Перехожі з Богданом Логвиненком #7: дисидент і молоді бізнесмени з Хюе

19
22 листопада 2015

Підходимо до завершення у подорожі по В’єтнаму. Точніше до початку. Я провів у В’єтнамі цілий місяць, день у день стільки, наскільки мені дали візу. Але почав його досліджувати з найменш відомих міст, а у попередніх серіях були навпаки - найбільш відомі в’єтнамські мегаполіси.

Найменшим і другим за ліком містом, яке я відвідав було Хюе.

Я спершу прочитав це слово як Хує і написав, що я "в Хує", через що мої друзі трішки занепокоїлись моїм станом. Але зі мною все було добре, це лише "труднощі перекладу".

Хюе - це перша столиця В'єтнаму.

Я кружляв на мопеді в пошуках правильного кафе, щоб поїсти. Підкреслюю - правильного. Не в туристичному центрі, не там, де заоохочують, не там, де пусті столи, не там, де красиво і гламурно.

Правильного місця. Знайшов, сів.

Офіціанти не говорять ні слова англійською. Усі їдять щось різне, але мені сподобалась зелена тарілочка на сусідньому столі. Було схоже на курочку в якійсь зелені. Ну я там не сильно заглядав. Кажу - принось. І тої-во вєрмішелі (нудлс), показую на сусідній стіл з іншого боку.

Всі сидять на тротуарі, прямо перед проїжджою смугою, звідки весь час димлять мопеди і поодинокі машини. Стільці - як в дитячому садочку, хоча в'єтнамці бувають високі (і навіть в'єтнамки бувають високі, що не може не радувати!). На столі з приборів, звісно, лише палочки.

Приносить значить. Дивлюсь, така ж зелена тарілочка - тільки ближче вже видно, шо то не зовсім курочка, а жабки.

Думаю, аби тіки не щурі, жаб то я вже де завгодно пробував, а щурів якось все ще ні. Не випадало. Жую я значить і заспокоюю себе, шо ці засмажені лапи - жаб'ячі. Зрештою, звідки в щурів м'ясо на ногах, правда? Ну да ладно. І Слава Богу, шо не собака, зовсім не люблю собачатину.

Почав їсти зверху траву. Виявилось, що то якийсь або лемонграс, або щось схоже. Дуже тверде і нежувабельне, просто додане для смаку і краси. Що ж, з ким не буває, я хоть воду для миття рук в тарілочці ніколи не пив, оминула мене ця участь.

Тут в мене шось начинає бігти по нозі вгору. Струхую рукою - велетенський тарган. Нічо собі, сміливий. Я до нього тіки доторкнувся, він взлетів. Ах, може ви ще не знали, шо таргани вміють літати? Так вони досить спритно це роблять. Я помічаю, що їх тут навколо - тьма. От справді тьма. Так, як ви можете собі уявити у якомусь фільмі жахів, якщо ви дуже чутливі до комах, ви зрозумієте.

Але тут, з-за сусіднього столу чоловік, з яким ми хвилину тому чокались (він пивом, я колою) і обіймались, (ох люблять тут ці випадкові чокання і обіймання, замість тисячі слів), показує мені, що на дорозі зараз процесія. І там купа прикрашених автомобілів з буддами і прапорами з серпом і молотом і в'єтнамською зіркою їде.

Я пішов поближче, зняв відео і вертаюсь до своїх жаб. А там тарган якраз залітає в тарілку і заплутується в цьому нежувабельному лемонграсі. Довелось палочками як скальпелем його обережно дістати з тарілки і пустити далі пурхати над їжею. Доїдаю жаб.

Ніхто цього навіть не помічає, хоча я тут ніби під постійним наглядом - до мене прикута увагі. Але що тут такого, подумаєш дивина - тарган залетів в тарілку. З ким не буває.

Вітс

 

Йому 70, але я б дав 50. Він дуже емоційний, швидкий і живий. В нього на руці велетенський золотий перстень. Вони з кузеном пили кокоси на узбіччі, а я проїжджав повз і сів біля них випити соку з цукрової тростини.

- Ти звідки? - Запитав він англійською без акценту.

- З України.

- Ооооооо, - включився в розмову його кузен. - Україна! Русія! Бом Бом! - І зображує зіткнення кулаками.

- Так, - кажу, - бомбом.

- Це все через Путіна, - знову почав говорити Вітс. - От побачиш, пройде кілька років, Путін помре або його приберуть і ви зразу заживете значно краще.

- Дякую. Ви так добре знаєте, що у нас відбувається.

- Звісно. Я бачив, як ваш президент втік до Путіна. Зараз у вас вже краще, правда? Буде ще краще. Головне - це свобода. Повір мені, тобі скільки років?

- 26.

- 26? Моєму старшому внуку 30! Так от, повір мені, свобода в житті - це найголовніше. Гроші, робота, відпочинок - це все буде, якщо є свобода. У В'єтнамі немає свободи. Я не можу сказати нічого про нашу комуністичну владу. Я був у армії, воював з цим режимом, а потім сидів десять років у в'язниці.

Зараз мене вже не арештують, я занадто старий, а молодь нічого не може сказати. Комунізм. От в Росії зараз економіка падає, грошей менше, розрив між багатими і бідними зростає, кордони їм закривають. Бачиш, до чого доводить несвобода.

- Де ваш внук зараз?

- В Каліфорнії. Я жив там три роки у нього з дружиною. От тільки рік як повернулися.

- Працювали?

- Жартуєш, я старий дід! Хто мене візьме на роботу? Ні, ми з дружиною ходили в школу англійської. Були найстарішими в групі. Там, до речі, було кілька українців.

Ну от, мій друг Вітс, виявляється, в'єтнамський дисидент. Він з Сайгону. Такого міста на мапі немає, його не існує, тепер це Хо Ши Мін. Але всі і далі кажуть Сайгон. Йому було за 60, коли він почав вчити англійську. Розумієте? За 60.

Іноді зустрічаєш молодих і свіжих, які виправдовують свою неосвіченість тим, що їх "не навчили". Так, наче вчитись - це пасивний процес, а не активний. Вчитись можна завжди.

Я страшенно радію, коли зустрічаю таких старих людей. В дитинстві мені здавалось, шо всі вони потроху сходять з розуму, вертаються в дитинство, на мій рівень. Я слухав "Боже, не дай до пенсії дотягнуть" і сприймав це дуже буквально. А такі люди як Вітс вселяють віру у вічний розвиток без вікових обмежень.

Вітс не дав мені за себе заплатити і запрошував ще випити кокосу.

- Тобі тіки 26, тобі треба гроші на подорожі, дозволь мені тебе пригостити. Не ображайся, добре?

Марк і Габріелла

 

Ви можете помітити, що на фото 3 людини (четверта в зеркалі і шоломі - я). Посередині їх працівниця, її імені я, на жаль, не запам'ятав. Та й Марк і Габріелла - це несправжні імена. Його насправді звати Фу.

- Фу? Отак просто Фу і все?

- Так, Фу. Але в мене є західне ім'я. Марк.

Ще в Лаосі я втомився пояснювати, як мене звати і зразу представлявся Бо. Мені це так сподобалось, що тепер я використовую його постійно.

- Ааааа, Бо? - сказала мені оця чарівна в'єтнамка, що посередині фото. - В мене друга так само звати.

Ага, так само. Напевно якийсь Бо Хуан Мінн.

Марк і Габріелла займаються роботою мрії. Їх готель, в якому мені пощастило зупинитися, має дуже маленькі кімнатки, все по-бюджетному, дуже скромно. Але енергія, яку вони віддають всім, просто неземна. Вони неймовірні. Ці троє - як лампа аладіна. Вони готують такий смачний сніданок, і вони ним вас загодують до того прекрасного моменту, коли буде хотітись тіки знову піти спати.

Вони виконають будь-яке побажання. Вони заберуть з вокзалу в іншому кінці міста за долар і завезуть на автобус безкоштовно.

Габріелла спитає, чи хочу я, аби вона піднялась пішки на мій четвертий поверх і увімкнула там кондиціонер в номері, поки я розмовляю з її чоловіком Марком, щоб кімната встигла трохи охолодитись. Коли я заходжу на поріг - вони біжать робити мені безкоштовний свіжий сік, про який я їх не просив.

- Ти знаєш, - сказав мені якось Марк. - Я стільки років працював на рецепції п'ятизіркового готелю, досі там працюю, і завжди мріяв про свій. Зароблю і зроблю. І от, наша з дружиною мрія здійснилася, ми зустрічаємо таких чудових людей, як ти!

Я розповів Маркові про в'єтнамського дисидента, якого зустрів і він намагався перевести тему.

- Ти розумієш. Він старий, я молодий. Давай не будемо? В них інші погляди. Мені у В'єтнамі все подобається, і партія подобається.

А в очах читається: "Не можна просто так сидіти і про це говорити". Дуже дивно це. Тут взагалі не відчувається тиску, роби, що хочеш, кажи, що хочеш. Вільних медіа все одно немає, сила твого слова - мізерна.

З ними було так добре і так по-домашньому. Коли я виходив з номеру, мені хотілось максимально його почистити від своєї присутності і якби там був віник, я б ще позамітав за собою. Знаєте це відчуття? Сподіваюсь, знаєте.

А потім вони ще написали мені величезного листа на емейл. Я знаю, вони тільки відкрились і надто натхненні цим, але я впевнений, що роки їх не дуже змінять.

Кажуть, що у В'єтнамі приватний бізнес почав нормально розвиватись тільки після остаточного розвалу СРСР. Тут почалась своя перестройка. І хоч тут досі править комуністична партія - правила для бізнесу значно прозоріші за деякі пост-комуністичні країни. І комуністичні хабарі чіткі і прозорі. Хотілося б, аби таким мрійникам як Марк в своїх пост-комуністичних країнах було так само реально втілити мрію, як йому - в комуністичній. Мрійте!

powered by lun.ua