Перехожі з Богданом Логвиненком #11. Немісцеві лаосці

Останнім моїм містом у Лаосі стала його столиця - В’єнтьян.

Добирався складно - автостопом з Півночі. Лаос - єдина країна, з більш, ніж 50 відвіданих мною, де дороги гірші за українські. За останні роки з'явилися нові магістралі, але загальний стан доріг жахливий.

Люди траплялися страшенно рідко, мало було співрозмовників і бажаючих допомогти.

Взагалі білий, у цьому - найбіднішому регіоні - країни, сприймається як мішок з грішми.

В’єнтьян - невеличке місто-мільйонник, на кордоні з Таїландом.

Проте, як не можна у Росії порівняти Москву із Якутією, так і ця столиця колосально контрастує з регіонами. Тут є міжнародні офіси, величезні ресторани, бари, нічне життя… Комуністична лаоська централізація дала тут свої плоди.

У В’єнтьяні я зустрів кількох немісцевих, що тут живуть вже досить часу, щоб розповісти про життя і свій бізнес.

Роберто

Італієць. Шеф-кухар. Приїхав у Лаос до брата на вікенд, і лишився на 2,5 роки. Перед цим три роки працював в Барселоні.

Я зайшов у його піцерію, розташовану у центрі столиці, бо побачив з вулиці, як він сам усе робить. Його рухи нагадували якісь магічні заклинання, чаклунство над шматком тіста, а не процес приготування піци.

Піца коштувала дорожче, ніж мій номер. Навіть більше, ніж я витратив за увесь день, поки добирався з півночі Лаосу. Проте я не пожалкував - це було чудове гастрономічне завершення дня.

Якісь лаосці обурились, що чекають цілих 20 хвилин на замовлення. Роберто підійшов до них. Запросив подивитись, як він їхню піцу готує. Пояснив, що не робить жодних заготовок, все готується з нуля.

Роберто сказав, що в нього було багато клієнтів поляків і росіян, але українців ще не було. Розказував, що у Лаосі почуває себе вільніше, ніж в Італії.

- Який комунізм? Ти що. Корупція тут процвітає, - сміявся він. - Комунізм тут виглядає дуже просто - це товариш Будда. Хто ваш вождь? Наш вождь Будда. Товариш Будда.

При цьому уточнив, що росіяни і китайці їдуть сюди саме "по Будду", і порадив не казати їм, що я з України.

- Тут справді значно простіше вести бізнес. Особливо для такого лінивого, як я. Працюю з 8 до 8 щодня, але це моя робота і хобі водночас. А носити папірчики, стояти в чергах в податковій і інші розваги, які популярні в Італії - мені не під силу.

Ми трохи поговорили про кухню і Лаос, а вранці я прийшов і взяв у нього ще дві піци. Для себе і друзів, з якими ми несподівано виявились в одному місці і в один час, на відстані 800 метрів.

За день Роберто робить від 100 до 200 піц. Замовляє з Італії м'ясо. Найманцям дозволяє тільки робити хенд-мейд олії з приправами.

І тут я не можу засуджувати його за оцей шовінізм.

Колись, майже на безлюдному острові в Індонезії, інший італієць мені поетапно розказував, як готувати спагеті. Це зайняло щонайменше 20 хвилин. Кожна секунда у його рецепті була прорахована.

Скільки б світ не глобалізувався, скільки б автентичності не губилося кожного дня, в Італії завжди будуть такі кухарі.

Містер Лі

Китаєць з південної провінції. 47 років. Лікар.

Зустрічі з ним передувала прикра пригода.

Буває таке, що потрапляєш у зовсім не своє місце. Все йде не так. Звечора мені доля посилала сигнали - "забирайся". Я ж був до них не надто чуйним. А дарма! Йдучи у темряві хостелом я розбив пальця об гострі залізні дверцята. Трохи залив кров'ю заклад, але ніхто там не збирався навіть підказати, де найближча клініка.

У пошуках меддопомоги я вийшов у невідомому напрямку. По дорозі траплялись лише водії тук-туків, що помітивши мої негаразди і шкутильгання, були не проти заробити на екскурсії містом до "найближчої клініки за 3-4 кілометри".

Я цій шляхетності не повірив, вирішив втратити ще трохи крові і пройтися. Найближча клініка виявилась за 50 метрів, просто за рогом. І там мене зустрів містер Лі.

Він продезінфікував мій палець та виявився надзвичайно чуйним і приємним співрозмовником.

Дуже граціозно переказував лаоські і китайські комуністичні новини, в яких Україна поділена на велику кількість груп місцевих мешканців, які на вулицях з автоматами воюють однин з одним.

Росія в його розповідях надсилає гуманітарні конвої сотнями, а Америка і Європа тим часом скуповують землі, вводять війська, захопили мозок нашого президента, використовують навіть його шоколад!

Чорт забирай, у його описах навіть шоколад з присмаком американізму проти нас воює!

В результаті Америка хоче остаточно позбутися Росії руками українських повстанців. Ось тільки лишилось незрозумілим, за що люди воюють вони між собою на вулицях.

Я дуже лагідно намагався пояснити суть проблеми, не сперечаючись із пропагандою, але антиамериканізм - це, на жаль, та ж русофілія. Полярність не змінилась з часів холодної війни і тепер вона викликає дикий іронічний смішок, але що з цим вдієш.

На одній стіні у кабінеті містера Лі висить фото наросту, який він видалив зі статевого органу місцевого лаосця. На іншій - лаоська абетка для дитячого садка. Отака різностороння людина!

Він втік сюди від жінки, з якою жив 15 років. Їх дочці 16.

- Вона не хотіла зі мною розходитись. Мені довелось втекти з Китаю. В Лаосі дуже добре, дуже дешево. Хороші люди. Але я тут вже 7 років і досі не навчився читати по-лаоськи. Англійською навчився за тиждень, а лаоською не можу. Найняв на роботу місцевих.

Містер Лі дуже переймався, шо я скоро поїду в Україну і пропонував знайти мені роботу в Китаї.

- В мене є багато зв'язків. Чим ти займаєшся? Зможеш працювати на заводі? Не їдь додому зараз, поки там скрізь на вулицях з автоматами бої.

По всьому видно, що чоловік він хороший, але я таки спробував трішки підігріти вже застиглу кашу в його голові.

- Америка дуже погана! Вони стільки воїн зробили у світі. Росія не хоче війни, Америці всі війни треба. Але американці часто їздять в Лаос.

- У вас були пацієнти з Америки?

- Багато!

- Хороші?

- Дуже хороші! Я у них питаю, чого ваша країна така погана, а ви хороші? А вони сміються. Завжди лишали трішки більше грошей. Завжди були дуже розумні.

- А росіяни були серед пацієнтів?

- Небагато. Тут за рогом минулого року відкрили російський ресторан. Він проіснував три місяці. Я там один раз поїв. Дуже несмачно, більше не ходив. Там постійно напивались і бились. Потім до мене потрапляли сюди з розбитими головами. Нащо вони б'ються? П'яні, брудні. Неприємно було. А після одної чергової бійки кафе закрили. Не пішов бізнес.

Я запитав у містера Лі, що виріс в імперії Мао, чи не дивує його такий разючий контраст між пацієнтами і чи країни для нього - це не люди насамперед. Він замислився.

Я намагався йому пояснити, що біполярність - це занадто просто, щоб бути єдиною істиною, та що між раєм і пеклом є безліч ничок. Проте антиамериканська пропаганда, що вливалась у його жили роками, це зовсім не алкоголь, що виходить головним болем на ранок. На цьому ми і розійшлися.