Як ми удочерили дитину, "якої не було". Трагі-фарс у 3 діях

3358
30 вересня 2015

Сьогодні міжнародний день усиновлення і як прийомна мама хочу розставити кілька крапок над "і" у цій заплутаній та емоційній темі з перспективи власного досвіду.

Я не претендую на всеосяжний аналіз ситуації, навпаки хочу поділитися "із практики", із нашого особистого випадку.

Маю надію, що це буде цінним як для професіоналів у галузі всиновлення, так і для кандидатів-усиновителів, чи тих, "хто замислюється, а чи не…"

Ми йшли до усиновлення 12 років. Це завжди було у нашому серці, ми знали, що це покликання, але на практиці зібрали всі документи лише недавно і всиновили дитину лише 15 травня 2015.

Так от, якби не покликання, то навряд чи нас би вистачило на боротьбу із системою, яка має заохочувати усиновлення і максимізовувати його масштаби.

Насправді ця система працює на протилежні цілі.

Дія 1: Збір документів

Інформаційний супровід

Вичерпного списку документів, які треба подати для усиновлення не існує. Хоча, за логікою речей, це найперше і найпростіше, що варто зробити і вивісити на державному сайті та на дверях усіх районних служб усиновлення.

Списки документів ми брали з форумів та сайтів громадських організацій, втім потім виявлялося, що ці списки не враховували усе, що потрібне було в районній службі усиновлення.

Та навіть після подачі того, що запросила сама служба, вияснялось, що той список був для працевлаштованих за однією схемою, а для працевлаштованих ФОП-ів потрібні додаткові документи.

Що ж стосується медичного обстеження, то знову таки деякі служби задовільняються меншим обсягом обстежень, а деякі просять більше.

Інформації про те, де ці обстеження можна пройти нам не просто не дали, а дезінформували, вимусивши витратити день, бігаючи по медичному закладу, який ці довідки не робить.

Глибина некомпетентності працівників у таких основоположних питаннях просто віднімає дар мови.

Прописка таки існує

Незважаючи на те, що прописку відмінили багато років тому, цей інститут держаної влади продовжує бути всюдисущим і всемогутнім.

Живучи в Одесі, ми не змогли стати на облік як кандидати в усиновителі за місцем проживання. Довелося їздити у Київ за усіма довідками та зустрічами з районною службою за місцем прописки.

Курси для усиновителів за місцем проживання нам теж пройти не дали. Натомість, вимагали їздити з Одеси до Києва на повний робочий день кожного тижня протягом 10 тижнів.

Після цієї вимоги ми подумали, що усиновити нам не судилося, бо такі поїздки були неможливі за умов існування старшої дитини і роботи, на яку треба ходити.

Але навіть якби ми жили у Києві, чи адекватною є вимога ходити на курси протягом робочого часу? Люди ж в цей час зазвичай десь працюють.

Незаконні вимоги

Втім, після раундів переговорів з кількома службами усиновлення і власне курсами для усиновителів ми випадково вияснили, що вимога проходження курсів для усиновителів була взагалі незаконною.

Тобто вона рекомендувалася як корисна практика, але не було прописана як обов’язкова умова для набуття статусу кандидата в усиновителі.

Нам же на словах твердили інше, навіть бачачи, що фізично ми не здатні пройти курси у запропонованому форматі.

Як тільки ж ми озвучили, що вимога ця є незаконною, нам одразу виписали документи про те, що ми є кандидатами, адже закон був на нашій стороні.

Свої права довелося вигризати.

Ставлення до кандидатів

Період як збору документів, так і пошуку дитини, супроводжувався нав’язливим відчуттям, що державні органи на нас не працюють (за наші ж податки), а радше зі скрипом серця видають нам милостиню.

Не вони обдзвонюють усиновителів, а усиновителі мають видзвонювати їх. А видзвонивши, усиновителі чують: "У нас таких як ви знаєте скільки?"

"У нас нарада (конференція, перевірка, звіт тощо), дзвоніть пізніше".

В той же час очікується, що по першому сигналу усиновителі мають могти кинути все (включно з високооплачуваною роботою) і з’явитися за документами, на обстеження житла, на курси тощо (навіть якщо це означає переміщення між містами).

Як вважаєте, скільки потенційних усиновителів відсіюється з кожною із цих перепон?

А вони могли б дати сім’ю дитині, і не просто дитині, а члену суспільства, тобто ефект від такого потенційно можливого, але не реалізованого усиновлення, згодом відчують усі: через податки та соціальний контекст, у якому ми опинимося через пару десятків років.

Фото Frédéric de Villamil 

Дія 2: Підбір дитини

Пройшовши дивовижним чином усі етапи збору документів, ми звісно розраховували на те, що нам запропонують дітей.

Адже протягом процесу збору документів районна служба авторитетно говорила про функцію підбору дітей і ретельно випитувала вимоги і обмеження, які у нас є щодо майбутньої дитини.

Складалося враження, що вони за нашими критеріями промоніторять усіх дітей України і знайдуть найбільш досконале поєднання.

Але реальність склалася зовсім інакше, навіть не ясно для чого було збирати усі ті побажання і анонсувати "підбір дітей".

Після вручення нам документу про те, що наша сім’я є кандидатом в усиновителі, не прозвучало нічого крім "До побачення".

Сказати, що я була вражена – це нічого не сказати. "До побачення" замість очікуваного "А тепер давайте я розкажу вам, як ми будемо обирати дитинку"?

Я була настільки збентежена тим, що я вчергове залишила старшу дитину в Одесі, примчала до Києва, щоб отримати ті папери і врешті-решт почула оте "До побачення", що замість піти, я просто сіла назад у крісло і почала прокручувати у голові усю ситуацію.

Представниця держслужби звичайно здивувалася моїй наполегливій присутності, але сказала, що дітей у неї нема.

Я спитала чи є у неї рекомендації, де і як мені шукати дитину – вона відповіла, що не знає!

Я спитала, чи мені ходити по дитячих будинках – вона лише сказала, що вони мене не пустять.

В ще глибшому сум’ятті я продовжила сидіти у кріслі, а вона – перебирати свої папери.

Зрозумівши, що я не піду, вона сказала, що таки є у неї деякі діти (це ті, яких 5 хвилин тому не було): кожна дитина мала нюанс у плані здоров’я і тим не менш це звучало як перемога у порівнянні до "дітей нема".

Я не знаю, чи це був той момент, коли від нас очікували хабаря. Прямим текстом ніхто цього не казав, але пост-фактум спілкуючись з іншими усиновителями і колишніми працівниками служб усиновлення, я неодноразово чула цілком конкретні розцінки і люди дивувалися, що за нашу усиновлену дитину ми нічого не заплатили.

Платити хабаря за можливість дати дитині сім’ю?

Далі ми з чоловіком обговорили, кого з цих дітей ми готові взяти і сповістили районну службу.

Втім, дитину на той момент уже передали на рівень міста.

Коли ж я передзвонила у міську службу – вони такої дитини не знайшли. Так кілька разів район відсилав нас до міста, а місто – назад до району.

Врешті вияснилось, що "дитина" загубилася між папками, стопками і робочими столами і про неї ніхто з працівників не знав (і, відповідно, не займався пошуком сім’ї для неї), в той час як реальна дитина знаходилася у дитячому будинку і чекала на сім’ю (не говорячи про те, що проїдала кошти платників податків).

Ну і найбільш прикре: дитина, яку ми врешті удочерили народилася 7 жовтня, а числа 15 жовтня вона уже перебувала на обліку в районній службі усиновлення. На той час усі документи із нашого боку були зібрані, подані і ми знаходилися від служби усиновлення на відстані одного телефонного дзвінка.

Втім такого дзвінка не пролунало і про факт існування дитини ми дізналися коли їй було уже 5(!) місяців, протягом 6 місяців ми доводити міській службі, що вона таки існує, і лише у 7 місяців вдалося дати дитині сім’ю.

А могли б узяти її одразу із пологового і вигодувати грудним молоком, яке на той час ще було після вигодовування старшої дитини.

Так завдяки безладу в системі та байдужості окремих її працівників дитина провела 7 місяців без сім’ї і втратила шанс на грудне вигодовування.

Варто прокоментувати і так звані бази даних дітей – вони ніби є, але вони не репрезентативні.

По суті туди потрапляють діти лише після пари років кантувань між різними рівнями служб і відомств.

Реальні діти є скрізь, у кожному районі, кожному місті, кожній області, але централізованої інформації про них немає, про цих дітей, розкиданих по районах по кілька штук, знають лише відповідні районні держслужбовці і діляться цією інформацією лише при особистому візиті пари з документами на руках.

Тобто подивитися всіх дітей в принципі нереально і підібрати дитину із загального пулу дітей – теж.

Окремо варто озвучити кричущу некомпетентність представників системи усиновлення і на етапі підбору дитини.

Особливо врізалися у пам’ять "психолог" та "психіатр". Психолог міського центру усиновлення, що супроводжувала процес, продемонструвала відсутність навіть рудиментарних навиків не те що психологічної роботи, а й адекватних навичок спілкування.

На наші питання про те, чи усиновлення конкретної дитини становитиме внесок у суспільство – вона лише дратувалася і перепитувала: "Так ви берете чи не берете?"

На наші намагання прояснити діагнози дитини вона відповідала: "Що за прискіпливі батьки, у мене черга із тих, хто ні про які діагнози не питає" (а потім це виливається у проблему розусиновлення чи кричуще ігнорування потреб здоров’я усиновленої дитини).

Врешті решт, на моє питання про поради щодо адаптації усиновленої дитини – прозвучала відповідь: "От зараз сядеш у декрет…" (нічого собі стереотипне нав’язування!) "…і погуглиш теорію привязаності".

Отака от психологічна підтримка.

Зі штатним психіатром дитячого будинку розмова вийшла особливо феєрична. Ми хотіли проконсультуватися щодо можливих спадкових особливостей дитини. Прийшли на зустріч з купою конкретних питань, як відповідальні батьки, попередньо прошерстивши інтернет.

З перших хвилин розмови стало зрозуміло, що ця особа не володіє навіть базовими знаннями зі спеціальності, які ми уже тоді мали всього лиш після прочитання інтернету.

Більше того, вона почала відмовляти нас усиновлювати, лякаючи сповільненим розвитком та аутизмом, які взагалі ніяким чином навіть потенційно не пов’язані до спадкових діагнозів, які ми прийшли обговорити.

Питання: яка функція цієї особи в системі?

Як медичний кадр вона цінності не являє, що ж до системи усиновлення – вона однозначний шкідник, а не ланцюжок, що працює на результат усиновлення.

Нарешті, варто зазначити про букети страшнючих діагнозів, які як клеймо навішані на кожній дитині в системі, хоч велика частина з них і висмоктана з пальця. Наприклад, наша дитина мала "ураження головного мозку неуточненої етіології". Ми довго намагалися вияснити, що воно таке і на базі яких обстежень цей діагноз було встановлено.

Врешті вияснилось, що такий діагноз ставлять всього лише через факт кесаревого розтину.

Це аби ви розуміли, що у всіх тих, хто народив дитину шляхом кесаревого – діти мають ураження головного мозку неуточненої етіології з точки зору державно-медичної системи.

Фото Donnie Ray Jones 

Отже, як ви думаєте скільки уже реальних кандидатів в усиновителі відсіюються на етапі підбору дитини завдяки спільним зусиллям представників системи?

Дія 3: Оформлення Дитини

Нарешті, документи отримали і дитину вибрали. Подали документи до суду.

Все би нічого на цьому етапі, якби не кричуща халатність і нахабність працівників суду.

Сталося так, що судове рішення було випущено з масою помилок і розголошенням таємниці усиновлення представниками суду. Для виправлення помилок працівниками суду було застосовано неофіційну процедуру, через яку це рішення у нас не прийняли уже в інших інституціях, звинувативши нас у тому, що ми "надрукували це рішення на принтері".

Усе це супроводжувалось відмовою суду вибачатися і звинуваченнями у тому, що це "ми наврочили".

Замість висновку

То як же виглядає ліс за цими деревами?

По-перше, діти є, як би не повторювали свою улюблену мантру про їх відсутність працівники органів усиновлення.

Людям, що хочуть усиновити, просто треба розуміти свої права, наполегливо тиснути, і точно знати що їх дитина на них чекає.

По-друге, нормальні усиновлювачі є, і їх багато, як би на них не сварилися представники системи усиновлення. Багато з них не витримують усієї череди знущальних практик, через які доводиться пройти.

Безплідні люди, яким немає куди дітися, може і дійдуть до кінця. А люди, які хотіли взяти дитину не для себе, а заради дитини часто просто не здатні подолати усі ці бар’єри, бо є робота, інші діти тощо.

По-третє, випадки розусиновлення, які так бентежать представників держслужб, не виглядають дивними.

Адже підтримка сімей-усиновителів – на нульовому рівні, якщо на них і звертають увагу, то з метою критики, а не підтримки. А ще усиновителям не надають адекватну інформацію про здоров’я і потреби дитини.

Цікаво, що нещодавно видатна психологиня та експерт у галузі усиновлення Людмила Петрановська давала лекцію щодо найкращих світових практик системи усиновлення і в її моделі – саме підтримка сімей, що усиновили, фігурувала основною функцією служб з усиновлення.

Пост-скриптум

Паралельно із нами дитину усиновлювали також друзі у Канаді.

Вони теж чули всюдисуще "дітей нема", з тією лише різницею, що там дітей дійсно нема.

Не тому, що дітей не залишають батьки, і не тому що канадці такі свідомі, що усіх одразу усиновлюють, а тому, що сама система працює на мінімізацію часу дитини у державному закладі.

В ідеалі, діти у заклад не потрапляють, а уже на стадії дозрівання в утробі біологічної мами закріплюються за усиновлюючою сім’єю.

Мінімізація часу у державному закладі згідно з Петрановською має бути (і у розвинених країнах є) головним показником успішності системи усиновлення.

На жаль, нам поки що до цього як до неба.

Діти тонуть у цій системі, і в багатьох випадках саме через це їх дійсно нема: нема для сімей, нема для суспільства, нема для них самих.

Прикро, що ті, хто створює таку державну "канітель", коли діти кантуються в інституціях місяцями, а то і роками, не усвідомлюють, що ці травмовані перебуванням поза сім’єю діти, потім стануть членами соціуму з усіма наслідками і для громадської безпеки і для платників податків.

 

Анастасія Сальникова (PhD), дослідниця демократизації, прав людини та політики у галузі здоров'я, Institute of Intersectionality Research and Policy, перинатальний консультант, "Transforming Motherhood", активістка правозахисної коаліції природних батьків "Природні Права"

powered by lun.ua