Вчити, лікувати, допомагати: позитивні історії переселенців

Конструктор Леґо

Галині 54, але у неї голос і сміх 20-літньої. Півтора роки назад вона була на всіх проукраїнських мітингах в Донецьку, а тепер вже рік живе в Києві. Ми сидимо в затишному, але порожньому офісі в центрі Києва, на Михайлівській. Тут невдовзі буде школа іноземних мов.

Упродовж п’ятнадцяти років Галина очолювала таку школу в Донецьку. Школа називалася "Поліглот": до війни близько двадцяти вчителів навчали тут дві сотні учнів англійської, французької, іспанської, німецької.

Донецька кшола "Поліглот". Фото авторів

Зараз школа в Донецьку порожня – в місті залишилися лише дві прибиральниці та дві вчительки. Інші роз’їхалися – хто в Київ чи в Одесу, хто в США чи в Італію.

До офісу заходить молода дівчина - Руслана. Вона теж з Донецька – переїхала до Києва разом з батьками. Руслана викладає іспанську, за декілька хвилин у неї почнеться урок. Поки що в групі лише одна учениця.

"Працювати у школі іноземних мов – це задоволення, - згадує Галина свій досвід в Донецьку. - Спочатку до нас приходить молодий тато, через чотири роки приводить свою 4-річну дитину. Потім англійську починає вивчати мама. А через три роки вони ще когось народять, і знову вчать англійську. Коли у тебе на очах виростають діти – це надихає".

Ії клієнтами в Донецьку були переважно забезпечені люди – адже ніхто не віддає за курси англійської останні гроші. Більшість з них виїхали з міста, немало опинилося в Києві.

В Києві Галина з літа 2014-го, і відразу почала шукати роботу на спеціалізованих сайтах. Близько року викладала в різних школах Києва.

"Але давайте будемо чесними – заробітна плата викладача може прогодувати його самого, але ніяк не всю родину".

Чоловік Галини і досі без роботи. Тому жінка вирішила створити нову школу в Києві. "Мені подобається створювати робочі місця", - каже вона.

В столиці, звісно жорсткіша конкуренція, немало шкіл і різних підходів до навчання. Але Галина вірить в свої власні сили. Вірить, що в школі на Михайлівській скоро знову звучатиме і англійська, і французька, і іспанська.

Вона вже проходила усі етапи створення школи з нуля в Донецьку: і порожній офіс, і години очікування перших телефонних дзвінків від потенційних учнів, і співбесіди з вчителями.

"У нас все вийде. Просто у мене відчуття дитини, яка довгий час будувала Леґо, і коли завершила, то прийшов якійсь хуліган і все зламав", - розповідає Галина.

"В тебе сльози на очах, і треба все починати спочатку".

Урок іспанської. Поки що у школі лише одна учениця

"Фільм з Аль Пачіно"

"Незадоволених можна знайти усюди, в усіх регіонах країни, - розмірковує Галина. -Те, що сталося на Донбасі – сталося не тому, що там було більше незадоволених, і навіть не тому, що кордон з Росією близько".

Натомість, помилкою України, на думку Галини, було те, що з часів Незалежності на Донеччині нічого не робили для того, щоби люди асоціювали себе з Україною.

"України завжди була їм щось винна, а те, що вони самі нічого не робили для того, щоби змінити реальність навколо себе – це їх не хвилювало".

Окрім того, ця війна переважно медійна, переконана Галина.

"Це як тому фільмі, з Аль Пачіно, пам’ятаєте?" - запитує вона.

"Коли справжня війна починається з історії про старий черевик, який показують по телебаченню як доказ, нібито він належав солдату, в якого відірвало ногу. Піарщики уряду вигадують усю цю історію для телеглядачів, показують старий черевик – і все, люди готові воювати. Розіп’ятий хлопчик в Слов’янську та інші міфи – це ніщо інше, як той старий черевик".

(Фільм, який має на увазі Галина – це Wag the Dog (1998), де у головних ролях знялися Роберт де Ніро та Дастін Хофман – прим. авт.)

Це війна на телекамеру, впевнена Галина.

"Один знайомий механік в Донецьку прийшов додому, повечеряв, і полінувався помити посуд. Відразу пішов відпочити у вітальню. Саме в цей момент в його кухню влучив снаряд – знесло балкон, побило стіну. Якби він залишився на кухні, його би вбило, - розповідає вона. - Він побіг у підвал і вийшов звідти, лише перестали стріляти. Коли зайшов в квартиру - на місці вже були російські журналісти, які хотіли взяти у нього інтерв’ю".

Ця історія залишилася в минулому. Тепер Галина з нуля збирає свій конструктор Лего. ЇЇ родина ніколи не претендувала на переселенські гроші. І на допомогу у поселенні не також не претендувала. Натомість, у неї є ідеї, як держава могла б допомогти переселенцям, якби цього хотіла.

"В Києві є велика кількість новобудов. Не так важко для місцевої влади було б зобов’язати забудовника віддавати бодай невелику частину переселенцям – нехай це буде п’ять чи десять відсотків з житлового фонду", - розмірковує Галина.

До того ж, для тих, хто хоче заснувати власний бізнес та створювати робочі місця, можна було надавати у безкоштовну оренду певні приміщення.

На її думку, з Донбасу виїхали найкращі, успішні люди. Люди, які мають професії, які вміють працювати та досягати свого, які можуть створювати робочі місця.

Вони вміють складати конструктор Леґо свого життя. Є дуже прості ідеї для того, щоби їм в цьому допомогти.

Дніпро: "коворкінґ" для переселенців

Стара радянська будівля в центрі Дніпропетровська. За часів СРСР тут було "Міністерство чорної металургії УРСР".

В одному з колишніх "кабінетів" (тут і досі є його номер, "356", монументальні золоті цифри) на третьому поверсі – центр для переселенців. Дві невеличкі кімнатки. На дверях - саморобна табличка "Resource Коворкінг Центр".

Переселенцям тут дають не гуманітарну допомогу. Їм тут дають час і простір для розвитку себе.

Олександр Кисельов, ініціатор його створення, - підприємець із Горлівки. Був із родиною на відпочинку у Дніпропетровську влітку 2014 року, але коли в Горлівці почалися активні бойові дії, вирішив не повертатися. Почав шукати, як займатися власною справою на новому місці.

За останній рік, ходячи по різних установах, державних і недержавних, Олександр зрозумів, що активних переселенців у Дніпрі багато. Чимало тих, хто може перевезти чи створити малі підприємства, які можуть давати робочі місця та платити податки. Але більшість із них не мають офісу, не мають навіть місця, де можна відіслати кілька електронних листів чи зустрітися з партнером.

Олександр захотів допомогти, і собі – і іншим. Так народився цей "коворкінг"; у його створенні допоміг американський фонд USAID.

Центр розділено на дві кімнати. Праворуч – кімната "hand made", тут 6 кравецьких машинок. Є прості, а є ті, що дозволяють робити різні візерунки.

Зараз тут якраз майстер-клас з кравецької майстерності. За один урок вчать близько 20 людей. Шиють подушки чи жіночки сумочки, одну залишають центру для благодійних акцій, інші переселенці можуть забрати з собою. Між майстер-класами можуть приходити сюди і працювати. Або ремонтувати свій власний одяг.

Автор фото - Олена Чертіліна

Автор фото - Олена Чертіліна

В кутку кімнати – "дитячий куточок". Це поки що маленький стіл з іграшками і кілька нових білих дитячих стільчиків. Але вже це дає можливість мамам залишити дитину, поки вона вчиться чи робить щось на машинці.

Поруч - ціла купа новеньких красивих подушок, які зшиті прямо тут.

В іншій кімнаті коворкінгу – сучасні ноутбуки, принтер, проектор, екран, машина для кави. Це колективний офіс.

Автор фото - Олена Чертіліна

Люди, які сюди приходять, як правило, хочуть почати свій бізнес чи вже цим бізнесом займаються.

Світлана Лук'янченко переїхала з Луганська понад рік тому. "За спеціальністю я вчитель, за духом – організатор", - каже вона. Говорить російською, але часто в її розповідях з'являються українські слова.

В неї теж є громадська організація, "Сила майбутнього", яка прагне інтегрувати переселенців у життя Дніпропетровська.

Але, на відміну від багатьох інших, вона не займаються гуманітарною допомогою: "Якщо ви шукаєте, де взяти гречку – це не до нас. Ми ставимо перед собою інші цілі".

Інші цілі – це допомагати переселенцям не просто виживати, а зростати, ставати на ноги, займатися власною справою.

У розмові вона спростовує стереотип про те, що переселенці здебільшого пасивні та звикають жити від одного пакету допомоги до іншого. Світлані здається, що переселенці часто активніші за місцевих.

"З одного боку, ми опинилися в складній ситуації, а з іншого – у нас є колосальний імпульс для зростання. Ми не можемо сидіти і чекати. Ми стикаємося з обставинами, які змушують нас діяти активніше, ніж місцеві мешканці".

Багато переселенців і справді успішно шукають собі нове життя. Вони втратили оселі, роботу, звичний ритм життя - але в їхніх очах оптимізм, вони часто посміхаються та йдуть уперед.

Вони зберігають надію там, де багато хто її би давно втратив.

"Я хірург, а не психіатр"

"Ми зараз працюємо в Києві. В клініці "Медіком". Так, будь ласка, будете в Києві, набирайте. Вас оперуватиме саме той лікар, що в Луганську".

Валерій Іванович кладе слухавку і ми повертаємося до розмови.

Він залишив Луганськ вже півтора роки назад, але йому усе ще телефонують колишні клієнти. В рідному місті у нього була приватна медична клініка лікаря Авершина, якою він опікувався упродовж 15 років: 34 ліжка, 8 лікарів-хірургів, 38 співробітників. Робили 1600-1700 операцій на рік.

До них приїжджали лікуватися люди з усіх регіонів в Україні, а також з Ростовської області.

"Навіть коли в Росії запровадили страхову медицину, усе одно люди їхали до нас", - згадує він.

Валерій Аверишин. Фото авторів

Звісно, не все завжди складалося добре за роки роботи в Луганську. Валерій Іванович розповідає, що за часів Януковича вони два роки судилися з Антимонопольним комітетом за право називатися "клінікою".

"Ми були єдиною клінікою в Луганську, яка не піддалася на шантаж і відмовилася давати їм гроші. Тоді вони нам виписали 280 тисяч гривень штрафу. Ми судилися два роки, останній раз – в Києві, і виграли справу".

А потім почалася війна.

Влітку 2014-го в Луганську зникли медикаменти, почалися перебої з електроенергією та водою.

Валерій Іванович разом з дружиною Вікторією виїхали; їм вдалося вивезти значну частину обладнання. В Києві їх прихистили друзі.

На одному із сайтів побачив оголошення, що київська клініка "Медіком" шукає хірурга. Подав кандидатуру, пройшов декілька співбесід, і отримав запрошення на посаду не просто хірурга, а головного лікаря клініки.

Тепер він відповідає за стаціонар на 22 ліжка, одну з поліклінік "Медікому" та відділення швидкої допомоги. В його підпорядкуванні перебуває 238 співробітників.

"Я чекав, що буде якась дискримінація, але нічого такого не відбулося", - розповідає лікар. Три дні назад вона з дружиною та трьома котами нарешті переїхали до нової домівки – житимуть у власному будинку в Боярці.

Водночас, йому прикро, що людей, які не змогли виїхати з Луганська, вважають за ворогів.

"Як можна звинувачувати людей, які залишилися там доглядати своіх батьків?"

Зараз бойові дії завершилися, але родина Авершиних не повернеться в Луганськ.

"Коли мені пропонують повернутися, я згадую день референдуму в травні 2014-го. Я питав людей, які йшли на референдум: "За що будете голосувати?". Мені відповідали - "за Радянський Союз".

"Скажіть, навіщо мені туди повертатися?, - вже риторично запитує він. - Я хірург, а не психіатр".

Валерій Іванович також не вірить, що ЛНР повернеться в Україну. "Тепер це чужа територія, набита вибухівкою та населена дивними людьми. Про що ми будемо з ними говорити?".

Водночас, він, як і інші вимушені переселенці, бачить, що і Україна робить далеко не все можливе для того, щоб підтримати своїх співвітчизників з зони війни.

"З Донбасу виїхали найкращі люди. І всі вони змушені винаймати житло, платити за це великі гроші, особливо в столиці", - каже він.

"Це нерідко молоді сім’ї по 30-35 років. Я не кажу, щоби їм безкоштовно давали квартири – це було б занадто красиво - але дайте їм нульовий кредит на житло. Чому не можна цього зробити? Вони залишаться, народять тут дітей. Вони будуть працювати на Україну. Від цього виграють усі".

Тисячі вимушених переселенців довели, що вони можуть не лише стояти в чергах по гуманітарну допомогу та отримувати виплати від держави.

Вони можуть вчити, лікувати, допомагати та створювати робочі місця.

Вони вірять в Україну. І сподіваються на розумну підтримку у відповідь.

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна"за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).