини і з колегами і з пацієнтами. Мій бронежилет купували колеги, і знаєте що? Їм не вистачило грошей – і решту суми додали ув'язнені. Сказали, що, якщо самі вони не можуть воювати, то, хоча б, хочуть допомогти тому, хто йде на війну".

Алі не шкодує, що пішов в армію, хоча іноді буває дуже важко. Він досі пам'ятає перших загиблих, яких бачив: "Ми тоді тільки зайшли в Піски. Там було гарно, наче у Версалі… І в цей момент почався обстріл. Це були зовсім молоді хлопці…"

Лейтенанту Дмитру Ілліцькому в той день виповнилося 24 роки, і двадцять четвертий день народження став останнім у його житті. Хлопцеві перебило осколками ноги. Лікарі намагалися його врятувати, але не змогли. Дмитро помер у лікарні Красноармійська від травматичного шоку.

Другий загиблий в цей день був ще молодший. 22-річному рядовому Івану Лєснікову пробило черевну порожнину. Вже у Дніпропетровському госпіталі в якийсь момент він вже пішов на поправку, але під час чергової операції відкрилася внутрішня кровотеча. Він помер.

Тільки третій поранений, Саша, вижив, але втратив руку.

Алі і Сергій замовкають, занурившись кожен у свої спогади...

 

…Вечоріє. Час від часу, здалеку, чуються вибухи снарядів. Усміхнена Світлана виходить на поріг медпункту: "Вареники готові, сідайте за стіл".

Олена Горькова, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua