За лаштунками cвіту покинутих людей

210
9 лютого 2016

У ніздрі вдарив нестерпний сморід і запах старості.

Там лежали люди, що вже були присмерті. Ми протягували їм шматок яблучного пирога, а вони хапали його і одразу починали жувати.

Деякі навіть не дивилися на нас.

Це спогади про перший візит у Львівський геріатричний пансіонат драматурга і режисера Сашка Брами.

Тоді він прийшов у заклад як волонтер. Згодом почав ходити до місця колективного старіння щотижня – уже як документаліст.

Сашко і товариші там на диктофон записують розповіді мешканців пансіонату, щоб потім використати їх у документальній виставі "Осінь на Плутоні".

Все почалося з пирога

У описі майбутньої вистави зазначається:

Плутон – найвіддаленіша планета Сонячної системи, хоча на сьогоднішній день між вченими ведуться запальні дебати стосовно астрономічного статусу цього небесного тіла.

Як і в Сонячній системі, в соціальному просторі є малодосліджені закутки. Геріатричні пансіонати – один із прикладів такої маловідомої для нас дійсності.

Осінь – пора, що асоціюється із згасанням життя та збором урожаю. У нашому випадку урожаєм являється життєвий досвід людей.

Фотоколаж Мар'яни Клочко. Для збільшення натисніть на зображення

Це буде історія про людей і час. Про внутрішнє світло, яке іноді наповнює тих, кого випалили біль і страждання. Про тотальну самотність і віру в Бога, що зазвичай з'являється перед смертю.

Це також буде історія про чоловіків і жінок, що, абстрагувавшись від життєвої суєти, стали за неї вищими. Незалежно від того, хотіли вони цього чи ні.

Люди були при смерті, але все одно захланно їли пирога? – перепитую у Сашка.

Були й такі, що не могли їсти через хворий шлунок абощо. Але тут справа не тільки в пирозі. Всі живі істоти потребують любові. Тому, мабуть, вони так і їли. Уяви, ти лежиш – не встаєш. До тебе прийшли, брякнули тарілкою, поміняли памперс і пішли. Бракує людського відношення.

Таким пирогом учасники проекту "Осінь на Плутоні" пригощають мешканців пансіонату

Думаєш, про них погано піклуються?

Не можу так сказати. Багато хто скаржився, але багато хто і вдячний. Вони нікому не потрібні. Це як окремий світ покинутих людей.

Ти ототожнюєш себе з ними, з мешканцями пансіонату?

Я постійно себе з ними ототожнюю. І це дає мені можливість по-іншому оцінити реальність. Коли попадаю в таке середовище, де живуть люди, які не мають амбіцій, а мрії їх звернені у минуле, це отвережує.

Цього пирога Сашко з друзями пекли пізно ввечері

Ці люди дуже прості і дуже вдячні, що до них хтось прийшов.

Сашко і товариші постійно печуть для них отого пирога, з якого усе почалось. Тільки тепер з фініками – так смачніше.

Я купив 10 кілограмів фініків і двічі-тричі на тиждень печу. І раніше часто це робив, а зараз узагалі в кухарку перетворююся (сміється). Нічого – я люблю готувати.

Сашко Брама: "Я купив 10 кілограмів муки, двічі-тричі на тиждень печу"

Приготувати щось власними руками і пригостити людину – так зароджуються стосунки.

Це дуже тонко, але це працює, – пояснює Сашко, і радо розповідає рецепт пирога.

Інгредієнти: 600 г. борошна вищого сорту, 600 г. фініків (це разом з кісточками), 600 мл. окропу, 300 г. цукру, 225 мл. рафінованої соняшникової олії, 1 чайна ложка кориці, 2 пакетики розпушувача для тіста "Др. Оеткер" (загалом 20 г.). За бажанням можна додавати родзинки.

Треба промити фініки, залити їх окропом на ніч (можна й на кілька годин). Очистити фініки від кісточок, але воду, в якій вони були замочені не виливати, нею ж ми заливаємо вже очищені фініки, додаємо олію та збиваємо блендером. Після чого додаємо розпушувач для тіста і перемішуємо та переходимо до сухих інгредієнтів. Просіюємо борошно через сито, додаємо цукор та корицю, і перемішуємо. І тепер настав час родині об’єднатися - з’єднуємо вологі та сухі компоненти і добре їх перемішуємо.

Готове тісто викладається на деко і випікається у духовці.

Оскільки духовки у всіх різні, то випікання може зайняти різну кількість часу. У мене це триває приблизно 30 хвилин при температурі 180 градусів. Але головне готувати з любов’ю, – радить Сашко.

Будинок самотніх людей

Що за люди там живуть?

– Їх дуже багато і вони дуже різні! Наприклад, там живе чоловік, що додає у самокрутки чай, щоб економити табак.

Геннадій крутить самокрутки з тютюну і чаю

Чому мешканці пансіонату погоджуються розмовляти з вами?

– Може, я спекулюю, але мені здається, що для них це місток, який їх тримає з іншими. Для людей дуже важлива власне якась комунікація. Щоб було з ким поговорити.

Тобто, для них не важливо передати якусь конкретну інформацію, а просто поговорити з вами?

– Як і більшість людей навколо нас, ці теж не бачать цінності у своїх історіях. Мовляв, ну що я, стара, тут тобі наговорила. Дякую, що послухав. Заходь ще.

Були у Сашка і випадки, коли спілкування було неприємне. Їх було два.

Перший, із чоловіком, який 38 років відсидів за ґратами.

– Казав, що каратист, у минулому вбив трьох людей голими руками. Він тими голими руками постійно махав у мене перед обличчям. Каже, я тобі можу щелепу зламати, око вибити. Було трохи стрьомно (підсміюється – ред..).

Другий випадок у хлопця був теж з чоловіком. Жінки привітніші.

– Не знаю, може, за життя в нього склалася така манера, попускати всіх. Дуже зверхній. Жартував він так: "Жінку маєш?". Кажу: "Маю". А він: "Може, її хтось інший дома зараз має".

Володимир був трохи зверхнім

Сашко уточнює, що з ним була фотограф Мар'яна і цей дідуган, здавалося, намагався справити на неї враження.

– Принижуючи мене. Отакий альфа-самець з інсультом.

Вдається не ображатися на них? Як не ображаємося на дітей, коли вони егоїстичні?

– Мешканці пансіонату, власне, дуже подібні до дітей. На питання, як вас звати, відсотків 80 говорять саме лише ім'я: Льоня, Гануся…

На фото - Варвара й Аня

Одна пані назвалась Олександра Василівна. Але загалом, тих хто представлявся ще і по-батькові, було дуже мало.

Спільною, для всіх цих людей, є самотність. Навіть люди, які знаходяться в одній кімнаті вони всі самотні.

Це ніби будинок, де живе близько 400 людей, але вони майже не спілкуються між собою. Існують паралельно, хоч і в одному просторі.

– Тут нема дружби. Їх родичі повмирали, діти їх здали або теж померли. Світ та культура, якою вони жили, вже в минулому. Хто з них ходячий, можуть вийти в місто, але не роблять цього – їм вже нічого не цікаво. Все, що було їхнє, лишилося в минулому. Це тотальна самотність, пояснює Сашко.

В'ячеслав і пані, що майже ніколи не говорить. Її, здається, звати Ліза

Бог - останній прихисток покинутих

Активіст розповідає, що 98% мешканців притулку моляться, або читають Біблію, або говорять про Бога.

Є такі, що в партії по 25 років були і християнство нібито не приймають, але Біблія про всяк випадок лежить на тумбочці.

Типовий натюрморт Львівського геріатричного пансіонату

Є такі, що просять у Бога, щоб дав їм швидше померти.

Є такі, що кажуть: мені б ще раз потрапити 20 років назад.

Є такі, що намагаються сприймати все як є: не хочу думати про це, коли прийде час, тоді піду.

– Дуже часто буваю подавленим після відвідин пансіонату. Він як губка, що увібрав у себе весь людський біль. Історії мешканців будинку престарілих - це історії болю і розчарувань.

Сашко розповідає історію постояльця Леонардо, який раніше грав у футбол і танцював бугу-вугі, а тепер у нього відрізані ноги.

Леонардо і Володимир (на візочку)

У пансіонат його здала сестра і не провідує, а він страшенно любить спілкуватися і постійно нарікає, що в геріатричному нема з ким, бо більшість народу - божевільні.

Мабуть, єдиним його другом є Володимир. Він кожного дня приїздить до Леонардо і, оскільки їм нема про що говорити, вони просто дивляться разом телевізор.

– При цьому Володимир і дня не може прожити без Леонардо. Якось було таке, що він приїхав у гості, а друга не було у кімнаті. Володимир дуже злякався, бо думав, що товариш помер. Але насправді його лише переселили в іншу кімнату.

При цьому драматург переконаний, що є в цьому всьому і якесь особливе світло. Бо чим ближче людина до смерті, тим більше у ній проявляється благородство.

– І тут ідеться навіть не про соціальну гідність. Людина, яка сприймає свою ситуацію до кінця, стає покірна долі. Я не знаю, як це назвати. Якби описувати це релігійними термінами, то мова йшла б, напевно, про християнське смирення.

Реалістичні ляльки чекають

Над виставою поки що працюють дев'ятеро людей.

Окрім режисера, це ще соціолог та фотограф, актори, звукорежисер і композитор, хореограф і художник-лялькар.

За творчою задумкою, актори одягатимуть на себе реалістичні ляльки, зроблені за образом і подобою реальних мешканців пансіонату.

Ось так ці ляльки виглядатимуть. Фото з фейсбук-групи проекту

Ляльки говоритимуть реальними голосами своїх прототипів – завдяки тому, що розмови записуються на диктофон, а потім над записами почаклують звукорежисер і композитор.

Рухатимуться ляльки так, як їх навчить хореограф. Сашко каже, що це буде танець-медитація.

Точна дата прем’єри ще невідома – учасники проекту на етапі збору інтерв'ю.

Фотоколаж Мар'яни Клочко. Для збільшення натисніть на світлину

Наразі вони закликають охочих долучитися до своєї роботи.

Наприклад, обрати собі персонажа, що не ввійде у постановку, і прочитати його розповідь під час допрем'єрних сценічних читань. Адже вартісних історій дуже багато, запевняє Сашко.

У такий спосіб усі вони отримають друге життя – на сцені.

Також можна підтримати проект на Спільнокошті, де дівчата і хлопці збирають на реалізацію задуманого гроші.

Або допомогти самим мешканцям пансіонату. Про їх потреби учасники проекту теж пишуть у соцмережах.

Наприклад, там живуть Толік та Геліос.

– Щоб уникнути зайвого пафосу, Толік називає свого сусіда просто і душевно – дєдушка. Не зважаючи на те, що різниця між пацанами 18 років, у них не виникає конфлікту поколінь, обоє в минулому хіпарі, обоє слухають рок-балади на Radio ROKS, розповідає Сашко.

Оскільки у дєдушки поважний вік, 82 роки, він багато спить, тому, коли активісти приходять у гості, спілкуються вони переважно з Толіком.

Він розповідає про мєнтівські знущання його молодості, як різали хлопцям волосся і штани, про те, як репресували його батька, як спалив свої малюнки, як дружина вийшла заміж за багатого хлопа-іноземця і виїхала з країни.

– Наприкінці Толік попросив при можливості принести йому каструлю чи сковорідку, щоб можна було посмажити картоплі. Якщо маєте щось зайве в господарстві – пожертвуйте пацанам, вони невибагливі і будуть раді навіть тому, що ви збираєтесь викинути.

powered by lun.ua