Уляна Супрун: Люди з захворюваннями та їхні родини мають навчитися жити в новій реальності

248
29 жовтня 2015

Уляна Супрун народжена в США, але є українкою усією душею, нині вже має й громадянство. 

Уляна – лікар. І все своє свідоме життя співпрацює з українськими організаціями тільки на добровольчих засадах, передаючи закордонний досвід вітчизняним фахівцям.

Вони з чоловіком Марком Супруном переїхали до України під час Революції Гідності. Говорить, що давно планували переїздити на Батьківщину (батьки подружжя родом з України), але завжди були якісь перешкоди. Тоді ж  ніби інтуїтивно відчули, що повинні бути тут…

Уляні дуже імпонує те, що українці відчули заклик до волонтерства. Каже, що народ нарешті перестав чекати будь-яких дій від влади. Саме українські люди та їхній дух, за словами жінки, спонукали пару переїхати до України.

Саме на таких моральних засадах у травні 2014 року Супруни започаткували організацію "Захист Патріотів", з метою забезпечити бійців належним медичним досвідом. "Ми передали 20 000 аптечк і підготували 23 000 людей з тактичної медицині", - каже Уляна Супрун.

Нещодавно відому волонтерку було призначено позаштатним консультантом комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я

Зараз Уляна Супрун готує новий проект, що стартуватиме у вересні 2016, – Школу реабілітаційної медицини при Українському католицькому університеті.

В інтерв’ю УП.Життя вона розповіла про лікарські стандарти, першу допомогу та дворічну магістерку з фізіотерапії та ерготерапії.

 Уляна Супрун, фото: newpathway.ca

- Пані Уляно, чим відрізняється система реабілітації в Україні від закордонної?

- На Заході ідея реабілітації полягає в тому, щоб людина, яка мала травму або захворювання, якнайшвидше повернулась до свого нормального, здорового стану. Або навіть і до кращого. В Україні все трохи по-іншому: після травми або захворювання реабілітація більше схожа на відпочинок.

Українська реабілітація – це санаторно-курортна система. Є, звісно, поодинокі реабілітаційні центри, які працюють на західних стандартах, але вони в більшості приватні, відповідно, недоступні для багатьох людей. До того ж, розкидані по державі. Зараз у Міністерстві соціальної політики і Міністерстві охорони здоров’я працюють над проектами розвитку реабілітації, але вона ще на початковому рівні.

В Україні не існує класифікації – фізіотерапевт, дотепер лікарі та випускники з академій фізкультури займаються реабілітологією. Немає, зрештою, навчальних програм для фізіотерапевтів або ерготерапевтів. Є люди, які працюють на цих посадах, хоча їх не класифікують за цією професією.

- Гадаю, більшість людей в Україні просто не знає, хто такі ерго- та фізіотерапевти. Поясніть, будь ласка.

- В цьому і полягає проблема. За кордоном всі добре знають, призначення фізіо- та ерготерапевтів. Україна тільки починає втягуватись в цю систему, ми хочемо, щоб вона була на одному рівні з закордонними інституціями.

Фізіотерапевт – це та людина, яка працює з пацієнтами після захворювання або травми, повертаючи їх або до повноцінного нормального життя за можливості, або якнайближче до цього стану.

У свою чергу, ерготерапевт допомагає адаптувати людей до нового життя: щоб людина могла готувати собі їсти, вийти зі своєї квартири, піти на автобус, поїхати на роботу, працювати – словом, жити.

Для ерготерапії не потрібне якесь новітнє обладнання, все надто елементарно треба кухня. Щоб навчити того самого пацієнта робити собі чай чи канапку.

Друге, на чому спеціалізується ерготерапевт, – це переорієнтація професії. Якщо людина не може працювати за тим напрямком, що працювала перед травмою, то лікар допомагає людині знайти альтернативні рішення, пропонує ідеї.

Наша найголовніша ціль: щоб люди з травмою могли гармонійно увійти в суспільство і жодним чином не були відсторонені. Бо дехто після травми ставить на собі хрест, непутні лікарі часом цьому ще й сприяють. А людина просто потім сідає вдома в самотності, збирає пенсію і дивиться телевізор – все. От в школі реабілітаційної медицини при УКУ ми хочемо розпочати перші програми такого типу: дворічну магістерку з фізіотерапії та ерготерапії.

 

- На кого будуть розраховані магістерські програми?

- Ці програми створюються не тільки для людей, які нещодавно закінчили медичний ВНЗ, а і для тих, хто вже працює в цій сфері, але хоче підвищити свою кваліфікацію. Ми зараз працюємо над тим, щоб професії ерго- та фізфотерапевта були визнані окремо та офіційно. Хочемо виробити таку академічну програму, яка б дотримувалася усіх західних стандартів.

Збираємося з представниками та радниками Міністерства охорони здоров’я, реабілітологами, представниками Верховної Ради, юристами, щоб узгодити нові закони щодо реабілітації. Ми хочемо, щоб ці закони віддзеркалювали західну систему, де працює багатопрофільна команда людей у цій сфері: лікар-реабілітолог, ортопед, фізіотерапевт, ерготерапевт, соціолог та психолог. Всі ці фахівці працюватимуть в запланованому нами Центрі реабілітації при УКУ.

- Завжди важко бути зачинателем якоїсь нової системи. Втім Україна, як я зрозуміла, підтримує таку ініціативу?

- Так, підтримка є. Але є і бюрократична система, яка існує роками, тому дуже важко змінювати закони та систему загалом. В Україні звикли, що реабілітація – це виїхати з дому в санаторій, відпочити кілька тижнів, можливо, там працюватимуть над вашим станом, можливо, ні. А тоді людина повертається додому – і стає інвалідом, розумієте. Справжня реабілітація може тривати ціле життя.

Скажімо, людина має поранення. От до операції вже мають працювати реабілітологи, щоб підготувати людину до подальшого процесу. Після того людина має бути в стаціонарному забезпеченні, але як потрібно, тобто 24 години допомоги пораненому. Лише опісля – людину можна переводити на амбулаторний рівень реабілітації, тобто людина приходитиме, скажімо, 2-3 рази на тиждень до центру на кілька годин.

Люди з захворюваннями та їхні родини мають звикнути до нової реальності. В цьому в більшості і полягає реабілітація – пристосовуватися до життя вдома.

- Окрім Школи реабілітаційної медиц

 Фонд "Захіст патріотів" передав майже 20 тисяч аптечок та навчив тактичної медицини 23 тисячі військових 

ини, Ви плануєте ще відкриття Центру реабілітації. В чому буде його унікальність?

- За програмою ціла команда фахівців готує систему лікування для пацієнта, і для кожного вона є унікальною, індивідуально складеною. Так є всюди за кордоном. Лікарі працюють не тільки над тим, чого хочуть досягнути в процесі лікування пацієнта, а головним чином – над тим, чого воліє сам пацієнт.

Наприклад, є молодий 19-річний хлопець, який втратив кінцівку, тепер він має протез, відповідно, для нього найважливіше – пристосуватись до нормальної ходьби, навчитись танцювати, бігати, бо він молода людина, і хоче це осягнути.

А є, скажімо, 65-річна жінка, яка мала інсульт, і в результаті не може рухати правою рукою. Для неї найважливіше – готувати собі, елементарно – зробити чай. Тобто для неї існує зовсім інша система лікування, ніж для хлопця. Процес лікування має орієнтуватись на кожного пацієнта окремо, замість того, щоб відповідати стандартам і протоколам, які нібито існують для всіх.

Існує, звісно, Всесвітня організація охорони здоров’я – вони має роками усталені стандарти, ми хочемо зорганізуватися з нею перед запуском школи. Бо як ми можемо навчати без знання елементарних стандартів та канонів. Недавно я стала консультантом Комітету з питань охорони здоров’я ВР, щоб допомагати з узгодженням тих таки стандартів. Також долучаюся до можливих груп та круглих столів, де обговорюватимуть нові закони реабілітації, тобто як правильно надавати ті послуги. Ми б хотіли, щоб реабілітація йшла пліч-о-пліч з науковими програмами.   

- Чому саме УКУ? Не планували відкрити Школу реабілітації в Києві? Вважаєте Львів потрібним осередком?

- Наш вибір – це вибір, власне, самого середовища. Я вважаю, що УКУ – це найбільш прогресивний університет України. УКУ започаткував один з найцікавіших напрямків – теологію. До того ж, вони прогресують в наданні послуг для людей з обмеженими можливостями. Їхні нові будинки оснащені усім, що потрібно для людей з вадами фізичного розвитку: наприклад, широкі ліфти та коридори.

Вони не відкидають навіть дітей та дорослих з обмеженими можливостями, окрім студентів. Вони дуже відкриті у тому сенсі: завжди переймаються тим, як допомогти тим людям, яких, можливо, суспільство якимось чином відсторонило. Розумієте, деяких інвалідів чи людей, які просто потребують якісної реабілітації, в Україні ховають заживо.

Мені також імпонує те, що УКУ розвиває програми охорони здоров’я, зокрема у них існує Інститут психічного здоров’я, де розвивається програма "public medicine" та біоетики. Я вважаю, що це і є те підґрунтя, де можна розпочинати програму навчання медичного персоналу.

Ми вже маємо приміщення, що нам подарувала церква, там є 1000  м², скоро будемо там робити ремонт. Частина запланованої нами Школи – це академічні програми, інша – Реабілітаційний центр.

 Волонтери Марко и Уляна Супрун отримали громадянство 

Наші студенти одразу будуть стажуватись у цьому Центрі. Ми також домовляємося з Міністерством соціальної політики, Інститутом протезування у Харкові та військовим госпіталем у Львові, щоб наші студенти мали можливість проходити практику і там.

Ми передбачаємо, що наш Реабілітаційний центр буде амбулаторним, але поряд, мабуть, старатимемося забезпечити проживання тим людям, хто не зі Львова. Коли ми устаткуємо нашу програму та випробуємо її, тоді зможемо передавати досвід іншим університетам, щоб таким чином поширювати цілою Україною.

- Лікування у Реабілітаційному центрі буде безкоштовним?

- Наразі ми уточнюємо систему того, як це буде відбуватися. Але ідея така, щоб лікування було безкоштовним для всіх. Чи Міністерство охорони здоров’я, чи Міністерство соціальної політики погодиться оплачувати реабілітацію пацієнтів, як наприклад, військовим зараз, я не знаю. Ми зараз так плануємо свій бюджет, щоб цей центр міг 5 років стовідсотково надавати безкоштовні послуги і військовим, і цивільним людям.

- Яким буде викладацький склад Школи? Можливо, будуть закордонні викладачі?

- Це  будуть і українські викладачі, і з-за кордону. Ми будемо запрошувати людей, щоб вони викладали тут свої специфічні курси. Також відправлятимемо наших викладачів, щоб вони кілька місяців стажувалися в західних університетах. Розумієте, в Україні вже є багато людей, які працюють в тих напрямках, програму яких ми хочемо започаткувати – фізіо- та ерготерапевти. Ми хочемо допомогти і їм, щоб вони мали можливість проходити короткі програми та отримувати сертифікати західного зразка для відповідного визнання.

Нам, перш за все, потрібен персонал для навчання студентів, отже, ми забезпечуватимемо тим фахівцям, які працюють в цій сфері кількамісячне стажування за кордоном для отримання сертифікатів західного зразка, якщо вони ще таких не мають, щоб вони надалі були викладачами у нашій школі. Тобто ми не збираємось відкидати тих людей в Україні, які працюють в цій сфері, навпаки – хочемо їх втягнути. З часом ми матимемо вітчизняні стандарти, вітчизняні сертифікати та програми, і вже не треба буде їхати за цим досвідом за кордон.

Також ми хочемо, щоб українських фахівців визнавали за кордоном, щоб вони могли передавати свій колосальний досвід решті, бо після військових втручань та бойових травм Україна має величезний досвід.

 Уляна Супрун: "Українці та їхній дух спонукали мене переїхати сюди"

- Психологічна допомога у Вашому Центрі також займатиме не останнє місце?

- Ми орієнтуємось на те, що частина нашого центру буде виділена на психологічну допомогу, зокрема на допомогу людині адаптуватися до нової реальності її життя. Окремо плануємо мати філію Інституту психічного здоров’я, де буде допомога для військових, бо це термінова справа.

Але потребують психологічної реабілітації не лише військові, є й дуже багато цивільних людей, які пережили неймовірні страхіття, є родини військових, які мали не менший стрес, є й переселенці… Не треба забувати і про цивільних людей, які не пов’язані з війною жодним чином, але мають психологічні травми на основі інших ситуацій.

Ми хочемо створити таку систему, щоб вона залишилася назавжди. Це не буде просто реакція на те, що відбувається зараз в Україні. Бо дуже багато людей відкривають зараз якісь реабілітаційні центри. Лише будинок і обладнання – це не реабілітація, розумієте.

Ми маємо на меті створити заклад на кшталт "Queen’s University" в Онтаріо чи "University of Wisconsin-Madison". З деякими університетами у нас дуже гарні зв’язки. В Нью-Йоркському університеті вже погодились взяти наших спеціалістів на тримісячне стажування для підвищення кваліфікації. Також дуже добре, що УКУ вже має деякі зв’язки з західними університетами і ми можемо запросити їх, щоб вони допомогли написати нам грамотну програму навчання в нашій майбутній школі. 

 Уляна та Марко Супруни

- А як функціонує зараз Ваша організація "Захист Патріотів"?

- "Захист патріотів" далі займається наданням курсів бійцям, зокрема "Курс бійця рятувальника", також ми передали аптечки "натівського формату" військовим. Недавно розпочали курси для лікарів під назвою "Розумний підхід до травми". Ми отримали внесок від канадського уряду розміром в 200 тисяч доларів, щоб навчити 4 групи по 25 військових лікарів. Плануємо задіяти всі силові структури: МВС, ЗБУ, прикордонників, Нацгвардію.

Працюємо також з новою патрульною службою, в Києві проводили курси надання першої допомоги. Австралійське посольство передало індивідуальні аптечки для поліціянтів.

А спільно з канадським та американським урядом ми навчили патрульних інструкторів у Львові, Харкові та Одесі – тепер ці інструктори самі навчають поліціянтів. На жаль, нам дали дуже мало часу на підготовку патрульної служби: 6 годин підготовки, 2 години – екзамен. Цього недостатньо, тому працюємо з канадцями над тим, щоб додати до програми ще 8 годин.

До того ж, подали заявку на програму до Посольства Канади з метою навчити вчителів шкіл, як правильно надавати першу допомогу. Бачимо приємні зміни, деякі структури офіційно запроваджують наші програми підготовки. Це не є щось нове взагалі-то, за цією програмою навчають війська НАТО.

 Складання аптечок з волонтерами та послом Канади

- Пані Уляно, я знаю, що Ви часто буваєте в Америці. Як зараз в США з інформацією про ситуацію в Україні?

На жаль, дуже мало ґрунтовної інформації. Якщо немає бойових дій – інформація про стан в Україні не з’являється в пресі взагалі. Зараз всі захоплені подіями в Сирії… Розмови про Україну є, в сенсі того, що політика Путіна після нападу в Сирії стала прозорою. Лише в контексті Сирії говорять про Україну.

Американці думають, що війна в Україні вже скінчена. Знайома журналістка з Австралії розповідала мені, що показувала австралійцям фото з російсько-української війни, показувала окопи. Так-от, люди їй не повірили, сказали, що вона бреше.

powered by lun.ua