Вигнані війною. Три історії, яких насправді мільйон

33
18 лютого 2016

Пошук притулку – одна з найбільших проблем для людей, які втікають з території конфлікту.

У цілому по Україні 800 тисяч людей були зареєстровані як внутрішньо переміщені особи. Тільки у Харкові оформилися 200 тисяч таких осіб, але насправді їхня кількість може бути більшою щонайменше у два рази.

Оскільки не видно кінця військовому конфлікту, повернення додому для будь-кого з тих, хто втік від війни, залишається мрією.

Зокрема, бажають цього і три сім`ї, які опинилися у Харкові, Слов'янську та Києві.

ІСТОРІЯ ПЕРША

Обстріли тривали весь час, – згадує Іра Лаптєва. Вона жила зі своєю родиною в Дебальцевому – місті, яке мало ключове стратегічне значення як для Збройних сил України, так і для окупантів РФ.

У січні та лютому 2015 року сили сепаратистів вели запеклу боротьбу з українськими військами.

Майже усі будівлі в центрі міста були зруйновані або дуже пошкоджені. Після обстрілів в будинках та підвалах знаходили тіла загиблих. Усі, хто міг виїхати, це зробили.

Для Іри виїхати зі свого рідного міста було зовсім не просто. Її чоловік Віталій паралізований. Її батько Миколай є незрячим.

Вони не хотіли їхати, – розповідає Іра. – І я не знала, як їх вивезти.

Іра – також людина з особливими потребами. Її тіло дуже маленьке, скелет ніби у восьмирічної дитини.

Її син, хлопчик дошкільного віку, теж має неповносправність.

Іра Лаптєва, її син Богдан та чоловік Віталій Зенченко з Дебальцево, Донецька область. Фото: Матьйо Александер/Карітас Інтернаціоналіс

Мені було дуже тяжко, – продовжує Іра. – Я мала доглядати за моїм чоловіком та батьком, які залежать від мене. Малий плакав увесь час. Снаряди падали поряд з нашим домом. У нас не було електропостачання протягом 10-ти днів. Було дуже холодно. Мусила ходити на вулицю по воду, однак нести її самостійно було неймовірно важко. Була у розбитому стані.

За таких умов їй було вже несила сидіти на одному місці. Страх за життя своєї дитини виснажував – тому врешті-решт Іра змогла вивезти сина з міста.

Потім вона організувала евакуацію чоловіка та батька.

Тепер вони живуть у Харкові, у місці компактного проживання з іншими родинами, які були змушені залишити свої домівки. Мають лише одну спільну кімнату на всю родину – зате тут тепло та безпечно.

Родина отримує продовольчу та фінансову допомогу від фонду Карітас України.

Ми намагаємось бути на позитивній хвилі, – додає вона.

ІСТОРІЯ ДРУГА

Спочатку ми навіть спали на картонних коробках як безпритульні, – розповідає Анна Іванова з Донецька, мати шістьох дітей: вони виїхали, коли розпочався конфлікт. – У нашому новому будинку було холодно, постійний протяг та навіть повзали змії.

До початку війни родина мала облаштоване життя, велику машину, чотирикімнатну квартиру. І чоловік, і дружина були працевлаштовані.

Коли розпочались бойові дії, вирішили: "Ми не хотіли, щоб діти були свідками обстрілів та бачили тіла загиблих. Ми хотіли вберегти їх від цього".

Пара думала, що війна триватиме не довго – тому зібрали речі як для літнього відпочинку.

Тижні перетворились у місяці, гроші поступово закінчились.

Вони не могли собі дозволити квартиру для такої великої сім'ї. Нарешті, знайшли невмебльований будинок у Слов'янську, який в той час вже був звільнений від сепаратистів.

Місцеве населення нас дуже підтримало. Вони теж пережили важкі часи, тому дуже нам співчували, – зазначає Анна. – Це був напружений період. Ми не мали можливостей, щоб знайти роботу чи влаштувати найстарших до школи. Ми залишились у Слов'янську до кінця навчального року, а потім переїхали до Дніпропетровська.

Зараз родина мешкає у модульному містечку – це готові конструкції, що були збудовані за кошти європейської допомоги, – з іншими сім'ями, які втратили свої домівки через війну.

Анна Іванова тримає наймолодшого сина Юрчика, поки Данило грає на скрипці. Фото: Матьйо Александер/Карітас Інтернаціоналіс

Вони мають зовсім невеликий простір для життя – але Анна та її чоловік робили все можливе, щоб створити домашню атмосферу: зробили полички, столи та шафи.

Ми намагаємося створити максимально комфортні умови для того, щоб діти могли мати нормальне життя, – каже вона.

Старші діти ходять до школи, чоловік зміг знайти роботу, Анна доглядає наймолодшого синочка, якому лише вісім місяців.

Його поява була для нас несподіванкою, – посміхалась Анна.

Наші цінності змінились, – додає багатодітна матуся. – До війни ми переймались через матеріальні речі, як-от будинок, модний одяг. Тепер цінуємо те, що маємо.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

Мені просто хотілось побути у тиші, – розповідає Тетяна Ігнатова, молода матір з Луганська, яка зараз живе у Києві. – Я відмовлялась виходити з квартири.

Вона виїхала з зони військового конфлікту під час тимчасового припинення вогню на одному з трьох поїздів, що їх тоді тимчасово пустили до Луганська.

Було важко прийняти таке рішення, але іншого вибору не було. Обстріли тривали протягом місяця. Вдома ми не бачили можливостей на майбутнє, не було ні робочих місць, ні інфраструктури, – каже Тетяна. – Ми приїхали до Києва, щоб знайти роботу, безпечне місце та майбутнє для дітей.

Її чоловік не працює. Вона залишається вдома, оскільки найменшу дитину не можуть віддати до садочка, бо потрібно зробити спеціальні щеплення, а лікарні зараз не мають достатньо вакцин.

Їм бракує грошей на опалення та повсякденні витрати.

Ми зараз як біженці від війни. Це так емоційно виснажує, – додає вона.

Її п'ятирічний син щодня питає, коли вони повернуться додому, і чи танки досі паркуються на вулицях міста.

Він пережив обстріли, бачив військову техніку, – каже Тетяна.

Працівниця Карітасу України Валентина Бачинська грається з Арістархом – 2-річним сином Тетяни Ігнатової. Фото: Матьйо Александер/Карітас Інтернаціоналіс

Її дворічний син сьогодні поводить себе надто активно, тому його забрали до спеціальної кімнати, щоб він помалював на піску, адже це заспокоює.

Малювання на піску дає йому можливість створювати власні картини. Він любить відчувати пісок на дотик. Він може бути тут увесь день, – розповідає Тетяна.

В кутку кімнати поставили старе піаніно. Його клавіші пофарбовані у кольори веселки, а саме піаніно прикрашене картинками із зображенням погоди, дітей, які показують емоції, та лавок в різних місцях.

Це можливість для дітей проявити себе.

Володя, 13-річний хлопчик з Донецька, сідає за піаніно. Він обирає найвищу ноту на клавішах піаніно. Вона білого кольору.

Мені подобається мріяти, коли я слухаю цей звук, – розповідає він. – Про мою домівку та відпочинок з друзями.

ОДНА БІДА

Всі ці родини поєднує не лише спільне горе, а й допомога одного фонду – Карітас України.

Багатодітні родини, одинокі матері та сім'ї з неповносправними особами отримують кошти для оплати оренди житла, їжі та медичних засобів.

– Україна – доволі бідна країна, але люди мали власне житло. Тепер вони відчувають, що втратили все, – зазначає президент Карітасу України Андрій Васькович. – Перебуваючи в ситуації, коли вони жили нормально, вони зіткнулись з війною, ховались у підвалах, дехто втратив кінцівки.

Ми маємо допомогти їм зараз. Але є потреба підтримувати таких людей у довгостроковій перспективі – не лише 5 років, але навіть 50.

У тих, хто змушений був бігти подалі від бойових дій, іноді бувають такі травми, які ви не можете побачити ззовні.

– Захар – дуже особливий восьмирічний хлопчик з Луганська, – приводить приклад Валентина Бачинська, координатор Дитячого центру на базі Карітасу Київ. –Його рідне місто було під сильними обстрілами. В ту ніч, коли сім'я виїздила, був дощ. Коли вони приїхали до Києва та прийшли до Центру, він постійно дивився у вікно. Казав, що чекає дощу, тому що тоді він зможе повернутись додому.

У "Дитячому центрі Карітасу Київ". Фото: Матьйо Александер/Карітас Інтернаціоналіс

При центрі працює "Простір, дружній до дитини", де отримують допомогу діти, які страждають від різних форм травми, що має такі прояви, як агресія, закритість, смуток та гіперактивність. Хтось з дітей втратив своїх близьких, домашніх улюбленців, друзів. Та всі вони втратили свої домівки.

Врешті-решт ми змогли достукатись до Захара, коли попросили його намалювати сонце, яке з'являється на небі після дощу. Це звільнило його від схвильованості, та він зміг пояснити іншим дітям, що після дощу завжди приходить сонце, – розповіла Бачинська.

Активності націлені на поліпшення комунікативних навичок та відкритості: діти мають заняття з мистецтва, малюють на піску та залучаються до рухових ігор.

Дитина – це дзеркало сім'ї. Все, що відбувається у родині – хвилювання та стрес – все це відображається через поведінку дитини, – зазначає Валентина Бачинська.

Тому в Карітасі є й програма для батьків та дітей "Вісім кроків до гарного батьківства", що передбачає групову роботу.

Патрік Ніколсон/Карітас Інтернаціоналіс, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua