Директор музею в Перл Харбор: На ринку ідей нам потрібна дискусія про національну пам'ять

33
3 грудня 2015

Бухта Перл Харбор на Гавайях – одне з найвидатніших військових місць у світі.

Воно відоме блискучою операцією 1941 року, коли японська авіація здійснила несподіваний напад і знищила практично весь Тихоокеанський флот США.

Атака камікадзе стала переломною: саме після неї Сполучені Штати вступили у Другу Світову війну.

Зараз в Перл Харбор розташовується найбільша військово-морська база США в Тихому океані, а на згадку про події 1941-го там створено меморіал.

З освітнім директором музею авіації в Перл Харбор Шоною Тонкін ми зустрілись в Українському католицькому університеті у Львові.

Це вже її п’ятнадцятий візит в Україну – з 2000 року жінка регулярно відвідує тут бізнес-семінари, під час яких ділиться своїм досвідом із українськими підприємцями.

У 2008 була однією із засновників Lviv Business school при УКУ. Зараз її запросили повернутись і провести декілька тренінгів для учасників проекту.

"Українська правда. Життя" поспілкувалась із освітнім директором Тихоокеанського музею авіації Шоною Тонкін – про музейну справу, армію та історичну пам’ять.

ПРО МУЗЕЇ

Основною місією Тихоокеанського музею авіації (Pacific Aviation Museum) є передусім освіта.

Це не лише військовий музей, хоча ми й розташовані на військовій базі та маємо багато військових експонатів.

 

Звісно, ми розказуємо історії та зберігаємо пам'ять про Перл Харбор і Другу світову.

Але попри це, ми робимо безліч різних речей, які дають людям розуміння не лише про війну, а й про ті інновації, які авіаіндустрія дала Гавайям і світові.

Здебільшого я маю справу із підготовкою спеціальних програм для дітей віком від 5 до 18 років. Ми маємо що запропонувати й дорослим, але більшість таких спецпрограм – для школярів. Як це виглядає? Ми даємо їм можливість експериментувати. Окрім звичайного туру з екскурсоводом, вони можуть залазити в літаки, планувати політ аеросудна на спеціальних мапах – так, ніби вони були пілотами.

Також у нас є "Авіалабораторія" з великим дисплеєм та контрольною панеллю, де треба працювати з різними аеромісіями.

Українські музеї нагадують мені музеї в США 30 років тому. Музейники люблять збирати й зберігати. Але що трапляється? Часом ти колекціонуєш, але не хочеш ділитись своїми здобутками.

Навіть якщо це громадська організація, ми керуємо музеями як бізнесом. Але не для того, щоб робити гроші, а для того, щоб надавати навчальний досвід.

Я думаю, саме в цьому є велика різниця – американські музеї зробили дуже багато, щоб стати навчальними центрами, а не зонами зберігання експонатів. Тому якщо Україна хоче рухатись вперед, вона мусить перейняти досвід своїх західних колег.

Ми багато експериментували, і у нас було багато невдач.

В Україні є безліч креативних людей, і вони мають вирішити, що слід зберегти й розповісти, які культурні аспекти не можна втрачати, який досвід люди повинні отримати, щоб підготувати себе до життя в майбутньому.

 

Є багато різних способів оживити музеї.

Чим більше ви включаєте людей через історію, яку хочете розказати, чим більше даєте можливість спробувати себе в дії, – тим більш захоплююче це буде.

Декілька тижнів тому я відвідала кафе мережі "Локаль" у Львові. От вони роблять щось схоже, даючи людям можливість відчути себе в тій чи іншій атмосфері. Думаю, музеї можуть вчитись у них.

Історію варто подавати не через теоретичний, а через емпіричний формат.

Так, "Криївка" робить із суперечливої історії розвагу.

Але не треба сприймати це надто серйозно. Передусім це – споживання їжі. Туристи хочуть чогось нового – і ти їм це даєш. Вони ж не підуть з кафе із якимись новими знаннями, але хороші враження отримають.

Однак в музеях інший принцип. Вони мають бути дійсно обережними з тими форматами, які створюють, – адже кожна тема потребує відповідної подачі.

Ви можете придумати гру, де потрібно сказати пароль, і лише тоді вас впустять, але подавайте цю історію з повагою. Так, щоб люди, які прийшли, чогось навчились, або хоча б задумались над цим.

ПРО ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ

В США університети самі вирішують, чого вони хочуть навчити своїх студентів. Так, вони отримують деякі вказівки від міністерства. Але не стосовно історичної пам’яті.

Різні країни будуть розказувати про ту саму подію по-різному. Історія Другої світової в Росії чи Японії відрізняється від тієї, яка є в Штатах. Тож це – доволі спірне й динамічне питання.

На ринку ідей нам потрібна дискусія про національну пам'ять.

В Перл Харборі ми розповідаємо про конкретні факти: японці атакували нас, стільки-то літаків налетіло, стільки-то кораблів було знищено…

Але далі вже ми вирішуємо, як інтерпретувати історичні події, що стались 74 роки тому.

Тут потрібно розуміти, що головне завдання - зберегти життя історії, щоб люди мали краще розуміння того, що сталось. Ми не кажемо відвідувачам, що японці погані.

Ми кажемо, що японський уряд зробив, але не подаємо історію звірств Японії.

Кожна організація має бути дуже обережною з тим, як вона трактує історичну пам'ять.

Інакше через декілька поколінь люди розглядатимуть історію лише з одного боку. І тоді ми можемо знову повернутись до жахливих часів тоталітаризму.

В Тихоокеанському музеї авіації працюють гіди, які є носіями японської мови. Вони дають японцям ті самі факти, що й іншим.

 

Ми не хочемо відходити за межі фактів й критикувати кого-небудь. Не робимо з японців ворогів, але згадуємо, що їхня атака була несподіваною, блискучою і практично на 100% успішною, хоча й не було пошкоджено наших сховищ з паливом, які були стратегічним місцем.

Це завжди випробування – подати історію без оціночних суджень.

ПРО АРМІЮ

Як громадянка Штатів, я розумію, що уряд є відповідальним за створення і підтримку своїх захисних структур, які будуть оберігати кордони й своїх людей.

Якщо ви маєте людей, які хочуть зробити кар’єру в армії й зробити це своєю роботою, тоді ви маєте поважати їх. Якщо люди знатимуть, що армія не корумпована й керується хорошими ідеалами, тоді військові безсумнівно будуть мати повагу.

Суспільство має бути дуже обережним із визначеннями "герой", "хоробрий", "патріот" тощо. Адже солдати – такі ж люди, як й інші.

Безперечно, вони ризикують своїм життям, вони, може, мають більше відчуття громадянського обов’язку. Але солдат не є надлюдиною.

На мою думку, ми маємо поважати військових як тих, що не побоялись прийняти виклик.

Але в жодному разі не робити з них богів.

Суспільство має сказати: дякуємо за вашу жертовність, ми поважаємо те, що ви робите й цінуємо ваші вчинки. І це – той спосіб, як соціум має ставитись до армії.

Проте люди завжди люблять впадати у крайнощі.

Солдат є героєм, тож все що він робить, є добрим. Або ж він бандит – тоді всі його вчинки є поганим.

Та правда є завжди посередині.

Я мало знаю про тих, хто воює на Донбасі, але я знаю одне – якщо вони там і захищають Україну, то вже заслуговують на повагу.

ПРО ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Коли ти кажеш "патріотичний", в багатьох людей в США виникає асоціація передусім з армією.

Це пов’язано, мабуть, з подіями останніх 14 років.

В Америці нема чогось такого, як уроки патріотичного виховання. Ми називаємо це "Уроки громадянства".

Очікувано, що кожна школа матиме якийсь компонент виховання громадянської свідомості. Здебільшого йдеться про навчання історії, прищеплення таких цінностей як чесність, працьовитість тощо.

 

Патріотичне виховання в Америці – досить дискусійна річ, тому що є люди, які незадоволені урядом США.
Вони не хочуть, щоб учням "промивали мізки" байками, що наша країна є найкращою, і все, що ми робимо, робить нас бездоганними.

Але є також ті, що абсолютно щиро люблять Америку і вважають, що це найщасливіша держава в світі. Та більшість громадян США перебуває десь посередині – ми любимо свою країну, але водночас усвідомлюємо, що Америка не ідеальна й робить багато помилок.

Я думаю, що молоде покоління треба вчити не патріотизму, а як збалансовувати любов до держави й критичне ставлення до неї.

Адже якщо в країні будуть домінувати або одне, або інше переконання, у вас будуть проблеми.

ПРО ГАВАЙЇ

Як це – жити на Гавайях?

Щоранку я прокидаюсь, готуюсь до роботи і йду працювати. Нічого особливого. Все, як і в будь-якій іншій частині світу. Коли люди чують, що я живу на Гавайях, вони кажуть: "Ото пощастило тобі, це ж відпочинок кожного дня!" Ні, це не так.

Ти все одно мусиш працювати і платити податки, які в нас дуже високі.

Так, звісно, коли я йду на роботу, переді мною відкривається одна з найпрекрасніших на Землі панорам.

Так, свій відпочинок я зазвичай проводжу на океані чи в горах. Але це не є тим, що визначає життя на Гавайях.

Стосовно людей – вони більш дбають про своє здоров’я та ведуть активний спосіб життя.

І є одна річ, в чому вони дуже схожі з українцями – сильний зв'язок із сім’єю.

На мій погляд, гавайські культурні цінності є більш наближені до українських, ніж до американських.

Особливий зв’язок з рідними та взаємини займають пріоритетне місце, вам також характерні гостинність та взаємодопомога. Можливо, це не так помітно у великих спільнотах, однак коли ти працюєш з людьми в малих групах – вони обов’язково згуртуються й допоможуть одне одному.

Тож гавайці й українці – дуже схожі, незважаючи на те, що у вас холодний клімат та нема океану :)

powered by lun.ua