Патріотизм у минулому, дружба – назавжди. Як голосує Мілове на російському кордоні

227
29 жовтня 2015

У найсхіднішому районному центрі України людей більше непокоїть, як пережити зиму, а не за кого голосувати.

Мешканці Мілового на Луганщині закуповують дрова, сушать кізяки для обігріву будинків і не вірять ні Україні, ні Росії.

Який вибір робить селище, від якого сто п’ятдесят кілометрів до Луганська, вісімсот – до Києва, а до Росії – один крок на інший бік вулиці? 

Пустіть на ринок хоча б жінок

Українське Мілове від російського міста Чертково відділяє залізниця. Державний кордон місцями проходить по вулиці Дружби Народів, а подекуди – через квартири, городи та сім’ї. 

У кожного міловчанина хтось близький мешкає "на Росії". Саме так, а не "в Росії" тут прийнято говорити, а назви держав, ще за радянською звичкою, тут рідко вживали. Тільки війна на Донбасі розставила акценти. 

–  Мєстниє завжди говорили: на якій стороні ти живеш? На тій. А робиш де? На тій. Кума, де труси купила? Та на тій стороні, дають дешевенькі, рожевенькі, – розповідає Марина, приватний підприємець. Вона народилася в Чертково, але все життя провела в Міловому. 

В її магазині холодно – як і більшість у селищі, він не опалюється. Як більшість міловчан, молодість яких припадає на радянські часи, Марина згадує їх із ностальгією. Каже, тільки зараз розуміє, що означає право на працю, про яке розповідали в університеті. 

Сьогодні в Міловому живуть на пенсію та соціальні виплати, за винятком тих небагатьох, хто працює в держустановах. Молоді люди виїздять на заробітки. Хто лишається, підзаробляє, працюючи в немічних бабусь на городі. Бізнес у Міловому, каже Марина, відмирає. 

–  Торговля – ето отраженіе політіки государства. Якби в государстві все було нормально, я би з вами не лялякала, а работала во всю силу.

Магазини одягу в Міловому зачиняються о 12 годині 

Із березня 2015 року росіяни можуть потрапити в Україну лише за закордонними паспортами. Це удар по економіці селища – відколи тут закрилися великі підприємства, воно живе завдяки ринку. Згадують, раніше торгові ряди тягнулися "від мясокомбіната до переїзду", на всю довжину вулиці Дружби Народів. На ринок з’їздилися продавці з району, а покупці приходили з Черткова, в якому 45 тисяч мешканців. У Міловому – близько п’яти. 

Утім, поодиноким росіянам вдається пробратися в Мілове за внутрішніми паспортами. Є свої хитрощі, наприклад, "до стоматолога" – кабінет розташований на російській території, але з українського боку мосту. Міловчани ходять "на Росію" до лікаря, бо "свій", на роботу чи в аптеку. 

–  Мы же зарабатываем за счет России. Отпустите наших клиентов на рынок, два дня в неделю, с шести до двух – больше ничего не просим. Пускай не мужиков, а только женщин пускают, – чоловік називається представником вірменської громади. 

Хто не виходить на ринок, продає свій товар на вулицях селища

Про контрабанду тут говорять неохоче. Не заперечують, що "контрабасять", але особливо кримінальних немає – про них би одразу всі знали. 

–  Через мост можна пронести тільки дві бутилки спиртного. А хто возлє поїзда торгує, упаковками пиво тягнуть. Под забором. Ловлять, штрафують, но знаєш, в людей це буває єдінственний способ виживать, –  каже Тамара Іванівна, корінна міловчанка.

Ринок на українсько-російському кордоні – на вулиці Дружби Народів

Зараз Росія будує залізничну гілку в об’їзд території України. Для когось у Міловому це означає втратити тимчасовий заробіток, для когось – опинитися далеко від цивілізації. 

–  Коли закриють желєзну дорогу, ми превратимся в велике село, – говорить головний редактор газети "Слово хлібороба" Іван Дівітаєв.

На постаменті на подвір’ї школи був бюст Леніна

Наша річка Донець два села роз’єднала

"Ви не уявляєте, як ми зрослися з цим Чертково", – так тут пояснюють стосунки з росіянами. На фестиваль Вулиця Дружби до Мілового щороку приїздили колективи з Луганської та сусідніх областей Росії. Цієї осені він не відбувся. 

–  Друг другу клялись у вєчной любві, і вдруг стала Россия агресор. Поругались на висшем уровнє, а нам тошно стало, – підсумовує Марина. 

Колишня вчителька, сьогодні – пенсіонерка і хористка, Валентина впевнена, що стосунки з чертковцями не зіпсуються ніколи. Щоб пояснити біль розділених кордоном мешканців українського й російського населених пунктів, жінка пригадує пісню, яку не співають, за її словами, від початку війни:

Наша річка Донець два села роз’єднала
Недоступною зоной эту зону зовут
Де верба і калина, там цвіте Україна,
Там… (забуває слова) россияне живут.

Хористка переконана, що  в Міловому голосуватимуть "за опозицію". 

- Мы воспитаны на России. Путин воспитал.

- А как здесь к нему относятся?

- Молчат, знижує голос. – А в душе – за Путина. Путин же самый умный. Он за мир во всем мире. Но мне надо молчать. 

Онука Валентини перевелася з української школи в Міловому до Чертково. Відтоді трійок з історії не приносить, розповідає жінка. Історія тут – камінь спотикання.

–  Честно сказать, противно. Я украинский язык терпеть не могу. Сама себя презираю, что родилась на Украине. Ненавижу всеми суставчиками. До чего дожиться! Пересрали историю вдоль и поперек. 

Стенд біля Міловської РДА

Надія – міловчанка, живе на українську пенсію мами і сестри-інваліда, отримує допомогу за доглядом. Гумові чоботі, темна куртка, в руках – пакетик соняшникового насіння, яке Надія лузає під час розмови:

–  Я бы с большой душой к ЛНРу. И быть самостоятельными, как говориться, народными республиками, – каже жінка. 

- На референдуме голосовали?

- Естественно. Многие голосовали. 

Надія вважає, що в Луганську немає російських військових, а тільки добровольці. Згадує, як бачила по телевізору добровольця з Польщі. На її очах сльози.

Проте ті, хто на власні очі бачив сучасний Луганськ, більш категоричні.

"Пословица есть: не родись счастливым, а родись подальше от России, – Олексій зараз мешкає в Міловому, але час від часу навідується в Луганськ, де в нього лишився будинок. – Постройте забор – и еще визы введите".

Згадує, що вдома в нього схована куртка української футбольної збірної, а на хокеї він тепер вболіває проти Росії. 

Патріотизм, що в минулому

Щоранку міловчани йдуть вулицею Леніна до прикордонного переходу чи на базар. Тут, поруч із зафарбованим портретом Ілліча розташована виборча дільниця. Біля неї о восьмій ранку – з десяток пенсіонерів. Хтось прийшов до відкриття, хтось не перевів годинник. 

Рівно о восьмій заходимо – і чуємо гімн України. Люди невпевнено й трохи здивовано слухають. Голова комісії вимикає радіоприймач – починається голосування. 

- Девочки, желаю, чтоб все было хорошо. И чтобы не было войны. 

Проголосував за женщин. Я женщин уважаю, – виходять із дільниці старенькі. Після третьої години вона майже порожня, як і вулиці Мілового. 

На виборчій дільниці 

Голова Міловської райдержадміністрації Володимир Мирний кілька місяців тому в інтерв’ю казав, що вибори тут не варто проводити. 

- Я і зараз вважаю, що в нас процес десепаратизації не зовсім пройшов. Ніхто не покараний. Нічого не буде, поки люди не поймуть, що столиця у нас – Київ, а не Москва. І Київ до нас тоді ліцом повернеться, – говорить він.

- Хто там буде повертаться, – втручається в розмову бабуся. 

У Міловому проголосувало 1127 мешканців селища, менш як третина. Люди бідкаються – скільки паперу пішло на вітер. Хтось пропонує забрати невикористані бюлетені додому, розпалювати пічку. 

Під час підрахунку голосів до мене заговорює чоловік років п’ятдесяти п’яти у білих робочих рукавичках. Його четверо синів отримали військову освіту в Україні, а працюють в Москві на будівництві. Додому не приїздять – бояться.

 

- Патриотизм для меня в прошлом. Когда был патриотизм, мы верили в свою страну, в свое значение в этом мире. Уже никто ни во что не верит: ни России, ни Украине, чоловік виявляється головою осередку партії "Наш край" в Міловському районі.

Спокійний і серйозний, Сергій Лимар згадує, як було керувати пасажирським автобусом в Луганську під вибухи. Вперше на його обличчі з’являється широка посмішка, коли запитую про ідеологію партії "Наш край". 

 "Всі ми наші, всі ми хохли"

Хоча явка на виборах у Міловому серед найнижчих в Україні, тут принаймні були кандидати – 79 осіб на 26 місць районної ради. Для порівняння, у сусідньому Новоайдарському районі до ради балотувався 41 кандидат. 

За попередніми підрахунками, селищним головою Мілового став 33-річний безпартійний підприємець Павло Лукянцов. Серед партій найбільше голосів отримав "Опозиційний блок", за ним – "Солідарність". "Батьківщина" і "Наш край" отримали найменше.  

Від виборів мешканці Мілового небагато очікували – "із больших зол вибирають менше". Розуміють, що після виборів завод не відкриється. Сподіваються хоча б освітлення вулиць. А найдужче – миру. 

Мені кажеться, отам вам лєгче жить, вглубь України, як нам отут. Жили одною країною, а тепер поділились на два блоки. Та всі ми наші, всі ми хохли. Хай у нас тут смєшана речь, нема чистої украінской мови, ну всьо равно, ми – Україна, – Тамара Іванівна повертається до підмітання листя перед своєю старенькою хатою по вулиці Дружби Народів.

Трохи далі по цій же вулиці, над головами українських та російських прикордонників – український прапор на високому стовпі, на подвір’ї одного з будинків. У Міловому, де взагалі немає фарбованих в державні кольори – ані України, ані Росії – парканів, цей одинокий прапор неабияк дивує.

Кілька разів приходимо сюди, натискаємо кнопку домофона, стукаємо у високу зелену браму. Але тут не чекають випадкових гостей. 

Лише чоловік у гаражі по сусідству на питання, що означає цей прапор, недбало кидає:

- Это? А, это позиция.   

powered by lun.ua