"По мене приїхали тьотя Таня і дядя Вова". Як сім'я виховує 24 дитини
Триповерховий дім у сосновому лісі мало чим нагадує похмурий образ дитбудинку. На те, що тут живе багато дітей, натякає хіба великий спортивний хенд-мейд майданчик у дворі. Усе з дерева – навіть паркан змайстровано з вертикальних колод.
Ця природна автентика контрастує з новими котеджами довкола. Біля входу стоїть білий джип.
Сходами з дому спускається насуплений хлопчик років десяти, засоромлено вітається і йде у справах – йому доручили сходити по хліб. Це один із десяти дітей, якими опікуються Володимир і Тетяна Батурські, вихователі дитбудинку сімейного типу.
![]() |
Ще чотирнадцятеро вже дорослі й живуть окремо, час від часу навідуючись в гості, вже зі своїми дітьми. Наймолодшому онуку днями виповнилося два місяці – родина розростається з кожним днем.
– У нас тут зараз діти від дев'яти до 56, – жартує господар дому, натякаючи на себе.
Володимир – високий сивочолий чоловік у блакитній сорочці та джинсах. З порогу він кличе дружину. Натомість збігається півродини. На закручених дерев'яних сходах рядочком стоять троє малих – вони весело кидають "добрий день". Ще один, кучерявий блондин, визирає згори й, змовницьки висолопивши язика, тікає нагору.
![]() |
Там у коридорі стоїть велика шафа з книгами в товстих обкладинках, з десяток книжкових серій старих видань. Тут же стоїть велотренажер. Можна займатися і паралельно читати.
![]() |
Насправді найстаршій дитині тут не 56, а двадцять.
Це Таня – кучерява дівчина в навушниках. Смажить на кухні млинці та перекидається фразами з молодшою на кілька років Альоною, яка сьогодні відповідальна за борщ.
![]() |
Серед усіх дітей Таня живе тут найдовше – дванадцять років. Вона вже закінчила університет і наступного літа "піде". Так вихователі кажуть про тих, хто починає самостійне життя.
Попри сімейну атмосферу, дім у сосновому лісі – дитбудинок. Для кожної дитини передбачена фінансова допомога в розмірі 3 тисячі гривень, а зарплату вихователям нараховують у залежності від кількості дітей.
Ми втрьох сидимо у вітальні – тут є комин, акуратно складені дрова, старовинні залізні чайники, штук п'ять Біблій у шкіряних обкладинках – їх виготовив сам господар. Посеред кімнати – масивний дерев'яний стіл. На шафі стоять керамічні тарілки і статуетки – це теж роботи Володимира.
![]() |
Дружина сидить поруч із ним і переважно мовчить. Спікер у родині – чоловік. Він сам про це попереджає й просить не перебивати. Посилається на Біблію, де сказано, що чоловік – голова. Багато розповідає про віру й свій шлях до Христа.
Розмови про віру тут звичні – сім'я належить до християнської церкви п'ятидесятників. Володимир переважно говорить від першої особи. Пояснює, що коли каже "Я", має на увазі себе, дружину й дітей.
У подружжя троє рідних доньок, хоча дітей у їхньому домі завжди було більше, навіть задовго до створення дитбудинку. Пізньої осені 1998 року в двері їхньої київської квартири подзвонило п'ятеро незнайомих безпритульників. Була субота, вечір.
– Відкриваємо двері, а там п'ятеро дітей. Напівроздягнуті, брудні. Той рік для всіх був важкий – у холодильниках пусто, але на столі гарно. Кожну суботу я старався стіл накрити якось особливо, свічечку запалити. Діти просять милостиню, але те, що на столі – це все, що ми маємо. Казати, що нічого нема? Але ж на столі ніби є. Ми так переглянулися з Танею. Встали, вони сіли. Повні голови вошей, – Володимир показує в повітрі, ніби куйовдить волосся.
Цей момент чоловік називає визначальним – те, що бачили тільки на вулицях, прийшло прямо додому. Відтоді що вихідні, від осені до весни, родина приймала гостей. Коли прийшло літо, діти зникли. З'явилися знову, коли похолоднішало. Вночі.
– Ми спимо, дзвінок у двері, я дивлюсь, а там купа голів, вся сходова клітка забита. Відкриваю двері – і впізнаю одного з тих, колишніх. Розказують, що вони були в підвалі, їм набридло, не знають, як і що робити далі. Очевидно, вони ділилися один з одним, хто до кого ходить, де краще дають. І так до нас почало ще більше дітей ходити.
![]() |
Тетяна періодично вибігає – то її кличуть на кухню, то щось спитати. На вихідних уся родина вдома, тож роботи вдосталь. У дівчат на кухні все вариться-смажиться. Тут чітко налагоджена система чергувань. Відповідальні за їжу змінюються щотижня: студент і школяр, щоб один готував сніданок, а інший вечерю.
Обід у будні – справа господині.
– Ну, нагодували, ну, вдягли, – пригадує далі Володимир. – Але вони й раніше щось їли й у чомусь ходили. Ну, краще з'їли та краще вдяглись. Що далі? Я зрозумів: краще одному дати щось більше, ніж усім потрошку й нічого.
Після того, розповідає, доля перетнула з тими, хто хотів віддати будинок в Ірпені людям, які горітимуть справою. Не обійшлось і без поради пастора. Остаточне рішення створити дитбудинок прийняли, коли "пізнали, що є Бог".
Так у 2001 році з'явився дитячий будинок сімейного типу і перші троє вихованців. Усі були підлітками.
– Це діти, які зовсім нікому не треба. Якщо менша дитина, то ще якось беруть. А якщо їй вже років вісім, то бояться. А у мене тільки такі й були. Я їх не боявся. Так ми й жили – я ще бомжів своїх підтягнув київських, – жартує чоловік. – Коротше, крім офіційних, нелегальні теж були.
Одній з рідних доньок тоді вже було чотирнадцять. Вона ходила всюди з батьком, була знайома з безпритульниками, навідувалася до них у підвали, переймалася історіями. Старша казала: "Робіть, що хочете, це ваші проблеми", молодша народилася вже тут, тому "її не питали".
![]() |
Діти в будинках сімейного типу, як цей, з'являються за різних обставин.
Ними опікується служба в справах дітей, яка є в кожному районі, розповідає Володимир. Вона слідкує за дітьми з неблагополучних родин. Якщо ситуація зовсім виходить з-під контролю, або діти втрачають батьків, то їх забирають у притулок. Там тримають до 90 днів – а в цей час шукають, куди прилаштувати.
Якщо не вдається знайти місце, то випускають на кілька днів на вулицю – і знову забирають на три місяці в притулок.
Так можуть минати роки, пояснює Батурський. З цих притулків і пропонують дітей для поселення в будинки сімейного типу. Але не завжди.
– Перших дітей нам дали не з притулку, – каже Тетяна. – Їх вилучили в батьків, і все.
![]() |
– Валіка привезли, коли йому було дев'ять, – згадують першого. До того часу він жив з дідом. – Він дуже свободолюбивий – його буквально зняли з дерева. І тут раптом треба дотримуватися якихось правил поведінки, дисципліни, в школу ходити. Тепер йому 24, так? – перепитує у дружини. – Улюблений наш хлопчик. Приїде, завжди обніме.
Ще один опинився тут за моторошних обставин. Його маму вбив співмешканець дванадцятьма ножовими ударами в горло. Хлопчик залишився сам.
– Він зараз в женихах моєї рідної дочки. Знав би, що так буде, не взяв би ніколи, – сміється господар.
– Що ти таке кажеш, перестань, – кидає у відповідь дружина. – Ми завжди кажемо дітям: яких хочете мати чоловіка чи дружину, там і ходіть. От ми в університеті познайомились. А наші діти росли разом – от і знайшли один одного тут.
З другого поверху лунає музика – грає радіо. Хоча спершу здається, що це акустична гітара. Сім'я Батурських музична – подружжя часто влаштовує імпровізовані концерти. Тоді зі стіни знімають гітару, а з підвалу забирають синтезатор. Там також є барабанна установка, швейні машинки, гончарне коло і ще купа всього, що може знадобитися для творчості.
![]() |
![]() |
Проте з нинішнього "набору" дітей ніхто не займається музикою. І гончарством. Володимир говорить про це трохи розчаровано, але хизується, що діти закінчують університети, коледжі, технікуми й знаходять себе.
Вища освіта – не для всіх, і це нормально. Вибір професії – відповідальність самих дітей, вихователі дають їм для цього повну свободу. Тому в будні всі займаються своїми справами: сидять на уроках, їздять у Київ на пари.
Заняття, яке спільне для всіх дітей і не обговорюється – кожного четверга у вітальні з великим столом читають Святе Письмо, а щонеділі ходять до церкви. Її видно з вікна вітальні.
Підлітки ходять на молодіжні служіння – спілкуються в колі однолітків, займаються спортом, обговорюють Біблію. Раніше, щоправда, їздили в іншу – у Київ на Лівий берег. Тепер туди дітей не відпускають, хоча старші час від часу просяться, бо там лишилися друзі.
Володимир категоричний: поки діти живуть у цьому домі, житимуть за його правилами. До того ж, розпорошувати родину між різними церквами було би неправильно. Дисципліна.
Кімната хлопців на другому поверсі. Вони живуть учотирьох у просторій кімнаті. Під стелею підвішені дерев'яні драбини, щоб хлопці займалися спортом прямо там. Діставатися своїх ліжок можна не підлогою, а стелею. Ліжка стоять на високих дерев'яних основах, ніби будинки на воді – справа рук і фантазії Володимира.
![]() |
Хлопці просяться надвір: весняна погода, вже +13. Їх відпускають, але тільки під наглядом старших дітей.
На все потрібен дозвіл голови сімейства – навіть аби відправити хлопця за сметаною у сусідній магазин, Тетяна звертається до чоловіка.
![]() |
![]() |
На суворій дисципліні все тримається. Це всіх влаштовує.
Нині глядіти молодших довірили Аліні. Їй вісімнадцять років. Шість з них вона живе в цьому будинку. Раніше була разом із сестрою, але та вже виросла й переїхала.
![]() |
Тут, розповідає, стараються не розлучати з братами-сестрами. Наймолодші, Антон і Вова, теж опинились тут разом – нині грають у футбол неподалік. Ще один малий, Богдан, вмовляє Аліну покатати на гойдалці – прикріпленій автомобільній шині на мотузках. Дівчина спершу відмовляється, але той благально дивиться в очі. Вона здається. Богдан намагається в польоті вчепитися за гілку згори. Врешті падає, Аліна злякано скрикує.
Вмовляння погойдати більше не діють. Тепер хлопчик бавиться сам – він вивернув шину зовнішнім боком і заліз усередину.
До того, як потрапити сюди, Аліна не була в притулку. Вона знала родину Батурських, ходила з ними в одну церкву. А потім у неї померла мама і їй запропонували або переїхати до незнайомої родини за Києвом, або почекати кілька місяців і оселитися тут. Вона вибрала другий варіант. Ці кілька місяців чекання провела в лікарні.
– Типу знайшли якийсь гайморит, хоча в мене нічого не боліло. Інакше б відправили в інтернат, а звідти важче забрати. По мене приїхала тьотя Таня і дядя Вова. Я спочатку сиділа злякана, нікого не знала, боялася навіть з кімнати виходити. А потім звикла, – розповідає дівчина.
Нині вона вчиться в коледжі при Національному авіаційному університеті й хоче вступати на економіста. Її кличуть у дім – очевидно, скоро зготується обід, і треба щось допомогти.
Ніхто, крім рідних доньок, не називає Батурських мамою і татом. Усі діти опинилися тут у свідомому віці і знають своїх справжніх батьків. До останніх тут ставляться з повагою, якими б вони не були.
Коли малеча ще надворі, дзвонить телефон – просять "дядю Вову". Тетяна знизує плечима – незвично дорослий голос. На іншому кінці батько одного з хлопчиків – він з'являється, коли сильно п'яний. Розповідає, що все у нього добре: дівчат має, їсти має. Просить поговорити з сином.
– Вони на вулиці, передзвони за годину, – каже Володимир у телефон. – Тобі треба прийти, побачитись, а що це таке – по телефону? Дитина ж думає, що ти його хочеш забрати. Що він, твою іграшку чекає? Так що давай, виходь з цього свого стану. Я понімаю – дєвочки, то-сьо, але у тебе ж син є. Давай, давай.
За годину той не передзвонює. Володимир каже, що можна чекати наступного дзвінка за півроку чи рік. Про цей дзвінок він дитині не казатиме, щоб не травмувати.
![]() |
Чоловік бере гітару, грає "Shape of my heart" Стінга і йде на кухню. Там у прочинене вікно світить сонце, на підвіконні росте зелень, на стінах багато дерев'яних полиць із керамікою, в духовці допікаються млинці з м'ясом, борщ вже доварився, а Аліна спекла пиріг з тертого тіста.
Зверху виліпила серце.
Альона Вишницька, спеціально для УП.Життя