9 розповідей, які повернуть віру в людство. Відео
Хлопець, який вижив під час голодомору; чоловік, який допомагає стати на ноги пораненим у Афганістані; фотограф, який допоміг дівчинці знайти нову сім’ю і почати нове життя; пожежник-волонтер, який на прикладі показує, як важливо робити навіть маленькі добрі справи.
Нижче подаємо кілька виступів з міжнародної конференції TED, які повертають віру в людство. Доброта і милосердя проявляється у абсолютно різних місцях. Але вони допомагають іншим долати навіть найжахливіші труднощі.
Альберто Каїро. Розповідь про одне бомбування, яке змінило життя багатьох
Фізіотерапевт Альберто Каїро більше десяти років працює в Афганістані – керує реабілітаційними роботами Міжнародного Червоного Хреста в цій країні. Раніше їхній офіс припиняв свою роботу на момент обстрілів, але Каїро розповідає неймовірну історію, яка змінила його життя.
Якось через посилення бойових дій ортопедичний центр, в якому вони працювали до того, закрили. Фізіотерапевт почав роздавати їжу в мечетях. Одного дня повертаючись додому після чергової роботи у мечеті, неподалік його машини вибухнула бомба.
Вулиця миттю спорожніла, на ній виднівся лише чоловік на інвалідному візку, який намагався кудись втекти. Але не міг – він не мав обох ніг і однієї руки, а син не мав достатньо сил, аби швидко відкотити інвалідний візок.
Альберто допоміг їм сховатись, а потім спитав: "Чому у вас немає протезів?" На що почув відповів: "Червоний Хрест закрився". Не подумавши, Альберто сказав: "Приходьте завтра. Ми зробимо вам протези для ніг".
Наступного дня він зрозумів, що це неможливо (адже офіційно центр закрили на період боїв), але відступати було нікуди – у подвір’ї зібралося 20 людей, які чекали на допомогу. Тому Альберто разом з колегами почали ремонтувати їхні протези і ставити нові.
Махмуд (так звали чоловіка в інвалідному візку, з якого все почалось), теж отримав протези. В день його виписки з реабілітаційного центру раптом почали лунати постріли – усі помчали до укриття.
Махмуд схопив сина, і дуже швидко побіг. Вже в укритті почув від свого сина: "Тату, ти можеш бігати швидше, ніж я".
Після цього реабілітаційний центр не припиняв свою роботу ані на день. Альберто Каїро зрозумів, що навіть робота по протезуванню не менш важлива у таких екстремальних умовах, як роздача їжі.
Детальніша розповідь – на відео.
Ганна Бренчер. Як листи незнайомцям повертають до життя
Ганна Бренчер у своєму виступі розповідає, що була однією з небагатьох у коледжі, хто мусив ходити до поштового відділення наприкінці навчального дня.
Її мама не довіряла електронній пошті та соцмережам. Тож коли всі інші діти переписувались з рідними на Facebook чи смскам, Ганна ходила на пошту по листи.
Після закінчення коледжу і переїзду до Нью-Йорку, дівчину несподівано охопила депресія. І вона почала робити те, що вміла – писала такі ж листи, як її мама.
Але ці листи були для незнайомців і залишала вона їх повсюди: в кафе, бібліотеках тощо.
Ганна розповіла про це у своєму блозі і пообіцяла написати листа усім, хто її про це попросить.
"Не пройшло і дня, як моя пошта перетворилася на притулок великого горя - одинока мати з Сакраменто; дівчинка, яку залякали в сільському Канзасі. Всі просили мене, 22-річну дівчину, яка заледве знала, яку каву любить, написати їм любовного листа, щоб у них з'явилася причина чекати біля поштової скриньки", - розповідає Ганна Бренчер.
Кімберлі Мотлі. Як вдалось вберегти 6-річну дівчинку від шлюбу з 21-річним чоловіком
Американський юрист Кімберлі Мотлі розповідає історії, в яких їй вдалось добитись справедливого правосуддя. Наприклад, в Афагністані.
Там у неформальній системі правосуддя, яку називають "джиргою", постановили, що замість сплати боргу на суму 2500 доларів, чоловік міг віддати заміж свою шестирічну доньку за 21-річного сина позивача.
Зрештою, завдяки втручанню Кімберлі, заручини розірвали. Це лише одна з історій, які розповідає Кімберлі Мотлі у своєму виступі.
Ендрю Соломон. Про любов і прийняття батьками своїх особливих дітей
Публіцист Ендрю Соломон у своєму виступі розповідає про те, як воно – почувати себе іншим.
Він відверто говорить, що сам є геєм.
Аби з’ясувати для себе, де межа з "безумовною любов’ю" і "безумовним прийняттям", він поговорив з десятками батьків особливих дітей. І про це він детально розповідає у виступі.
Хью Герр. Людина, яка втратила обидві кінцівки і працює над найновішими технологіями протезування.
"Щось не так не з моїм тілом, а з технологіями"
У молодості Хью Герр втратив обидві кінцівки через обмороження під час сходження на гору. Але Хью не впав у депресію і не вирішив, що його тіло поламане. Навпаки – він подумав, що це технології недостатньо добре розвинені.
Він почав використовувати найпростіші протези, як давали йому можливість лазити по горах навіть там, де нормальна нога людини не могла стати.
Нині Хью Герр очолює лабораторію у Масачустетському технологічному інституті, яка займається розробками таких протезів, які враховують особливості кожної людини – навіть те, де у неї твердіша шкіра.
Під час виступу Хью показує чимало відео-ілюстрацій цих інновацій, тож дивіться.
Рік Смолан. Неймовірна історія дівчинки і доброти, яка рятує інших і дає шанс на нове, хороше життя
Неймовірна історія фотографа журналу Time Ріка Смолана. Якось він отримав редакційне завдання: відзняти історії дітей, чиїми батьками були американці, а мамами – азіатки.
У Азії було 40 000 таких дітей, від яких відмовились батьки.
Завданням фотографа було розповісти історії цих дітей.
Але текст у журналі так засмутив Ріка Смолана, що він взяв піврічну відпустку і вирушив в Азію своїм коштом, намагаючись відшукати таких дітей і провести з ними більше часу, аніж три дні, як це дозволяло зробити відрядження Time.
В одній такі сім’ї він познайомився з дівчинкою, яку виховувала бабуся. Дівчинка була впевнена в собі, бабуся дуже любила її. Та коли після тижня зйомок фотограф сказав, що він їде, бабуся почала плакати і просити, аби він забрав дівчинку з собою, бо старенька помирає.
Шокований фотограф залишив свою візитівку і поїхав. Але якось йому прийшла телеграма, в якій повідомлялось, що після смерті старої кореянки йому у спадок дісталась дівчинка.
Дальша історія цієї дитини і фотографа – як справжній сценарій для голлівудського фільму зі щасливим кінцем.
Але його краще бачити в оригіналі, а не в переказі. Тож дивіться відео, на якому є ще ціла фотоісторія дівчинки.
Заїнаб Сальбі. Розповідь про жінок, які навіть у війну підтримують життя
"Ми не помічаємо протилежну сторону війни. Не беремо до уваги історію моєї матері, котра під час кожного сигналу сирен, кожного нальоту, кожного відключення електрики влаштовувала нам лялькові вистави, щоб ми не боялися вибухів", - розповідає засновниця міжнародної організації "Жінки для Жінок" Заїнаб Сальбі.
Вона каже, що ми зазвичай не беремо до уваги історії жінок, які підтримують життя у розпал війни. Адже і у воєнний час люди закохуються, ходять до школи, на роботу і в лікарню, розлучаються, танцюють, грають і просто продовжують жити.
"Війна має дві сторони. Одна сторона воює, а друга сторона піклується про те, щоб школи, заводи та лікарні працювали. Перша сторона прагне отримати перемогу в битві, а друга сторона - отримати перемогу за життя. Перша сторона говорить лише про лінію фронту, а друга сторона - про лінію тилу", - каже вона.
"Перша сторона думає, що мир - це закінчення війни, а друга, що мир - це створення шкіл і робочих місць. Першою стороною керують чоловіки, а другою стороною - жінки. І для того, щоб зрозуміти, як побудувати міцний мир, ми повинні зрозуміти, що означає війна і мир для двох цих сторін. Ми повинні повністю собі уявити картину цих понять", - розповідає Сальбі.
Марк Безос. Пожежник-волонтер про врятоване з полум’я взуття, яке може бути великою справою для когось
Марк Безос очолює відділ розвитку соціальної організації "Робін Гуд". Але крім цього він є помічником капітана команди пожежників-волонтерів.
"У нашому місті, де добровольці допомагають висококваліфікованим пожежникам, вам слід прибути на місце пожежі якомога раніше, щоб встигнути долучитись до процесу", - розповідає під час свого емоційного і цікавого виступу Безос.
Він пригадує свою першу пожежу, на яку він прибіг другим добровольцем. Перший волонетр вже отримав завдання – винести з палаючого будинку собаку хазяйки, яка ховалась від дощу під парасолею. Вона була в піжамі і боса.
Тоді капітан команди волонтерів дав завдання Безосу – піднятись і принести цій жінці туфлі.
"Це було не зовсім те, що я очікував, але я помчав - сходами вгору, вниз через передпокій, повз "справжніх" пожежників, які вже майже загасили вогонь, у спальню, щоб взяти власниці взуття", - пригадує чоловік.
Через кілька тижнів їхній відділ отримав листа від потерпілої, в якому вона дякувала нам за відвагу під час врятування її дому. Вона особливо відзначила один добрий вчинок: хтось навіть приніс їй туфлі.
"Моя робота в "Робін Гуді", і моє хоббі пожежника-добровольця, дали мені шанс стати свідком багатьох великих добрих і шляхетних вчинків. Але я також став свідком відважних вчинків, які допомогли тільки одній людині. Знаєте, що я з цього зрозумів? Усі вони важливі", - додав Марк Безос.
"Не кожного дня нам випадає шанс врятувати чиєсь життя, але кожен день дає нам можливість вплинути на чиєсь життя. Вступайте в гру; врятуйте чиєсь взуття", - додає він.
Джозеф Кім. Хлопець, який вижив під час голодомору, втік з Північної Кореї і Китаю, і добивається успіху в США
Джозеф Кім – родом з Північної Кореї. У своєму виступі він описує голод, який вбив мільйон мешканців його країни і забрав батька – він віддавав їжу дітям, а сам загинув. Тоді ж зникла його мама.
У сім’ї Кіма була ще його старша сестра. Якось вона сказала, що перебереться до Китаю, і звідти дістане Джозефу їжу та гроші. Хлопець чекав, перебиваючись роботою на шахті без будь-яких засобів захисту, пошуками шматків хліба на смітниках і сподіваючись, що його сестра колись повернеться до нього.
Зрештою, у 16-річному віці він зумів втекти до Китаю, хоче це було дуже ризиковано. Але в новій країні життя хлопця не стало легшим, аж поки він не натрапив на представника притулку для таких же біженців, як він сам. Згодом інший активіст допоміг йому перебратись до США.
"Я поїхав до Америки, не знаючи й слова англійською, хоча мій соціальний працівник сказав мені, що я мав ходити до школи. Навіть у Північній Кореї я був двієчником. Я ледве закінчив початкову школу", - пригадує хлопець.
Його батько намагався мотивувати сина вчитись, але йому це не ніяк вдавалось.
"Якось у батька опустилися руки і він сказав: "Ти мені більше не син". Мені було лише 11 чи 12, але це мене глибоко вразило. Проте мій рівень мотивації не змінювався до самісінького моменту його смерті", - пригадує Джозеф Кім.
У США він мав йти до страшої школи, хоча у Північній Америці не відвідував навіть середню. Тому потребу навчатись хлопець сприйняв з великою долею іронії.
"Але одного дня я прийшов додому і моя названа мати приготувала курячі крильця на обід. Під час обіду я захотів ще одне крильце, але усвідомив, що там не було достатньо для всіх, тому я вирішив не брати більше. Коли я поглянув на мою тарілку, я побачив останнє крильце, яке мій прийомний батько віддав мені. Я був такий щасливий", - пригадує Кім.
Маленький акт любові прийомного батька нагадав йому про біологічного батька.
"Він хотів поділитись зі мною їжею, коли сам був голодний, навіть якщо помирав з голоду. Я почувався страшенно пригніченим, адже я мав стільки їжі в Америці, а мій батько помер з голоду. Моїм єдиним бажанням тієї ночі було приготувати йому їжу, і тієї ночі я також подумав, що ще я можу зробити, щоб вшанувати його честь. Тож я пообіцяв собі, що наполегливо вчитимусь і отримаю найкращу освіту в Америці, щоб вшанувати його жертву", - кажу він.
Відтак хлопець почав наполегливо вчитись і вже у першому семестрі отримав академічну нагороду за навчання.
Пригадуючи увесь свій шлях, він зазначає, що надія вела його і додавала сили. Але самої лише надії мало – потрібна допомога. На кожному етапі свого життя він отримував від когось допомогу.
"Це моє повідомлення вам. Майте надію для себе, але також допомагайте один одному", - підсумовує він. Свою сестру він так і не знайшов, але не втрачає надії, що колись це таки станеться.