Перехожі з Богданом Логвиненком #4: Українці у Ханої

95
16 жовтня 2015

Цикл статей "Перехожі" – це розповіді про цікавих людей, що зустрічаються на шляху мандрівника і журналіста Богдана Логвиненка, який останні 5 років активно подорожує по світу.

Його перехожі – це здебільшого випадкові люди.

Від зустрічей з ними він черпає сили. Сьогоднішня зустріч – продовження замальовок з В'єтнаму.

Минулого тижня ми розповідали про українців, що живуть у найбільшому в'єтнамському місті – Сайґоні.

Тепер черга відвідати столицю – Ханой.

Ханой – це комуністична столиця В'єтнаму. Тут живуть, як кажуть у В'єтнамі, "справжні" в'єтнамці. Вони не "мішані", як на Півдні.

Саме тут знаходиться мавзолей Хо Ши Міна, тут значно більше відчувається вплив комуністичних гасел. Хоча на практиці – це лише гасла: крім обмеження свобод преси і громадських організацій – тут досить вільно почуває себе бізнес.

У тому числі й ноземний.

У Ханої живе кілька десятків українців. Більшість із них заробляють на вчителюванні – викладають англійську мову.

Кажуть, що за 10 років Ханой буде повністю англомовним. Тут і зараз не складно знайти англомовного співрозмовника, але мовні школи ростуть тут як гриби. Усі європейці чи американці вважаються знавцями мови – тому роботу тут знайти нескладно, а заробіток досить серйозний як для вчителя – до кількох тисяч доларів на місяць.

В Ханої є казино, куди пускають тільки немісцевих. В'єтнамцям вхід заборонено. У казино роздають подарункові сертифікати, на які можна пограти трішки. Одного вечора я так заробив 60 доларів, нічого не витративши.

Туди ходять здебільшого китайці з величезними пачками купюр. Європейці ж, здебільшого, приходять з рюкзачками – на нас теж дивились косо, ми не дуже вигідні клієнти для цього казино.

У Ханої страшні розв'язки і божевільний трафік. Напевно, найбільш хаотичний з усіх, що мені коли-небудь доводилось бачити. Кілька українців, які тут живуть, їздять лише на громадському транспорті. Інші ж – адаптувалися і навчилися водити мопед. На авто тут пересуватися вкрай складно.

Іра

 

(Написала мені, коли я ще тільки планував подорож. Я не одразу розпізнав, хто це, Іри не було в мене в друзях, а не всі на аватарки ставлять фото як на паспорт. Потім вона запросила зупинитись у Ханої у себе вдома – і я тільки тоді уважно передивився профіль і зрозумів, що колись вона жила в нас у домі в Малайзії).

Іра з Одеси, довго працювала в різних медіа редактором регіонального одеського відділу. Під час Майдану зрозуміла, що досить вже політичної журналістики з неї – і почала подорожувати. Була в Індії, Малайзії, Таїланді.

Зараз знімає будинок з французами, африканцем, британцем. Щодня ходить в одне й те саме кафе на каву і за тими ж булочками в "Bakery".

– Чим більше знаходишся на місці, тим більше вростаєш, розумієш? Обростаєш цими помадами, тушами, платтями, розумієш?

– Помадами, тушами, платтями? Розумію, канєшно.

Іра сексистка.

– Ну я ж женщіна! – Кілька разів за ці дні сказала вона. – У мене нема логіки!

Вона знайшла себе тут: працює викладачем англійської для дітей початкових класів. Вигадує для них ігри. Каже, що за кілька днів учительської роботи тут – заробляє стільки ж, як її батьки-вчителі за місяць в Україні.

В'єтнам – бідна країна третього світу? Так, але скоро тут всі заговорять англійською. Вони розуміють цінність знань.

Вадим

 

Уявіть собі ситуацію: ви у Ханої, столиці В'єтнаму, в іншій частині материка, за тисячі кілометрів від України. І тут – надпис українською, українське меню, на вечерю борщ, вареники, котлета по-київськи, чотири кружки квасу. Подають це все двоє в'єтнамців і дівчина з Росії у вишиванках.

А робить це, одинадцять років вже, оцей кремезний чоловік Вадим.

Він у В'єтнамі з 97-го року. Сам з Кам'янця-Подільського, восьмої школи. Коли приїхав сюди вчитись – йому було 19. Розповів мені кілька подільських легенд.

– Ти знаєш, в Кам'янці ніколи не почуваєш себе провінційним. У нас самостійне місто. Але чим більше тут вростаєш, тим важче думати про повернення додому. Додому дуже добре було б повернутись на старість.

В нього тут в'єтнамська дружина й дитина. Вадим змінив багато різних зайнять. Це кафе для нього – більше хобі, здебільшого займається представництвом українських компаній у В'єтнамі.

Тут все дуже смачно і зі справжніх продуктів. Часто експати з південно-східної Азії бідкаються, що неможливо дістати безліч інгредієнтів. Тут – роблять свій квас і свою сметану, свої настоянки. А працівники різних авіакомпаній привозять йому хрін, чорний хліб.

Вадим запросив мене на вечерю. Тут по сусідству з нами сідають двоє російських інженерів з "Аерофлоту". І Вадим починає з ними розмову здалеку.

Доводить, шо Крим і Донбас їм обходиться дорого. Доводить, що Росія котиться в прірву. Доводить, що вони біднішають і самі в цьому винні. Доводить, що ми такі ж самі, але інші. У чуваків з Росії спершу виникає стандартне "Ну, ничего не изменишь", але Вадим крок за кроком їм доводить, що "ізмєнішь", та й я доливаю дьогтю.

Чуваки самі роблять висновки, що все можна змінити. Вадим їх тільки до цього доводить. Вони платять, обнімаються і йдуть.

Він змусив їх задуматися і засумніватись, трошки розвести їх густий кисіль зневіри.

– І так завжди, – каже Вадим.

– Да, – кажу, – майстерно ти їх.

– Мені здається, що СБУ вже мали видати мені медаль.

І це абсолютна правда. Вадим розповів, що до листопада 2013-го до нього ходила купа росіян, усі їли українську їжу в українському ресторані. Тепер росіяни виглядають тут радше як білі ворони – але він не ображається.

У російському посольстві у В'єтнамі є навіть внутрішня інструкція, яка забороняє працівникам ходити в його місце. Це при тому, що у Вадима є спеціальна кімнатка "пам'яті Радянського Союзу", де є портрет Брежнєва, написаний ще за його життя, прапори всіх "союзних" республік, різні радянські артефакти.

Ми сиділи і спілкувались майже годин шість. Коли вже майже стукнула 11-та ночі, Вадим глянув на годинник:

– Чорт, мене ж жінка приб'є.

І ми роз'їхались по домівках.

Мушу зізнатися. Пройшло пів-дня, а я досі всерйоз думаю про те, що якщо наші спецслужби ще не рекрутують таких людей, як Вадим – то вони досі, насправді, не працюють. І про те, як пощастило туркам – мати свої кебаби по всьому світу. А я-от, наприклад, попив квасу з борщем – уперше за два роки у південно-східній Азії, та ще й зі справжнім в'єтнамо-бандерівцем.

Заходьте до Вадима в "Будьмо", як будете у Ханої! Тут на якийсь час переносишся додому, у кращій можливій консистенції.

Віктор

 

Шалений жидобандерівець. Живе у Ханої з 2001 року. Сам з Кіровограду. Викладає англійську, працює менеджером нічного пабу.

Тільки-но ми зустрілися – я одразу зрозумів, що він досить екстраординарна особистість. Гарячий український хлопець, розмовляє з надмірною кількістю жестикуляції і міміки. Він грає якусь роль – так видається спершу. Але згодом розумієш: він грає самого себе.

У ньому дивовижним чином поєднуються український і в'єтнамський стиль, поведінка, рухи, мова.

Подивіться на картину за ним – це саме те, про шо ви подумали. Віктор мріє цю картину викупити з цього магазину в центрі Ханою.

Віктор ідеально володіє в'єтнамською і англійською. Останній рік пише підручник з англійської для початківців.

– Початковий рівень найскладніший, – каже він. – У нас на початковому рівні вчать абсолютно непотрібну фігню. Потім приїжджаєш в середовище і розумієш, що говорити немає про що, бо ти вчив беззмістовну, непотрібну фігню. Я хотів би, аби моя книга була придатна до застосування й в Україні. У нас все дуже погано з вивченням англійської.

Ми сіли на його байк і погнали до його друга, в'єтнамця-мільйонера.

– Без шолома? – Запитав я його.

– Звісно. В мене зачіска зіпсується.

Ви можете ставитись як завгодно до цього нехтування безпекою – своєю і мене, як пасажира. Але потім, коли ми проїхали 10 кілометрів за 15 хвилин по місту, я сказав Віктору:

– Да, шолом тобі дійсно не треба. Він тебе не врятує.

Віктор учив багато в'єтнамців англійської, і його багаті клієнти надихають на особисті подвиги.

– Я хотів би тут купити будинок за мільйон, з басейном і двором. Бідні живуть в багатоповерхівках, багаті купують нормальні будинки. Якби у нас була базова економічна освіта зі школи – в мене б був тут уже будинок, а так...

– А хіба у В'єтнамі таке є?

– Тут сім'я вчить, як займатись бізнесом. Усі щось виробляють, купують і продають, кожен при ділі з ранніх літ.

При цьому Віктор не хапається за будь-яку пропозицію. Він досить принциповий.

– Пропонували перекладачем Януковича попрацювати ще кілька років тому – відмовився. Український канал хотів взяти інтерв'ю російською – теж відмовився.

У Віктора тільки 5% дівчат було з Європи. Він мало не одружився тут, але досі більше думає про власну книгу.

Він дуже прямий і відвертий, у нього купа цікавих історій про В'єтнам. Сподіваюсь, ми ще перетнемось тут або де-інде.

І я почав вболівати за його підручник – сподіваюсь, Віктор-без-шолому доживе до його виходу.

powered by lun.ua