Останні дні Сперанци. Історія центру, де жили безнадійно хворі переселенці

36
12 жовтня 2015

Speranza – це надія. Ще позаминулого літа в цьому санаторії з італійською назвою "Сперанца" на узбережжі Чорного моря організовували літні дитячі табори із вивченням англійської мови.

Влітку 2014-го стара сіра радянська будівля, із розмальованим у яскраві кольори пандусом, стала надією для кількох сотень втікачів від війни. Тут, у селищі міського типу Сергіївці, що на захід від Кароліно-Бугазу та Затоки під Одесою, трохи більше року прожили переселенці.

Це не прості втікачі від війни. Це люди, яких важко інтегрувати в громаду. Вони не зможуть знайти роботу або заснувати власний бізнес. Серед них близько тридцяти – безнадійні лежачі хворі.

Грайливі кольори на потрісканих пандусах "Сперанци"
 

День Бабака

Енергійна Наталя, переселенка з Луганська, тут координатор. Вона знає усіх в обличчя, і постійно відволікається від нашої розмови, щоби привітатися зі знайомими, розпитати про новини чи пожартувати про погоду.

Ми сидимо на залитому осіннім сонцем подвір'ї. Надворі теплий та красивий осінній день, в повітрі пахне морем та лиманом, який видно з верхніх поверхів санаторію.

Повз нас проїжджає Люба. На спокійному обличчі – цікавість і недовіра. Люба пересувається на візку. Вона з Семенівки під Слов'янськом. Поселення зазнало серйозних обстрілів влітку 2014-го.

Люба розповідає, що в її будинок також потрапив уламок. Доньку вона відправила до тітки в Севастополь, а сама виїхала в Одеську область. Тепер в Семенівці живе її 70-річна мама, а Люба пересилає їй гроші на ремонт. Поки не відновлять будинок, Люба не зможе повернутися додому.

На подвір'я виходить старенька жінка, із накрученим на бігуді волоссям.

"У неї стареча деменція, – розповідає Наталя, – вона забуває все на світі. Її сусіди втерлися до неї в довіру, забрали її банківську картку та виїхали зі Сперанци. Тепер я її банківську картку та документи тримаю у себе".

"Скільки вам сьогодні років?" – грайливо запитує Наталя в старого дідуся.

"Сорок", – каже він і посміхається. "Сорок!" – підігрує йому Наталя.

"Прекрасний чоловік, – каже вона мені. – Щоправда, у нього залишилася лише третина мозку. Але характер ще бойовий".

Я не наважуюсь заговорити із чоловіком, у якого залишилася третина мозку, і вказую на жінку, що сидить на лавці. Питаю, звідки вона та чи можна з нею поговорити.

"Вона не чує", – відповідає Наталя.

"А ви звідки? Зі мною поговоріть, зі мною!" – надривно кричить молода дівчина. У неї гарне обличчя й фігура підлітка.

Це Лєна з Дебальцевого. В руках у неї – тазик із випраною білизною, яку вона несе розвішувати на вулиці: "У мене брат пропав. Поїхав до Києва восени 2014-го – і все. Звати Вася Мамєтаєв. Допоможіть знайти!"

Лєна підходить близько, і я бачу, що у неї скляні очі, а від перегару забиває подих. Дівчина доглядає троюрідного дядька-інваліда. Зі своїм громадянським чоловіком втратила зв'язок ще до виїзду з Дебальцевого.

Наталя із докором дивиться на неї. "Є у нас такі люди – як лише день виплат, так і починається. Чи то від депресії, чи від безвиході. Ви дивилися фільм "День бабака"? У нас те саме".

Наближається час обіду. Зі школи повертаються діти. Їх видно і чутно здалеку, у шкільній формі, з білими бантами та портфелями. Санаторій відразу наповнюється їхніми дзвінкими голосами.

Все ніби стає на свої місця. Такі само діти, як і скрізь.

Біла ворона

"Насправді, у нас усе чітко, – каже Наталя. – На першому поверсі – ті, хто на візках та лежачі. На другому – ті, котрі можуть хоч трохи самостійно пересуватися. На третьому – ті, що можуть самостійно ходити: діабетики, астматики".

Ми повільно піднімаємося на другий поверх: поперед нас іде дівчинка шкільного віку на милицях – ДЦП – і старенька бабуся.

Сама Наталя – флорист з Луганська, приїхала у "Сперанцу" рік тому, у вересні 2014-го. Тоді Луганськ обстрілювали – вона потрапила під обстріл на роботі. Вона схопила обох своїх батьків та сина й виїхала. Чоловіка вдома не було – він за два дні до того поїхав у відрядження до Києва, і так і не зміг повернутися.

У кімнаті Наталя підхоплює на руки блакитноокого шестимісячного Дениса. Вона була вже вагітна, коли втікала з Луганська, але ще про це не знала. Другий син, 8-річний Максим ходить у третій клас.

Координатор Наталя, переселенка з Луганська, з 6-місячним сином Денисом

Батько Наталі повністю сліпий, а мама має дуже слабкий зір з народження, мінус 16, та ускладнення, яке вимагає операції. Вона теж має інвалідність.

"Батько у мене самодостатній мужчина, – каже Наталя з усмішкою. – Дарма, що нічого не бачить, – він розбирає та ремонтує магнітофони, праски – усе робить навпомацки". Мама допомагає зі старшим сином – разом готують уроки.

До школи – чотири зупинки сільським автобусом. Навчанням Наталя задоволена: "У нас вимоглива вчителька і серйозні навантаження. А найприємніше, що це українська школа. Всі предмети – українською".

Для Наталі "Сперанца" стала домом. Тут народилася друга дитина. Тут вона почала займатися проблемами громади – для того, щоби допомагати іншим. Але й також для того, щоби не впасти у депресію та бездіяльність.

Наталя зізнається, що не повернеться додому в Луганськ, навіть якщо настане мир. "Я не зможу жити поруч з тими людьми", – каже вона і додає, що почувалася там білою вороною.

"Ми поїдемо додому, як тільки з'явиться можливість", – каже зі свого боку 65-річна Тетяна. Це ще одна людина, яка в обличчя знає усіх мешканців "Сперанци".

З перших днів свого перебування в санаторії вона, переселенка з Горлівки, тут за медсестру. Понад півроку працювала безкоштовно, аж поки не вдалося оформити ставку від Білгород-Дністровського диспансеру. Шкірно-венерологічного.

Тетяна, медсестра з Горлівки

З Тетяною ми сидимо у медичному кабінеті – на полицях ліки, стіл, кушетка. Як і скрізь, тут люди хворіють застудами та підвищенням тиску. Хворіють на грип та ГРЗ.

"Я все життя працювала у дуже важких відділеннях: у реанімації, в хірургії, в неврології, – каже медсестра. – Я труднощів не боюся, і умови мене влаштовують".

"Мене не влаштовує, що я не вдома", – додає вона і замовкає.

Тетяна супроводжує та доглядає свого чоловіка, у якого незадовго до війни трапився другий інсульт. Він на візку. Разом з ними – онучка та правнучка. В Горлівці залишилася квартира, в яку влучив уламок снаряду. І все минуле життя – також там залишилося.

Тетяна, як і Наталя, вважає себе "білою вороною". На відміну від більшості мешканців, вона від самого початку виступала за те, щоби мешканці бодай частково оплачували електроенергію та воду з переселенських грошей. Але більшість не захотіла.

У санаторію мільйонні борги, які не компенсує держава. Борги накопичуються, проблема не вирішується. "Я тут наче біла ворона. Я вважаю, що було б правильнішим, щоби ми самі платили, щоби державі було легше", – каже вона.

Пенсія в Тетяни трохи більше тисячі гривень, за роботу медсестрою в "Сперанці" отримує близько 1500 гривень

Вона виїхала 28 липня 2014-го, після чергового обстрілу. "По нам, по Горлівці стріляла саме Україна", – переконана вона. Наступного після обстрілу дня фонд Ахметова надав дев'ять автобусів для евакуації цивільних. Вони сіли в останній – Тетяна плакала і вмовляла взяти її з чоловіком-інвалідом. В їхньому будинку немає ліфта. Спускати чоловіка у підвал під час обстрілів вона не могла.

Тетяна голосувала на референдумі 11 травня. "Але ж референдум був не про від'єднання від України, – в голосі у неї непідробна впевненість. – Референдум був про федералізацію".

"Я за єдину Україну, я не хочу нікуди від'єднуватися", – запевняє вона.

Для багатьох з мешканців Донбасу референдум в травні 2014-го був "про федералізацію". У питанні "Чи підтримуєте ви Акт про державну самостійність Донецької народної республіки?" вони бачили і розуміли більше "республіку", аніж "незалежність".

"Республіка" для пострадянських людей асоціювалося із частиною цілого – як республіка у складі СРСР.

А значення слова "незалежність" вони, мабуть, так і не вивчили.

Заручники надії

"У мене все добре", – каже Галина. Жінка вже на пенсії, але в неї кокетлива коротка спідниця та струнка постава. Вона штовхає перед собою візок із молодим чоловіком у сонячних окулярах.

"Ми рік просиділи в Авдіївці, сподіваючись, що все завершиться", – розповідає Галина. "Коли стало несила чекати – почали знімати житло в Україні, трохи подалі від війни". Потім закінчилися гроші. Згодом опинилися в "Сперанці".

Галина усе життя пропрацювала водієм трамваю, має пенсію у 1068 гривень. З нею проживає 26-річний син-інвалід на милицях, якого треба доглядати, і 4-річна онучка.

"У мене все добре", – повторює вона.

Зізнається, що найбільше потерпає від відсутності майбутнього: "Коли у тебе все було, а потім не стало нічого, це дуже важко. Дуже легко деградувати. І це страшно..."

"Ну що, Діма, поїдемо додому?" – звертається вона до молодого чоловіка на візку. Діма з Донецька, йому 30, і він любить фотографуватися. У нього гарні м'язи і засмаглі плечі. У сонячних окулярах він виглядає мужньо.

Паралізований і німий Діма з Донецька

У кімнаті на першому поверсі на Діму чекає мама Світлана Вікторівна, інвалід другої групи. Вона виховувала сина сама – батько залишив родину, коли хлопець лише народився. На руках у неї, окрім сина, її власна мама-інвалід.

Діма міг би бути спортсменом. Грав у футбол. Закохувався. Жив. Колись, п'ятнадцять років назад.

Банальна інфекція, яку невчасно помітили лікарі, зруйнувала все.

Спочатку у хлопця заболіла спина, і місяць йому лікували нирки. Тим часом інфекція переросла у пневмонію, яку не помітили. А потім інфекція потрапила в мозок.

Майже миттєвий енцефаломієліт, який розвинувся за декілька тижнів, призвів до паралічу ніг і рук. Хлопець перестав ходити, перестав говорити. Так почалося безмовне життя на інвалідному візку.

Грошей на лікування у мами-інваліда ніколи не було. На всі запитання лікарі незмінно відповідали: "Можете попробувати цей препарат. А потім інший. Щоправда, обидва дуже дорогі". Мама дивилася на ціни і мовчала. На свою пенсію вона могла купити синові 10 пігулок на місяць.

Діма з мамою, Світланою Вікторівною, переселенці з Донецька

Діма спочатку відмовлявся сідати в візок, відмовлявся виходити на вулицю. Він більше не хотів жити. А потім мама записала його на параолімпійський спорт.

Паралізований і німий, Діма продовжував грати у футбол – стояв на воротах, хоча за своєю групою інвалідності – першою – не мав на це права. Вони їздили на змагання, їх навіть показували по телебаченню.

Мамі завжди було незручно просити про допомогу. Єдиний раз, коли звернулася по допомогу до фонду Ахметова – попросила не на лікування, і не для сина. Попросила на форму для усієї футбольної команди, в якій грав Діма.

А потім почалася війна. І футболу в Діминому житті не стало.

Тут, у "Сперанці", Світлана Вікторівна не залишає надії. Вона продовжує дізнаватися, як можна вилікувати сина.

Саме в Одеській області вони нарешті зробили закордонні паспорти. Мама знайшла ізраїльську клініку, яка погодилася зробити обстеження і взятися за лікування. Ізраїльські лікарі впевнені, що зможуть поставити Діму на ноги. Але тільки одне обстеження обійдеться у 5-6 тисяч євро.

Коли ми виходимо з санаторію, на пандус виходить молода пара із немовлям у дитячому візочку. "Бачите, у нас тут діти народжуються. Звичайні діти, як і скрізь. Життя продовжується", – чомусь каже Галина.

Надворі теплий та красивий осінній день, в повітрі пахне морем та лиманом.

Сперанца – це надія.

*   *   *

Через кілька днів після нашого візиту в "Сперанцу" до санаторію під'їхали автобуси.

Те, чого упродовж року боялася мешканці, нарешті сталося. Конфлікт директора санаторію Валерія Супруненко, який рік тому відкрив двері для переселенців, із власником (представниця власника – Ольга Лябах) досяг апогею.

Через систематичну несплату борги лише за електроенергію сягнули понад мільйон гривень. Держава, попри обіцянки компенсувати за світло, за рік компенсувала лише за місяць. Обленерго, в свою чергу, за рік не спромоглося змінити "Сперанці" комерційний тариф на пільговий для населення.

Конфлікт зайшов у глухий кут.

Власник прийняв рішення закрити санаторій для переселенців і силоміць виселити півтори сотні людей. Більшість переселили у сусідній санаторій "Сенетатя" в Сергіївці та в "Куяльник" під Одесою.

В "Сперанці" залишилися лише близько 50 людей на візках.

З тих, які на першому поверсі.

Вони залишать "Сперанцу" останніми.

Охочим допомогти:
Сторінка у Фейсбуку спільноти переселенців-інвалідів зі "Сперанци"
Картка Приватбанку мами Діми: 4149 4378 5655 2151 Світлана Вікторівна Засидкевич
Телефон мами Діми 063 664 83 87 (Світлана Вікторівна)

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна"за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

powered by lun.ua