Операція "Реабілітація"

Ми заїжджаємо на подвір'я непримітного гуртожитка-панельки у Вишгороді, що під Києвом. У просторому фойє – дитячі велосипеди й візочки. Двері, поруч з якими кругле дзеркало у масивній різній рамі.

Заходимо до просторого приміщення з величезними вікнами, у якому ремонт у самому розпалі.

На нас тут уже чекають. Це Ірина й Анатолій Шугайло, волонтери й організатори благочинного волонтерського фонду "З відкритим серцем у майбутнє". То до мами, то до тата тулиться їхній син – п'ятирічний Данилко.

Навколо нас – будматеріали, військове спорядження, консервації, медикаменти... Щось потрібно для ремонту, щось чекає наступної відправки на Схід.

– Тут буде дитячий куточок, щоб з дітьми можна було прийти. Буде кімната для психолога, екран, простір для групових занять... – розповідає Ірина, поки ми переходимо з кімнати в кімнату.

Волонтер говорить про центр реабілітації учасників АТО, у якому буде тренажерний зал, кімната для проведення тренінгів – наприклад, навчання мов, усіляких курсів, дитяча зона.

В ремонті й обладнанні цього центру беруть участь бійці та небайдужі люди.

– Це місце двадцять років не використовувалося, було захаращеним. Ми звернулися до Вишгородської РДА, нам урочисто вручили ключі, зараз ми у процесі оформлення документів оренди. Орендна плата складатиме близько чотирьох тисяч гривень плюс комунальні послуги. Але ми все ж таки сподіваємося, що адміністрація вкладе ці витрати чи в бюджет, чи якимось іншим чином візьме на себе.

У майбутнього центру – 121 квадратний метр. Волонтерам віддали багато нових офісних меблів, люди закуповували стільці. Усім, хто звертався та питав, що потрібно – активісти відкривали список, і люди вибирали, що з необхідного вони можуть придбати.

Залишилось лише питання з ремонтними роботами: треба обшити гіпсокартоном стіни й стелю, зробити вікна.

На все це потрібно ще близько ста тисяч гривень.

– У нас меблів, тренажерів – на тисяч шістсот. Скільки вкладено в роботу – важко порахувати. Бо багато що просто зроблено людьми – один чоловік взяв на себе всю електрику, військові провели воду. Хлопці-військові взагалі багато що роблять самі. Ми їх скрізь і залучаємо.

Запитую Іру про психологічні аспекти реабілітації військових. Так, з ними працюватимуть професійні психологи.

Та поки центр не запрацював, Іра не гає часу й займається психологічною реабілітацією по-своєму: то в місцевий будинок людей похилого віку десант привезе, то самотнім же вишгородським бабусям допомогу з копанням картоплі організує.

І хлопці, цілий день допомагаючи самотнім пенсіонерам, завершують працю шашликами, разом зі своїми новими підопічними – яким, як і їм самим, так не вистачає спілкування й розуміння.

В одній з кімнат майбутнього центру реабілітації я побачила ящики з медикаментами, продукти харчування тривалого зберігання, військовий, туристичний одяг.

Ірина та Анатолій Шугайло, Трохим Іванов і Олександр Дзюба, паралельно із роботою з організації реабілітаційного центру продовжують збирати все необхідне для військових і возити все це на Схід.

– Їдемо у Попасну і Кримське, по всій лінії фронту. Ніколи не розвантажуємося в штабах.

Стало набагато важче збирати допомогу. Рік-півтора тому і зараз – це велика різниця. Дивишся телевізор, і здається, що в нас війни немає. А насправді кожен день хтось гине, отримує поранення.

Ми спостерігаємо за тим, як люди опускають очі, коли ми стоїмо в центрі Вишгорода, збираємо допомогу. Зараз з нами часто стоять військові: ті, хто демобілізувався, поранені. Хлопці підтримують, їм приємно, що ми їх заохочуємо, що вони не сидять вдома. Багато людей проходять повз нас. Усі розуміють, хто це, що це. У нас великі букви, "Благодійний фонд – їдемо в АТО".

Війна торкнулася тих, кого мобілізували, їхні сім'ї, друзів і відсотків ще з десять зовсім чужих. Усе. А решта живуть, як жили.

Ірина розкриває дерев'яний ящик з-під патронів. І там я бачу те, на що точно не сподівалася: глиняні свищики, дбайливо загорнуті в стружку.

– Хлопці 24-ї бригади копають окопи, і під обстрілами роблять такі іграшки-свищики з глини. Ми продаємо їх з "аукціону". Кожен – від тисячі гривень. І ось за ці гроші ми купуємо тепловізори.

Кілька таких іграшок вже поїхало за океан, розлетілося в різні країни. Винахідливість військових і волонтерів на цьому не обмежується.

***

Власне, волонтерство для Ірини, як і для багатьох, почалось з Майдану. Не встиг він закінчитись, як почалась війна.

– Коли оголосили першу хвилю мобілізації – під кордон з Росією, у 72-гу бригаду потрапило багато хлопців з Вишгородського району. Ми почали їм телефонувати, питати, що потрібно. Поставили у центрі Вишгорода три картонних ящики і почали збирати буквально все: консерви, носки, труси, бинти, вату, марлю...

Було страшно. Це вже зараз ті, хто йдуть на мобілізацію, розуміють, що й до чого. А тоді навіть усвідомлення, що це війна – прийшло не одразу.

Кожен мій ранок тоді починався з чашки кави і десятка цигарок. А далі – сідаєш на телефон: хто залишився в живих, хто де, чи є можливість якось вийти. Коли в них уже все закінчилося і не було ні їжі, ні води, ні зброї, вони вийшли через російський кордон. Військова прокуратура досі проводить розслідування, і ще не всі з тих, хто виходив через Росію, отримали посвідчення учасників бойових дій.

Коли 11-й батальйон Тероборони Києва зайшов на гору Карачун, ми відразу поїхали до них. Потім був Слов'янськ. При його звільненні загинув Макс, племінник нашого кума. Це сталося, коли на Рибгоспі йшли запеклі бої і був прорив танків. Усі сімдесят чоловік з роти відійшли, а він один лишився, прикривав їх. Він РПГшником був. Зустрів танк, вистрелив у нього, а танк вистрелив у його напрямку...

І це, мабуть, була та точка неповернення, після якої прийшло розуміння, що так це все лишати не можна...

Перед хлопцями, ніде не можна показувати свої емоції. Ніколи не забуду 6 грудня, один з найважчих днів в АТО. Ми п'ятого вночі виїхали з Вишгорода, а 6 ми вже були під Дебальцевим.

Дзвонимо пацанам, а Гєна "Дядя" з 2-ї роти каже: "Іро, не їдьте. Нас тут зранку обстрілюють "Градами". У нас тут загинув Юра "Дєд", у нас тут важкопоранені". Я кажу: "Гена, ми вже приїхали, ми вже перед Дебальцевим, перед хрестом, залишилося буквально півтора кілометра".

Ну й, ми їдемо до них. Картина, звичайно, була жахлива до неймовірності. Дебальцеве вже "Градами" бомбили так, що ми навіть їсти не могли приготувати. Поїхали звідти тільки на наступний день.

А цей Юра, Дєд, який загинув, у попередній наш приїзд просив Толіка (Шугало): "Ой, ну пофоткай мене, з автоматом, зі зброєю, хоч буде що дітям-внукам показати що я був на війні." От ніхто так ніколи не просив, як він. Дєд і так, і так, і в окопах, і з мискою цією армійською...

І коли ми приїхали туди знову, Толік каже: "Все. Я нікого більше не буду фотографувати".

* * *

Поки ми спілкуємося з Ірою, Анатолій забирає Данилка додому – обідати і спати.

Ми провели у Вишгороді всього кілька годин, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що познайомилася я з унікальними людьми, у яких все, за що вони б не взялися – вийде.

І реабілітаційний центр для учасників АТО, без сумніву, дуже скоро запрацює.

Щоб це трапилося швидше, дуже важливо підтримати небайдужу четвірку з Благодійного фонду "З відкритим серцем у майбутнє". Їхні серця – відкриті. Тепер питання за нашими.

Реквізити:

Голова Фонду: Ірина Валерївна Шугайло, юридична особа.

Благодійний фонд з "Відкритим серцем у майбутнє"

Поповнення картки Приват банку через термінал:

5169 3305 0266 8715

Поповнити картку Приват банку через ПРИВАТ24:

5584 2422 1133 4793

Код ЄДРПОУ 39275323 ПАТ "Приватбанк"

Київська філія МФО 321842

р/р 26007053129896 (гривня)

р/р 26003053130221 (долар США)

р/р 26001053128279 (Євро)

Призначення платежу: добровільна пожертва

Пункт прийому допомоги: м. Вишгород, вул. Шолуденка, 6г

Шугайло Ірина, тел. 067 547 23 84