Дитячі ліки від війни. Як волонтери лікують рани

У 12 років їхнє дитинство закінчилося.

У липні 2014-го року брати-близнюки Даня та Сашко крізь ліс і чагарники вибиралися з окупованого Вуглегірська. Ішли дуже швидко, тікаючи від грому канонади. При цьому уважно дивилися під ноги, бо вже знали, що десь там може ховатися смертоносна "розтяжка".

Їхнім завдання було перетнути лінію розмежування і будь-що вийти до волонтерів, які чекали на таких от біженців у точці збору на підконтрольній Україні території.

Коли дітлахів з усіх навколишніх сіл і містечок збиралося вже кілька десятків, їх перевозили до залізничного вокзалу і відправляли до столиці – когось потягом, когось автобусом, когось із квитками, а когось в купе провідника.

Їх першими, не по-дитячому серйозними словами після прибуття до Києва були:

– Скажіть батькам, що я у вас, цілий.

Близьким цих дітей розсилалися повідомлення, але жодної впевненості, чи прочитав їх хто-небудь, не могло бути – зв’язок у зоні АТО бойовики глушили.

Батькам доводилося виходити з укриттів і йти по кілька кілометрів в надії побачити бодай одну поділку зв’язку та отримати повідомлення:

– Все гаразд. Діти у Києві. Якщо є можливість, повідомте інших. До зв’язку.

Потім поверталися в сховища, з думкою, що бодай діти сьогодні у безпеці, мають нормальне триразове харчування, займаються спортом, з ними працюють педагоги і психологи.

Саме влітку 2014-го у живописній місцині під Києвом виник табір "Лісова застава". Його заснували члени всеукраїнської громадської організації та волонтерської мережі, які співпрацювали з 2009-го року.

Першими, ще у березні 14-го, до волонтерів звернулися сім’ї військових з Донецької і Луганської областей, які зберегли вірність присязі. Вони відправляли своїх близьких подалі від дому, щоб ними не можна було маніпулювати, погрожуючи родині.

Згодом волонтери-психологи почали забирати із зони АТО дітей, з котрими працювали раніше, у мирний час. А далі спрацював ефект "сарафанного радіо" – одні батьки розповідали іншим, знаходили виходи на волонтерів, і будь-що намагалися відправити дітлахів подалі від війни.

Нині у "Лісовій заставі" мають прихисток і під чуйним керівництвом спеціалістів повертають собі віру в життя діти переселенців, воїнів АТО і волонтерів.

Кожна зміна у таборі триває рівно 3 тижні. За півтора роки реабілітацію пройшли понад півтори тисячі дітей.

– Перша група приїхала 7 липня 2014 року – 60 дітей зі Слов’янська та Луганська. В той час вивезти дітей з районів бойових дій великою групою було неможливо, – пригадує керівник цього соціального табору Ірина Сазонова.

– На блокпостах зупиняли, перевіряли і, в кращому випадку, розвертали назад. Могли бути проблеми у волонтерів, тому через офіційні пункти пропуску вивозили максимум по 3-4 дитини. Решті доводилося добиратися до волонтерів буквально крізь лісові хащі, – розповідає вона.

Стикнулися волонтери "Лісової застави" і з іншою проблемою – часто батьки навідріз відмовлялися відпускати своїх дітей, фактично – відправляти у невідомому напрямку. Кредит довіри до людей в умовах війни вичерпується швидко.

Наприклад, коли набирали групу з Луганська, психологи та волонтери по кілька разів обходили домівки, підвали та сховища, проводили не одну і не дві бесіди з батьками.

Тільки після довгих розмов приходило розуміння, що для дітей – це справжня можливість відволіктися від війни і поспілкуватися з такими ж "дітьми війни".

Волонтерське життя застави

У "Лісовій заставі" з перших днів намагалися створити для дітей усі необхідні умови, хай на це часом просто бракувало сил.

Коли прийшли холоди, стало ще важче: польову кухню доводилося щоразу розігрівати, а миття посуду взагалі вбивало все волонтерство, адже у дівчат-студенток просто відмерзали руки.

– Пізніше наша польова кухня переїхала до їдальні, збудованої ще у 48-му році, – тобто їй більше півстоліття. Без дверей, опалення і навіть підлоги. Ми її зробили з нуля, і зараз там повноцінний харчовий блок з цехами і великою посудомийною машиною, – розповідає Ірина Сазонова.

– При цьому грошей як таких ніколи не було: ми не просто їх в руках не тримали, а й на рахунках не бачили. Була тільки допомога. Хтось привозив трохи цементу, хтось – залишки шпалер, хтось допомагав фізичною силою. Допомагали і великі будівельні компанії, причому деякі – анонімно, – додає вона.

Був на розбудові "Лісової застави" і один просто-таки неймовірний випадок.

Приїхали якось близько сотні людей – виявилося, це працівники великої європейської компанії, яким шеф видав гроші на корпоратив у ресторані, а вони на них закупили будівельних матеріалів!

Оформили доставку, сіли на автобуси, машини, приїхали і почали будувати. Клич кидали через Facebook і друзів-журналістів. Ось так і розбудовувався табір. Спершу були ігрові та спортивні майданчики, потім кухня, потім – житлові корпуси.

Закритися, за словами Ірини Сазонової, вже не було ані думки, ані можливості – через війну дітей, які потребували кваліфікованої допомоги ставало все більше, а багатьом з підопічних після табору взагалі не було куди повертатися.

Тим родинам, чиї домівки розбомбили під час бойових дій на Донбасі, волонтери допомагають знайти житло в інших регіонах України. А дітей-сиріт через державні соціальні служби влаштовують у дитячі будинки.

– Без грошей і державної підтримки, як зомбі, ми просто рухалися вперед. Був період, коли вимушені переселенці активно обживалися на території України, привозили дітей до нас і залишали на невизначений період. І не могли їх забрати, бо мали ставати на ноги, шукати роботу, помешкання, обживатися і призвичаюватися до нового, – пояснює Сазонова.

Поділитися страхами

Кожна зміна у таборі "Лісова застава" триває 21 день. На ці три тижні розраховано і програму реабілітації. З дітьми працюють дипломовані психологи – на волонтерських засадах, у вільний від основної роботи час.

За 18 місяців роботи вже сформувався кадровий кістяк – 4 психолога і 6 кураторів-вихователів.

Курс реабілітації розподіляється на три фази.

Перша – це створення безпечного простору для дітей, щоб вони звикли до психологів, волонтерів і один до одного, щоб у них склалися довірливі стосунки, щоб вони могли говорити про свої страхи.

Друга фаза – це робота по травмі війни, психологічне відновлення.

І третя, завершальна, – це "нарощування м’язів" і передача знань, інструментів, як собі допомогти самостійно.

Адже коли дитина "оголила" всі почуття, коли виходить біль, не можна її такою незахищеною відправляти додому. Треба, наполягають психологи, обов’язково навчити її боротися з усім цим.

– Часто діти у нас просто "провалюються" в себе, їх буквально переслідують жахливі флеш-беки. Звісно, добре, коли є люди, які можуть допомогти. В нас – це психологи або волонтери, які скажуть "Привіт, ти в Києві, ти не на війні, все добре, тобі наснився страшний сон, але ти в безпеці". Добре, коли можна стати босими ногами на підлогу, відчути її під собою та "заземлитися". Це найпростіші інструменти, які можуть повернути у стан "тут і зараз", – каже Ірина Сазонова.

Кожна дитина – це конкретний окремий випадок. Хтось втратив близьку людину, хтось пережив насилля, фізичне знущання. Легко війну не переносить ніхто.

Зовсім маленькі, як стверджують лікарі, орієнтовані на батьків: мама нервує, б’ється в істериці, а дитина дзеркально повторює усе це.

Коли найближчій людині страшно, значить, відбулося щось неймовірно погане. І страх поселяється в дітях надовго.

Підлітки схильні сприймати все винятково у "чорно-білому" вимірі. Хлопці важко переживають, коли їх вивозять із зони бойових дій: вони думають, що не впоралися з війною, не захистили свою родину і свій будинок.

– Дуже багато суїцидальних думок. Більшість тримає їх у собі. Фахівцям доводиться дуже довго "копати", аби витягнути ці думки на поверхню, спонукати дитину поділитися ними, – розповідає засновник "Лісової застави".

Таких дітей переводять на індивідуальну терапію так, щоб про це ніхто не знав.

Створюється "довірливий вакуум", психологи говорять з дітьми про їхні страхи і спогади, пояснюють, що це – і вони самі починають розповідати, виплескуючи з себе весь біль і страх.

Були випадки, що дитина зовсім не говорила, лише киваючи головою у відповідь, але через кілька днів чи через тиждень починала говорити так, що неможливо було зупинити. Але ніхто і не намагається – адже цим дітям є що сказати.

– Багато разів за час роботи у таборі я переживала шок, – зізнається Ірина Сазонова. – Але один випадок стоїть окремо. Якось я виходжу на вулицю і бачу таку картину: одного хлопчика мотузками прив’язали до стовпа, а решта дітей жбурляють у нього яблуками… Почали розбиратися, що сталося. Як виявилося, хлопчик сам попросив прив’язати його. Річ у тім, що його тата, бійця ЗСУ, взяли у полон бойовики. І незадовго до того по багатьом каналам показали відео знущань над нашими полоненими. Одним з них був тато нашого підопічного. І хлопчик, глибоко шокований побаченим, захотів сам пережити те, що пережив його батько…

Діти відчувають щирість. Якщо просто прийти і сказати "Привіт, я психолог, розповідай, що не так", це не спрацює.

Потрібно стати другом для дитини, щоб вона повірила, довірилась, відкрилась – і перенесла свої страхи з підсвідомості у свідомість. Якщо її перестають мучити нічні жахи – це вже неабияка допомога.

Розвивається табір, опираючись на міжнародний досвід (з поправкою на обмежені фінансові можливості): тут для дітей влаштовують спортивні квести і походи, щоранку – пробіжка і гімнастика, танцювальна терапія і навіть міні-скай-парк.

Взимку – гра у сніжки, ліплення снігових фігурок, катання у лісі на лижах і санках.

– Головне, це не робити чогось змагального. Змагання – лише з учорашнім результатом і з самим собою. Щоб у них не було поділу на "своїх" і "чужих", адже тоді психологам важко їх налаштувати", - коментує Ірина.

Так само табу у "Лісовій заставі" і на перегляд новин чи обговорення "політичної ситуації".

Психологи намагаються направити все в русло винятково дружнього спілкування і спільної реабілітації. Кажуть, після тритижневого курсу лікування ніхто нікого не назве "хунтою" чи якимось іншим несправедливим прикрим словом – вони плакали на колінах один в одного, дружили, а нині листуються і переписуються в соціальних мережах – з різних сторін від лінії розмежування.

– Ми винайшли дитячі ліки від війни, – стверджує Ірина Сазонова. – Коли дитина починає допомагати оточуючим, то зміцнюється і сама. Приходить усвідомлення: я сильний, а значить, і з війною впорався. Дитина стає "воїном", а синдром "дітдомівця" – "мій тато воював" чи "я переселенець, тож ви мені усі винні" – зникає".

Допомогти собі, допомагаючи іншим

7 грудня 2014 року увійшло в історію табору як день створення "дитячої кухонної сотні".

Маленькі кухарі-волонтери роблять сухі борщові набори для солдатів. Кажуть, процес тривалий, адже в таборі сушка досить примітивна. Втім, наполегливість дає результат – сьогодні табір вже приймає замовлення на сухі борщі.

Крім того, "кухонна сотня" випікає печиво для дітей онкологічного відділення однієї з київських лікарень, де серед інших пацієнтів є, зокрема, діти з Донецька.

Під опікою "Лісової застави" також будинок для людей похилого віку в сусідньому Димері. Сюди дітлахи регулярно приїжджають з "гастролями" – театральними виставами і казками власного авторства.

До всього діти, спільно з волонтерами, опікуються притулком для тварин у селищі Федорове – возять воду та їжу, бавлять цуценят – щоб ті не здичавіли і були готові до зустрічі з майбутніми господарями.

Ірина пам’ятає усіх, хто побував у таборі, разом з колегами і помічниками відстежує їхню подальшу долю, постійно тримаючи контакт із батьками, щоб в разі потреби знову прийти на допомогу.

– Важко? – запитує Ірина. – Можливо. Але у найскрутніші моменти я згадую очі одного дев’ятирічного хлопчика. Він завжди був таким радісним і усміхненим. До приїзду до нас ніколи раніше не був у церкві і якось запитав: а навіщо люди ходять до церкви? Хтось хоче подякувати Богу, хтось попросити, всі по-різному, кажу.

Тоді жінка з ним постояла у маленькій недобудованій церковці. Помовчали.

– Хлопчик каже мені: "Я не просив, а подякував". За що, запитую. Відповідає: "Що моєму тату снаряд в груди влучив". Я не могла знайти слів. А він додає: "Міг би в серце, а влучив у груди, дякую Богу за це". І я зрозуміла в той момент, скільки в цьому хлопчині сили. І що жалітися на життя ми не маємо права.