Рік в АТО. Війна полковника Кульки

222
14 січня 2016

Околиця Запоріжжя. Трьохповерховий корпус військового ліцею "Захисник".

З двору навчального закладу виходять ліцеїсти з великими рюкзаками. Сьогодні – субота, вони їдуть додому.

З початком війни у 2014 році до військового ліцею-інтернату вступило набагато менше, ніж зазавичай, хлопців. Певно, батьки побоялися відпускати дітей.

Проте вже через рік абітурієнтів предостатньо – престижність професії військового зросла.

Про це розповідає заступник начальника ліцею, полковник запасу Руслан Кулька.

У "Захиснику" 44-річний офіцер керує навчальною частиною та викладає військові дисципліни. Зокрема, історію військової справи та українського війська.

Два тижні тому офіцера ліцею нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. На початку війни він на посаді заступника командира потрапив до батальйону територіальної оборони та рік прослужив у зоні АТО.

Руслан народився у Одеській області. Навчався майбутній полковник під Москвою у Коломенському вищому артилерійському командному училищі.

Після завершення навчання, у рік розпаду СРСР, Кулька попросив командування направити його до Запоріжжя – рідного міста батька-військового.

Там він став командиром артилерійської батареї, начальником штабу артилерійського дивізіону. Вступив до академії Збройних сил України. Після закінчення знову служив у запорізькій артилерії.

З 2005 року працював викладачем, спочатку на кафедрі військової підготовки технічного університету, потім у медичному виші. Закінчив службу в армії на посаді старшого офіцера кадрового центру Збройних сил України в Києві.

У 2010 році, вже на пенсії, розпочав роботу у військовому ліцеї-інтернаті "Захисник".

- Під час першої хвилі мобілізації я вважав своїм обов’язком служити у Збройних силах України. Маю військовий досвід, освіту, вмію керувати військовими підрозділами, каже Руслан Кулька, сидячи за своїм столом у кабінеті. – Я зателефонував своєму воєнкому і сказав, що готовий, не зважаючи на звання, служити на будь-якій посаді.

На столі заступника начальника військового ліцею – книга Василя Шкляра "Чорне сонце", присвячена бійцям "Азову".

Дарована книга підписана автором та воїнами добровольчого батальйону, з якими Кулька разом воював у зоні АТО.

У день повернення 23-го батальйону у Запоріжжя на демобілізацію

Наприкінці квітня з полковником зв’язався командир новоствореного 23 батальйону територіальної оборони "Хортиця".

О восьмій ранку Руслан Кулька вже був у військоматі. Через годину – на місці дислокації батальйону.

За десять діб ми мали повністю підготувати батальйон до виконання бойових задач, – розповідає полковник, який став заступником командира піхотного батальйону.

За цей час ми навчали 400 хлопців сучасній піхотній тактиці, наданню медичної допомоги, навичкам стрільби. Заняття тривали з ранку до ночі.

У батальйоні полковник Кулька зустрів військових, з якими служив. Офіцерський склад вищої ланки – командир і його заступники. Усі мали військовий, деякі – бойовий, досвід, відповідну освіту.

Виникли проблеми з командирами рот та взводів, розповідає полковник.

Нинішній командир батальйону Дмитро Герасименко мав досвід служби у підрозділах спецпризначення. Тоді він очолив одну із рот. Двом іншим ротним, які не мали такого досвіду, було складніше.

Командири взводів – випускники військових кафедр – і досвіду, навіть, строкової служби в армії не мали. З часом командири-лейтенанти своїми діями завоювали авторитет серед особового складу та ефективно виконували поставленні завдання.

Матеріально-технічне забезпечення батальйону з першого дня служби залишалося поганим.

Бронежилети були взагалі відсутні. Каски застарілі. Техніку нам надали міські підприємства та бізнесмени. На 423 солдата батальйону було лише десять лопат та одне відро. Новою була лише стрілецька зброя. Скоріш за все, готували на продаж за кордон, бо нам її привезли у ящиках з іноземними написами, – розповідає Кулька.

Після 10 діб навчання 23 батальйон територіальної оборони кілька днів стояв на захисті кордонів Запорізької області.

1 червня військові зайняли позиції у зоні АТО, в районі Маріуполя. Через два тижні захоплене сепаратистами місто звільнили бійці "Азову" за підтримки 72 бригади.

Завданням запорізького батальйону протягом літа було не допустити руху сепаратистів та захоплення населених пунктів.

Місцеві жителі спочатку називали нас бандерівцями або "правосєками". Вони думали, що ми приїхали вбивати та займатися мародерством. Через тиждень ситуація змінилася у нашу користь, – згадує полковник. – Люди нам повірили.

В цей час почалася потужна волонтерська допомога. До блокпостів батальйону приїжджали з усім необхідним автомобілі з різних міст області.

Руслан Кулька називає імена багатьох волонтерів. Завдяки їм у 23 БТрО з’явилися перші бронежилети, бензопили, продукти, ліки, все необхідне для підготовки до зими.

Допомога небайдужих людей підрозділу тривала під час його служби і не зупиняється до сьогодні.

Наприкінці серпня на територію України ввійшли російські війська. У напрямку Маріуполя почали діяли диверсійно-розвідувальні групи.

Перший бій 23-го батальйону тероборони був у День незалежності.

Блокпост в районі селища Сартани почали обстрілювати стрілецькою зброєю. Разом з "Азовом" ми потрапили у засідку, – розповідає Кулька. – Завдяки взводу лейтенанта Єгорова нам вдалося прорвати засідку і знищити противника. 

Наступного дня почалося активне пересування російських солдатів у напрямку Маріуполя.

Разом зі товаришем по службі на позиції під Маріуполем

4 вересня батальйон отримав завдання закріпитися біля Новоазовська – забезпечити штурм міста "Азовом" та підрозділами 79 бригади.

Запорізький батальйон, зізнається полковник, важко можна було назвати найбільш готовим до зустрічі з противником.

В руках солдатів – автомати, гранатомети, снайперські гвинтівки та кулемети.

Важкої техніки у підрозділу не було.

– Командування сектору було вимушено використовувати наш підрозділ, щоб зупинити просування російсько-терористичної армії, – згадує ветеран.

Щоб попередити захоплення міста, 23 БТрО разом з танковим батальйоном 17 танкової бригади – мобілізованими тиждень тому бійцями – розпочав контратаку. Перший серйозний бій відбувся 5 вересня між селами Комінтерново та Заїченко.

Дві тактичні групи – однією керував я, іншою підполковник Андрій Кулішенко – потрапили у професійні засади з використанням танків, протитанкових керованих комплексів, бойових машин піхоти, – каже Кулька.

Учасник афганської війни, заступник командира по роботі з особовим складом Кулішенко під час бою виносив поранених і сам отримав тяжке поранення. Підполковника вертольотом терміново відправили до госпіталю, його лікування тривало декілька місяців.

Крім нього, поранення отримали більше 20 людей. Загинув солдат з Новомиколаївського району командир відділення Вячеслав Комар.

На тій стороні перевага у артилерії була колосальною, воїнам нічим було відповісти.

Вразила відсутність паніки. Накази мої солдати виконували беззаперечно, швидко і правильно, каже командир.

Під час обстрілу один з боєприпасів потрапив у головний танк, на якому знаходився Руслан Кулька. Полковник отримав контузію. Коли опритомнів, продовжив бій.

На першому танку у колоні поряд з командиром вів бій Володимир Павловський.

 Комбат Кулька у зоні АТО

Одного разу я викликав таксі, водієм якого виявився мій колишній строковик. Дав йому свою візитівку зі словами "буде у житті складно, телефонуй". Влітку, коли я вже служив у зоні АТО, телефонує. Просить допомогти знайти роботу. Я йому тоді сказав: є робота гідна справжнього чоловіка. Ми захищаємо Україну, зараз знаходимося на Донбасі. Він говорить: "Товариш полковник, я згоден". Вова встигнув за три години до закінчення хвилі мобілізації прибути до військомату. У тому бою він був поряд зі мною.

Зайняли оборону біля Комінтерново. До вечора протрималися.

Виконуючи наказ, своїми діями ми нанесли значні втрати противнику, що змусило його відмовитись від такої дурниці як наступ на Маріуполь, – продовжує.

Відступаючи під обстрілами, група під командуванням Руслана Кульки, натрапила на тіла двох загиблих солдатів – гранатометника Юрія Демідова та радіотелефоніста Володимира Попова.

Тіла воїнів, на свій жаль та сором, тоді ми не забрали, – продовжує полковник.

Пізніше тривали важкі перемовини: потрібно було повернути хлопців додому.

Для цього багато зробив селищний голова Акимівки – справжній "локомотив" (так його називає Кулька) Михайло Чижко. Загиблі хлопці родом були звідти.

Перемовини декілька разів зривалися. Врешті 24 жовтня співробітники ритуальної служби з Маріуполя, ризикуючи своїм життям, забрали на тій стороні наших солдатів, –  розповідає, потупивши погляд у стіл, полковник.

Потім ще місяць тривала епопея з ДНК-експертизою. Дякую начальнику відділу спеціальних експертиз криміналістичного центру при обласній міліції Оксані Бірюковій. Врешті нам вдалося повернути хлопців додому.

Загиблих воїнів у рідній землі поховали наприкінці листопада.

У день того бою, 5 вересня, оголосили перемир’я згідно перших мінських домовленостей. Хоча на собі мир воїни не відчули.

23 батальйон не зумів відбити Новоазовськ, але головне завдання виконав – разом з прикордонниками, гвардійцями, бійцями-добровольцями "Азову", 17 танкової та 55 артилерійської бригади – наступ російських військ зупинив. Маріуполь залишився українським.

Батальйон зайняв позиції вздовж ріки Кальміус. Солдати не один раз потрапляли під обстріли.

В один з таких днів ворожа батарея "градів" обстріляла тил: запаси продовольства, речей, паливо. Боєприпаси не здетонували. Один зі снарядів потрапив у автомобіль командира: загинув водій - 23-річний солдат Євген Москаленко.

Женя був душею підрозділу. Його разом з інших полеглим Вовою Поповим ніколи не бачили сумними, – згадує полковник Кулька. – Женю любили та поважали. Він був водієм командира, а тому мав більше можливостей – заїхати на пошту, до магазину, щось передати, купити. Він ніколи нікому не відмовляв.

фото: golos.zp.ua

24 вересня батальйон повернувся до Запоріжжя на тритижневу відпустку. В цей час відпочивали, лікувалися, відновлювали матеріально-технічне забезпечення.

Після ротації воїни зайняли позиції під Маріуполем, на тому ж напрямку.

Зима проходила неспокійно. Запоріжців систематично обстрілювали.

Взимку, коли Руслан Кулька прийняв керівництво батальйоном, противник обстріляв "градами" базу дислокації одного з підрозділів 23 БТрО. Снаряд потрапив у казарму. В той час в приміщенні знаходилося більше 20 солдатів. Поранення отримали 4 бійця. Підрозділ втратив заступника командира роти Віктора Левківського.

Його донька зараз працює у нашому ліцеї вчителькою інформатики, – розповідає Руслан.

До речі, у зоні АТО зараз служать два викладача "Захисника", разом з викладачем-добровольцем воювали колишні ліцеїсти – Владислав Веригін та Дмитро Лабазін.

Навесні 2015 року воїни 23-го тоді вже мотопіхотного батальйону 93-ї механізованої бригади повернулися до Запоріжжя на демобілізацію. Полковник Кулька закінчив службу.

Після звільнення у запас я об’їхав могили усіх своїх загиблих бійців. Куди б не приїжджав, в село чи місто, мені не було складно знайти місце поховання свого солдата: там було найбільше квітів та вінків, –  каже військовий. – Їхні батьки тепер вже і мої родичі. Лише важко їм відповідати, чому хлопці досі не нагороджені владою. Подання декілька разів ми робили. Народне визнання є, державного – ні.

Сам Кулька нагороджений орденом. Він вважає, що ця нагорода не його особиста відзнака, а саме визнання мужності та героїзму всього особового складу батальйону.  

Дякую всім хлопцям, які служили та продовжують службу в батальйоні. Вони з гідністю захистили Батьківщину. Ці солдати є чудовим прикладом виконання чоловічих обов’язків для своїх дітей, наостанок говорить полковник.

Запорожці тепло зустрічали бійців повернулися з АТО, фото: golos.zp.ua

Під час своєї розповіді Руслан Кулька називав десятки імен бійців, які служили поряд.

Він просив згадати воїнів полку "Азов", десантників 79-ї бригади, ДУК "Правого сектора", "Дніпра 1", 17-ї танкової бригади, 6-го батальйону з Тернополя, 55-ї артбригади, інших підрозділів...

Звичайно, окремо тепло він згадує солдатів рідного 23-го мотопіхотного батальйону тепер вже 56-ї бригади Збройних сил України.

powered by lun.ua