Дім у шкаралупі. 12 побитих і зневірених жінок

12 жінок живуть разом у "Горіховому домі"… Такою могла би бути зав’язка американської мелодрами.

В українських реаліях це радше драма, бо мова про жіночий притулок у Львові.

Журналіст заселилась туди на декілька днів і описала все для "Українська правда. Життя".

Голландці дали на "горіхи"

У 2010 році у Львові гостювали голландці. Приїхали, щоб показати свої методи роботи з жінками, які опинились у кризових ситуаціях. Послухати підприємців приїхали бізнесмени з інших країн.

Серед слухачів був і молодий львів'янин Юрій Лопатинський. Він почав співпрацювати з цими іноземцями і отримав 55 тисяч євро на облаштування дому для постійного проживання таких жінок.

Грошей вистачило на повне переоблаштування кімнат у старому будиночку: пластикові вікна, ліжка, євроремонт і нові батареї.

Залишку мало вистачити ще на декілька місяців. Далі фінансувати проект збиралася Львівська міськрада.

– Вона відхрестилася, – каже Юра, – Сказали: "Так, то треба робити, але криза, грошей нема. Після кризи ще одна криза...".

Постало питання: що далі? Знову просити кошти чи заробляти самостійно?

– Люди легше дають гроші на бездомних тварин і сиріт, ніж на жінок, які, мовляв, самі собі винні, – пояснює підприємець.

Щоб платити оренду за будинок, бізнесмен заснував пекарню. Починали з малого – готував сам Юра і ще дві працівниці. Поступово бізнес пішов вгору, і зараз хлопець не стоїть більше за піччю.

Чоловік забезпечує жінок житлом. Самі мешканки платять лише комунальні послуги за "Горіховий дім": по 350 гривень з людини на місяць.

– Ці гроші вчать їх розподіляти і планувати свій бюджет. Якби ми цього не робили, то в будинку була б температура +26, по 12 000 грн. рахунки за газ, такі ж за світло і так далі. Ми мотивуємо їх вчитись самостійності.

Надія, Віра і Любов Альони

На вигляд їй близько 50. Обличчя деформоване від багаторічного споживання горілки.

– Заїб***, бл***, хто знову світло в туалеті не виключив?, - кричить жінка у пустоту будинку.

– Чо кричиш?! – з другого поверху спускається її колежанка, худорлява, середнього віку, на лиці теж сліди алкоголю.

Це Надія і Віра. Вони разом йдуть курити на вулицю.

У просторій кімнаті на одному з чотирьох ліжок лежить хлопчик. Він грається з кошеням Анджиком Михайловичем:

– А ти вже казав тьоті, звідки приїхав? – питає мама Павлика, Альона.

– Из Донбасса, – шепоче хлопчик, і засоромлено гладить кота.

– Ми з Макіївки, – починає розповідь мама, погладжуючи сина по голові. – Нас дуже бомбили. Раз гепало так, що Пашка не витримав: "Мама, мені страшно". "Мені теж страшно", - а що мала відповісти. Присіли під парканом і сиділи, поки не стихло. У бомбосховищі Пашку Бурячком прозвали, бо не було що їсти, крім буряків. У нього все личко було червоне від нього. Пам’ятаєш? – обіймає сина.

– Угу, – сором’язливо усміхається у відповідь малюк.

– Спочатку поїхали в Дніпропетровську область до знайомих, а потім мене покликав до Львова чоловік, з яким ми на Донбасі познайомились, – пригадує Альона. – Повірила. Взяли три сумки речей і з дитиною поїхали до нього в Зимну Воду (село під Львовом). Трохи пожили, а потім він почав мене бити. Кричав, що я буду робити все, що він накаже. Дитина все бачила. Я не витримала і пішла. А речі всі у нього залишились. Я потім намагалась їх забрати, але хазяйка тої кімнати, що ми наймали, сказала, що він заборонив давати свій номер.

Вертатись в окуповану Макіївку, де залишився старший син Альони Сашко з бабусею, мама з хлопчиком не захотіли. Небезпечно. Тож Альона пішла у нічліжку, а дитину віддала в інтернат.

Згодом їй порадили "Горіховий дім". Тут вона й живе уже 5 місяців. Приміщення не облаштоване для дітей, тому жінка забирає хлопчика з протестантського притулку "Благодать" на кілька днів, щоб побути разом і погуляти.

Поки живу у "горісі" розповсюджуємо прохання допомогти мамі і сину речами та іграшками у соцмережах.

Відгукнулись не лише львів’яни, але й Ростислав Тимків, начальник відділу у справах дітей Львівської міськради. Він допоміг прилаштувати Павлика у приватний заклад для хлопчиків, де дитина отримає усе необхідне.

Альоні вдалося оформити матеріальну допомогу.

"Син сказав, що такої мами йому не треба"

– Баа-а-а-рін! – гукає з-за дверей до хлопчика Надя в домашньому халаті. – Ба-а-арін! Ходи будеш зі мною їсти гороховий суп.

На вигляд Наді близько 60, хоча насправді – 45 (майже не має зубів). Наразі вона прибирає навколишні вулиці, отримує 1300 грн. на місяць:

– У 21 я вийшла заміж за хлопця з Росії. Дурна була. Казала мама: "Не виходь заміж за москаля!". Не послухала. Виписалась з квартири і поїхала за чоловіком в Ростовську область.

Надю там, м’яко кажучи, свекри не сприйняли: обзивали бандерівкою, лякали її чоловіка, що його у Львові вб’ють…

З часом у молодої сім’ї, яка любила заглядати до чарки, народився син.

Чоловік Наді працював перевізником. Коли поїхав в черговий рейс, свекри викинули її на вулицю. Довелось повертатись до Львова. Вписатись у квартиру назад Надя вже не змогла.

– Домоуправ кричав: "Ти чого приїхала? Вертайся назад у свою Росію. Тут тебе ніхто не пропише".

Згодом за нею з Ростова приїхав чоловік, який уже встиг відсидіти у в’язниці за розбійний напад. Помирилися, лишилися разом у Львові, випивали.

– Бив, знущався… Я не раз в нічній сорочці з хати тікала.

Син пари зостався у Росії. Його виховували свекри. Там він виріс і пішов у школу. Мама Наді померла.

Згодом помер і чоловік. Через рік знайомі звели Надю з іншим. Разом вони прожили 4 роки. Також випивали.

– Якось син до мене з Росії приїхав. А я тоді трохи весела була. Син мене побачив і сказав, що такої мами йому не треба. Після того ми вже 10 років не спілкуємось. Я пробувала з ним зв’язатись, родичам листи писала, але ніхто не відповів.

Через алкоголь і неспроможність взяти себе в руки Надя опинилась у нічліжці, втративши три помешкання, які належали стареньким родичам.

Їй порекомендували звернутись в "Оселю". Це будинок у якому живуть колишні безхатьки, разом працюють, харчуються і проводять дозвілля. Там Надя пробула півроку, але не витримала і зірвалась.

Тоді їй порадили звернутися у "Горіховий дім". Так і лишилась тут.

Влаштувалась двірничкою. Близько першої дня повертається додому. Лягає у ліжко і весь день дивиться телевізор. Лише час від часу виходить надвір покурити.

У Наді хворий шлунок, але полікуватись немає за що. Так і мучиться:

– П’ю анальгін, щоб не боліло.

Але кошти на сигарети вона завжди знаходить.

– Я вже проводив з ними бесіди. Казав: "Порахуйте, скільки ви можете зекономити, відмовившись від сигарет, - розповідає Юра. – Але марно. Надя - взагалі особливий випадок. Дуже лінива. Два роки виготовляла собі втрачений паспорт.

Жорстка до людей, без тями від котів

– Ти скучив за мною вже, та? – гладить Тадея Михайловича Віра і йде до шафки за кормом.

Тадей Михайлович – великий білий кіт, який раніше жив по сусідству, але після переїзду господарів опинився у "Горіховому домі".

Він ділить теплі батареї ще з трьома котами: Есмеральдою Василівною, Анджиком Михайловичем та Мейсоном Михайловичем.

Віра любить котів. Мріє про подарунок – породисте кошеня. Своїх улюбленців доглядає настільки ретельно, що їхня шерсть блищить, а свіже м’ясо – у постійному раціоні.

Вона виконує у будинку негласну роль адміністратора: слідкує за сплатою комунальних послуг і порядком. Живе тут найдовше – 5 років.

Віра часом зловживає алкоголем. Через нього й постраждала: за словами співмешканок, сусідка виманила в неї квартиру.

Працювала прибиральницею у пекарні "Горіхового дому", тепер допомагає їм упаковувати випічку.

Юра каже, що якісно роботи вона не виконує, але важливо стимулювати жінку до змін.

Про себе Віра не говорить, на запитання відмовчується, але годинами може розповідати історії про своїх кішок і собаку. Коли вони хворіли, виходжувала, як малих дітей. Тепер пухнасті постійно сплять з нею на ліжку.

Ззовні закрита, Віра любить гостре слівце, чим заслужила нелюбов частини сусідок. Однак вона єдина, хто запросив повечеряти разом незнайомку – мене.

Безпам’ятна самотність

Надворі вечоріє. Стукаю в двері до пані Таміли.

– Можна! – з-за дверей чути старечий жіночий голос.

У кімнаті вимкнене світло.

– Увімкніть!

Вона сидить на кріслі під вікном, мовчки дивиться на дорогу в темряві.

– Заходьте, Ірочка. Я якраз сиджу і спостерігаю за машинами.

Їй – 79. Має постійні провали в пам’яті і часто повторюється. Добра, ділиться останнім печивом. Обожнює театр, раніше щотижня ходила на вистави в театр імені Лесі Українки.

Її поведінка нагадує манери леді: легкі рухи, культурна мова і книги на ліжку.

Як тільки почула, що прийдуть гості, переодягнулася в червоний костюм і переплела волосся.

Таміла працювала інженером на різних підприємствах. Отримала квартиру. Жила там з донькою і сином. Коли син одружився, вирішив з дружиною виїхати в Чехію. Для цього потрібні були гроші. Таміла заклала власну квартиру і помісячно виплачувала борг.

– За три місяці після останнього платежу до нас прийшли, виламали двері, поставили нові замки, ми опинилися на вулиці. Сказали, що це більше не наша квартира. А то ж нам позичав чоловік, у якого мама вчителька. А для мене викладач – то святе, я їй троянди носила! Троянди!

Виявилось, Таміла підписала дарчу на квартиру, сама того не усвідомлюючи. Після втрати житла їй не було куди іти. Опинилась у "Горіховому домі".

Наразі спілкується з юристами, щоб ті помогли повернути житло. Досі сподівається на успіх.

Дочка Таміли живе у Львові, в родичів чоловіка.

– Там трикімнатна квартира. Вони з дітьми, ще двоє дорослих. Куди ще там мене? – пояснює небажання доньки забрати її до себе Таміла.

Ні дочка, ні внуки до неї не приходять.

– Не мають часу, - знічується бабуся. – Я не лежу, можу сама собі продукти купити, то чого їм…

Син живе у Чехії. Востаннє приїжджав на футбол "Шахтар" – "Реал".

– То й до мене зайшов на кілька годин. Тепер є телефон мобільний, то нашо їм сюди їхати. Так поговорили та й усьо.

За все дякує Богу

– Чаю? – пропонує на малесенькій кухні мила жінка у теплому халаті.

В "Горіховому домі" усі мешканки ходять в домашніх різнокольорових хаталах. Її звати Оля. Їй ще немає 50. Доглянута, з добрими очима і вервичкою на шиї.

З вигляду ніколи б не сказала, що вона залишилася без даху над головою. Оля щойно повернулась з роботи.

Єдина, чию історію можна назвати успішною, змогла пройти курси і офіційно працевлаштуватись бухгалтером в пекарні, яка утримує їх будинок. Живе у "Горіховому домі" із січня.

Вона глибоко мислить. На журнальному столику біля ліжка – Біблія і теологічна література.

Про те, що привело її сюди, не говорить – занадто боляче. Каже лише, що шахраї є усюди і бере обіцянку мовчати. Їй більше турбують історії сусідок, аніж власна.

– Я дуже хочу, щоб ви підняли два важливих питання, - розмишляє. – Перше – це незахищеність жінок, яких б’ють. У нас половина мешканок – після побоїв. Друга половина прийшла сюди через махінації з житлом. І система державна настільки недосконала, що захистити себе неможливо.

Оля за все, що має, дякує Богу. Має дорослого сина і маму, яких дуже любить. Ходить щонеділі до церкви, щомісяця сповідається.

Однак, через непрості стосунки з вітчимом, не може жити вдома. З нетерпінням чекає на обіцяний соціальний гуртожиток.

– Син уже дорослий, але я дуже хочу, щоб він приходив час від часу до мами. Зараз вчиться в аспірантурі, вчить дітей, займається спортом, - усміхається.

Юра Лопатинський домовився з міськрадою, вона виділила два поверхи на вулиці Угорській під кімнати для мешканок "Горіхового дому". У березні там розпочнуть ремонт, а до кінця 2016 року туди мають заселитись перші жителі.

"Поламав ребра, каже, що я його власність…"

Поки п’ємо з Олею чай, до будинку забігає красива блондинка, на вигляд їй близько 35.

– А ви журналіст? – питає з порогу.

Киваю. Білявка швидко перевдягається і виходить до нас на кухню. Хвилюється.

– У мене теж біда. Чоловік побив. Ребра поламав. В лікарні лежала. Відкрила на нього кримінальну справу, – говорить уривками з тремтячими руками. – Але потім пошкодувала і закрила. А він за три місяці ще сильніше побив… Я знову справу відкрила, побої зняла… Він до мене постійно дзвонить, погрожує, що вб’є, щоб я справу закрила.

Марічка – нова мешканка будинку. Живе тут з 1 листопада. Має двох синів. Старшому – 14, він залишився жити з батьком.

– Той Богданчику погрожував: "Будеш свідчити проти мене, на вулицю викину!". Тепер йому гроші дає, все дозволяє, тільки б він мовчав. І старший відмовився говорити. Повівся на гроші, – очі жінки червоніють, але вона всіма силами старається цього не показувати.

– Але я сама в тому винна. Треба було першого разу справу не закривати, а брати дітей і йти.

Молодшому сину Марійки – шість. Він бачив, як маму лупив тато, і заступився за неї своїм тілом. Батько і його бив, але побої Марійка так і не зняла. Боялася.

Після пережитого у шестирічного хлопчика почались проблеми з вимовою. Довелось у вересні віддати в інтернат, який спеціалізується на таких проблемах. Деколи мамі вдається забрати дитину на день у "Горіховий дім", щоб побути разом.

Зі старшим – складніше: одразу починаються погрози з боку чоловіка.

– Він навіть у суді сказав: "Вона моя власність, я бив, б’ю і бити буду!". Тепер уже відмовляється від своїх слів. Приходжу до дитини, він дзвонить в міліцію і кричить, що я його вбиваю, а побила себе сама. І де на світі справедливість? Я йому вже і розвод дала, тільки б відчепився від мене і дітей. Він уже до іншої жінки жити пішов, нам квартиру лишив. Але повернувся і знову почав бити. Я говорила з юристом, то він мені сказав, що максимум покарання для того буде штраф.

В квартирі ні Марійка, ні її діти не прописані, хоча в шлюбі вона прожила 15 років. Прокуратура уже скерувала обвинувальний акт до суду.

Близько десятої вечора додому з роботи повертається 50-річна Таня.

Поряд з її ліжком з десяток образів і пропуски на діджейські фестивалі. На стіні – малюнок-портрет. Його намалював жінці онук, який живе в інтернаті.

Її донька часто змінює чоловіків, має шестеро дітей. Двоє уже в інтернатах, жінку позбавили батьківських прав на них. З черговим чоловіком живе в окупованому Криму.

На обличчі Тані – теж сліди алкоголю. До "Горіхового дому" вона жила у підвалі ЖЕКу, там і працювала. Поспілкуватись нам так і не вдалося, оскільки жінка пізно поверталася і рано йшла.

Ще три ліжка в кімнаті пустують.

Одна мешканка "горіха" з депресією лежить у лікарні. Уже не вперше. Майже у сорокарічному віці народила хлопчика, але через хворобу чоловік вигнав її з дому. Забороняє бачити дитину. Через це у неї часто трапляються приступи депресії.

Друга – ночує переодично у батька.

Третя відсутня дівчина – 23-річна, вихованка інтернату. Де вона зараз – сусідки не знають.

"Коли б'ють травмовану людину їй бракує навиків сказати "Ні"

Більшість мешканок "Горіхового дому" ображені на життя, ненавидять чоловіків як вид, розчарувались у всьому і змирились з умовами, в яких опинились.

– Є різні причини того, чому жінка потрапила на вулицю, – пояснює Юра. – Але корінь проблеми – в сімейному вихованні: батько з мамою вирішували свої проблеми силою, може, й дітей били, або батьки алкоголем зловживали. Дитина виростає уже поламана. І коли насилля чинять над травмованою людиною, їй бракує навиків сказати "Ні", захистити себе.

Як результат, така жінка замикаються в собі.

У "Горіховому домі" діє принцип не співмешкання, в співвиживання. Між собою жінки майже не спілкуються, хіба що п’ятихвилинками на перекурах. Готують окремо, їдять також.

Здебільшого тут не використовують слів на кшталт "Будь ласка" чи "Прошу".

До прикладу, якщо на кухні котрась з жінок затуляє шкафчик з продуктами, почує на свою адресу: "Відсунься!" чи "Вступися!", якщо не смачний матюк.

Однак чистоту тут тримають бездоганну: поїла, помила посуд, позамітала крихти. Щодня є чергова, яка миє підлоги в будинку, ванну і туалет.

На більші зусилля жінки не мають бажання: Юра пропонував їм посадити городину чи зелень на території будинку – не захотіли. Сам позичив бензопилу, почистив ділянку, але так і стоїть пустою.

Приводив людей, які вчили мешканок дому плести бісером, розмальовувати тарілки, варити мило – теж не пішло.

І це незважаючи на те, що поза будинком частина жінок стає беззахисними. Максимальна робота, на яку вони можуть розраховувати – посудомийка, прибиральниця чи двірничка, адже здебільшого в "Горіховий дім" потрапляють жінки після 35, яких не хочуть працевлаштовувати роботодавці.

Юра намагався взяти мешканок "горіха" на роботу до пекарні, однак план провалився: жінки були неуважними, невчасно виконували роботу або просто губилися.

– Прошу Надю: "Зважте кілограм вісімсот борошна". Проходить час і ти розумієш, що людина у ступорі, тому що на вазі пише один вісімсот, але це не відповідає тим словам, що ти сказав. Бо є ж вага миски ще.

Тому зараз в пекарні працюють професіонали, які виготовляють печиво з екологічно чистих продуктів. У планах Юри – заснувати ще й горіхову плантацію в одному з сіл на Львівщині.

Там він хоче орендувати будинок і гектари землі, засадити їх горіхами і обробляти за допомогою жінок, які доглядатимуть за плантацією і отримуватись з неї кошти. Зараз якраз домовляється з підприємцем, який готовий віддати землю безкоштовно.

"Так, я сука, але нічого не можу з собою зробити"

У "Горіховому домі" є правила: ніякого алкоголю, двері зачиняється о 23:00.

За лайку чи неповагу до інших співмешканок – виселення.

За недотримання правил гігієни, пияцтво чи наркотики – виселення.

Митися і приймати душ потрібно щодня, прибирати дім – за графіком.

Правила щодо лайки та алкоголю частина мешканок порушує. Однак виганяти їх Юра не поспішає.

– А куди вони підуть? Знову на вулицю? Це не казка з хепі-ендом, а маленькі досягнення, які в сумі складають картину, яка мене особисто стимулює займатися цією справою. Наше завдання – допомогти.

Але не завжди вдається. Були випадки, коли доводилось виселяти.

Загалом за 5 років існування "горіха" тут проживали близько 80 жінок, третина з них повернулась до нормального життя. Інші – не змогли, у більшості випадків завадила чарка.

– Була Олена, яка грала на фортепіано, мала музичну освіту, робила гарні тарілки. Вона навіть працювала нянею в моїх родичів, про що я потім дізнався, – пригадує Юра. – Але пішла в запой і все. Зустрічає мене час від часу: "Так, я сука, але нічого не можу з собою зробити". Кажу: "Ідіть лікуйтеся!". Ні і все. Алкоголь – найлегший спосіб забутись і релакснути. Останнє, що мені казали – півлітри самогону коштує 15 гривень.

"Коли був твій перший раз?"

В останній день проживання у "Горісі", неділю, купую торт.

Кличу жінок на чай з солодким. Зійшлись усі, хто був в будинку.

Разом вони збираються лише щовівторка на обов’язкові збори з соціальним працівником, або щоб відсвяткувати чийсь день народження.

Вперше, за майже тиждень проживання там, я бачу співпереживання між жінками: вони передають одна одній торт, заварюють чай і жартують.

– Ей! Чоловік! Коли був твій перший раз? – жартує Віра до Марічки.

– Я вже й не пам’ятаю, коли був останній, – перебиваючи, сміється Надя.

– І чого ви мене кличете чоловіком, а не Машенькою, наприклад? – усміхається Марічка.

– Бо в нас більше ні в кого чоловіка нема, бл*! – заливається сміхом Віра.

– Нам вже ніц не світить, - додає Надя і виходить курити.

Вперше за час проживання у будинку температура повітря в кімнаті нижча від температури стосунків між мешканками. Вони обговорюють буденні справи, погоду за вікном, комунальні послуги. Доливають вже холодну воду з чайника.

Інколи для взаєморозуміння потрібна лише чашка чаю і трохи бажання.