"Розстрільний календар". Хто і як пише хроніку репресій

727
14 квітня 2016

Проект "Розстрільний календар" простий, як все геніальне, і водночас потужний – хроніка репресій, прив'язана до звичайного календаря і викладена у соціальних мережах Facebook i Twitter.

Статті "Календаря" різнопланові, але однаково динамічні, інформативні та такі, що позбавлені суджень.

Майже за кожною датою в історії України стоїть чиєсь заслання, допит, смерть або ж навпаки – реабілітація і звільнення. Серед героїв "Календаря" як митці та громадські діячі, так і прості селяни, що потрапили у жорна системи.

Це маловідома історія, яку здебільшого не розказують у школах.

Якби її знала більшість населення України – війна і паростки сепаратизму ніколи би не мали шансів.

Автори проекту:

Олена Герасим'юк поетеса, есеїстка, перекладачка, лауреатка багатьох премій, громадська діячка. Авторка збірки "Глухота". Працює у благодійному фонді "Відкривай Україну", який втілює культурні й освітні проекти на Сході України. Висвітлює у медійному просторі проблеми сучасних політв'язнів.

Денис Поліщук боєць ЗСУ та ДУКу, громадський активіст, політв'язень (його було ув’язнено і звинувачено у вбивстві Олеся Бузини, запобіжний захід закінчився 3 квітня 2016 року).

ПРО КОНЦЕПЦІЮ

О.Г.: Проект на базі загальнонародного календаря, офіційно існує з 1 січня. Статті були готові заздалегідь, але в процесі ми зрозуміли, що завалюємося інформацією, працювати доводиться настільки багато, що маємо іноді пропускати імена.

Було приємно і додавало відповідальності, що багато людей зацікавилося: за перший місяць було 2000 читачів, які коментували і поширювали матеріали.

Ми почали шукати волонтерів. Наразі є п'ять людей, які дописують статті й допомагають зі зведенням проекту. Усі мають вищу філологічну або історичну освіту.

Олена Герасим'юк: "Хотілося б, щоб такі статті були в підручниках із української літератури. Нам у дитинстві не вистачало таких "живих", прикольних людей". Фото Тетяни Давиденко

Д.П.: Вони не просто розвантажують нас, а й покращують проект! У них, у зв'язку з їхньою спеціальністю, з поглядами – своє бачення проблематики.

Приміром, я би зробив акцент на військову освіту людини, адже сам маю таку, я офіцер, натомість інший автор, Олена Кухар, звертає увагу на боротьбу героя за права жінок.

Таким чином, наш проект багатогранний, глибокий, і не заангажований.

О.Г.: Ми дивимося на статистику, на те, що люди "клікають", скільки людей відкриває пост, і бачимо, що проект з нуля, без активної реклами, набирає обертів.

Наприклад статтю від 3 січня про Остапа Вишню прочитали близько 7000 осіб.

Незважаючи на свята, на те, що ми не є істориками-фахівцями, люди повірили, зацікавилися – і почали нас читати.

Хотілося б, щоб такі статті були в підручниках із української літератури. Нам у дитинстві не вистачало таких "живих", прикольних людей.

У своїх статтях ми одразу читача вганяємо в дію. Він не змушений читати про те, де герой здобув дошкільну освіту і так далі.

Д.П.: Звісно, часом це відіграє роль. Скажімо, якщо герой в дошкільному дитинстві відвідував марксистський гурток, ми цього не можемо оминути.

ПРО ЧИТАЧІВ

О.Г.: Був посол України, що репостив про нас нехороші речі.

1 січня загинув у СІЗО Макар Колесников. Ми написали про це. Дослідили усі джерела, які були, і зробили об'єктивну замітку, просто виклали фактаж.

А перед цим була інформація про Дениса як автора проекту. І хтось заскрінив ці два пости, і почав поширювати – мовляв, "вони ведуть пропаганду! Поширюють нацистів!"

Посол став це репостити і закликати від нас відписуватися.

Д.П.: Є рубрика, де ми збираємо рефлексії. Це показує, що ми не обмежений проект, розрахований тільки на митців, літераторів, художників. Це стосується кожного.

Автора проекту Дениса Поліщука було ув’язнено і звинувачено у вбивстві Олеся Бузини, запобіжний захід закінчився 3 квітня 2016 року. Фото надано героєм публікації

Наша інформація об'єктивна, без оцінок. Людина самостійно може зробити висновки, і цей досвід буде набагато кориснішим. Навіть про чекістів, катів, які безпосередньо виконували вироки, ми даємо тільки фактаж.

О.Г.: Даємо корисні посилання, які можна почитати за темою, або відео.

Наприклад, коли була стаття про повстання в концтаборі, дали лінки на спогади учениці. На відео стара бабуся розповідає, що вона бачила, що пережила.

ПРО РЕПРЕСИВНУ ТРАДИЦІЮ

Д.П.: Я спілкувався з багатьма в'язнями, не лише з "політичними". До останніх прикута увага суспільства, а інші не можуть докричатися, аби їх ситуацію висвітлили. В принципі так само, як в нашому "Розстрільному календарі".

Методики однакові – і тоді, і тепер.

Солженіцин описує методички проведення денного, вечірнього арешту… Тебе залякують, на тебе тиснуть фізично, тримають постійно в напрузі нервовій, аби ти не міг приймати адекватних рішень. Якщо ти недостатньо стресостійкий, починаєш ламатися і говорити те, що потрібно їм. Усе будується на тому, що ти на себе скажеш.

 Проект "Розстрільний календар" прагне давати просто інформацію, без оцінок. Людина самостійно може зробити висновки. Колаж Oksanka Gadzhiy

Так само робили чекісти. Вони мали всі ресурси, аби написати самостійно, що заманеться. Але доти, поки ти сам того не підпишеш, будь-якою рукою, хоч поламаною, хоч без пальців – це не буде рахуватися як зізнання.

Як і тоді: "підсадні утки", гра в "поганого-хорошого", залякування стосовно сім'ї…

Як і раніше, деяких викрадають вночі. Мене залякували, що моїй дівчині щось зроблять.

ПРО УРОКИ З МИНУЛОГО

Д.П.: Від кожної особистості, про яку ми пишемо, є чому навчитися. Є люди, які намагалися зробити щось корисне для України, живучи в умовах тотального контролю.

Це не порівняти з тим, що маємо зараз, коли є доступ до інформації, коли за допомогою гаджетів можна оперативно зібрати людей на суд чи акцію, усе висвітлювати.

Тим не менш, і тоді люди плідно працювали. Діяли послідовно, конструктивно, не просто били шибки десь.

О.Г.: Була конференція 1963 року в жовтому корпусі КНУ з гуманітарних питань. Зібралися науковці, письменники... І зробили заяву про надання українській мові статусу державної. Усі "чистки" 60-х були пов'язані з тими людьми.

Але вони підняли голови і почали говорити – що ми окремий народ, і у нас є окрема мова.

Д.П.: Це був сильний вчинок.

А зараз у нас є ресурс, але замість пропагувати українське, ми хочемо тупо забороняти російське.

О.Г.: Наприклад, єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого в 1934–1936 роках – Микола Макаренко. Він мав гроші, вплив, статус, але не побоявся.

І діти в нього були! Це для тих, хто виправдовується, мовляв, у мене ж діти, їх треба годувати. Попри те, що його фізично перемогли, людина навіть із Сибіру змогла довести важливість цих речей.

І хоч Михайлівський було таки знесено – територія не була розчищена, на ній нічого не побудували. Десятки років руїни стояли, поки їх не відбудували в 90-х.

ПРО ІНФОРМАЦІЙНУ ВІЙНУ

Д.П.: На сході немає українського продукту – працюють "ДНР"-івські канали, радіо, преса.

Ти робиш для місцевих багато: даєш медицину, розміновуєш городи, приносиш одежу, охороняєш – а вони все одно кажуть "каратель", "хунта".

Це все потік інформації, який вони отримують.

Треба поширювати не петиції з вимогами заборонити все російське, а розробляти програми, гранти, квоти, аби полегшати життя українським культурним діячам.

О.Г.: Інформаційні проблеми є не лише на фронті. Якби все добре в тилу було, не було би такої кризи.

Є ще проблема освіти. Що діти отримують у школі? Старі підручники, не вилучені за табачниківського арсеналу. Їх вчать абсолютно немотивовані вчителі, які з пожовклими від часу конспектами працюють від дзвінка до дзвінка.

 Серед фоловерів сторінки проект "Розстрільний календар" періодично розігруються тематичні книги

"Календар" – перший крок до наших проектів, стартап.

Перша ідея – інформаційний майданчик про те, що відбувається в тюрмах. Є кілька варіантів, як це реалізовувати.

Для початку придумали такий напівновинний, напівсоціальний проект, щоб зрозуміти власні сили, подивитися, наскільки людям цікава тема, пошукати волонтерів.

Після "Розстрільного календаря" готуємо невеликий лекторій. Буде три теми.

Перша – як люди боролися проти Союзу, як під тоталітарним ковпаком можна було говорити на весь голос, і як машина імперії з тріском ламалась об одну людину.

Друга – серія лекцій правозахисницької тематики: як людина може себе захистити і як розпізнати ситуацію, в якій це потрібно.

І третім буде курс фізкультурний, де можна навчитися самозахисту, навіть якщо ти худенька маленька дівчинка.

ПРО ОБРАЗ ЖЕРТВИ

О.Г.: Нам часто закидають, що ми пишемо тільки про сумне і страшне. Але ми намагаємося робити акценти на перемогах.

Д.П.: Наш проект показує жертвою того, хто був нападником! Ми згадуємо і пишаємось репресованими, а ті, хто здійснював репресії, навпаки, стають жертвами. А цей "культ плачу", здається, був насаджений давним-давно.

Переживати і журитися – простіше.

О.Г.: Питання української жертовності лежить у кількох площинах. На це прямо впливає й економічний стан – безпросвітна бідність; на це впливають і події, які зараз відбуваються, з якою швидкістю люди забули, що вони палицями і камінням прогнали озброєних "Беркутів"…

За рік уже абсолютно інший дискурс – людей переможених, а не людей-переможців, як це було одразу після Майдану.

На це впливає і пропаганда, і інформаційна блокада. Скажімо, відкрили архів, але не кожен туди може потрапити.

Д.П.: Починають працювати первинні інстинкти споживача. Вдягнутися, поїсти, поспати в теплі... "Піраміда Маслоу".

Може, нас і тримають спеціально в такому стані.

На фото рукопис довідки 1 спецвідділу МВС СРСР. Один із документів, що засвідчує кількість репресованих. Зі сторінки проекту у Facebook

О.Г.: Сильно впливає концепція месіанства, що підтримується в українській культурі. Це месіанство на Донбасі, месіанство Шевченка, месіанство Стуса, і так далі. Це розслабило народ.

Родич, що працює в освітній сфері, розповідав, як усе погано, яка корупція, викликають на постійні "килими", дають купу паперової роботи, не дають розвиватися.

Я запропонувала: пиши пункти, які не влаштовують, пропонуй зміни, кооперуй колег, ідіть під міністерство, вимагайте змінити цю систему, якщо вона не дієва. Людина зробила круглі очі: "Як це ми підемо?! Самі?!"

І це проблема. Усі чекають на поводиря, пастиря, месію, який має вести.

О.Г.: Будемо відверті: ми є "буферна зона" між РФ і цивілізацією. І мені здається, нам не потрібна владна горизонталь, громади і розслаблений стан суспільства, який може дозволити собі Європа.

Нам треба будувати хрестоподібну суспільну схему, коли ти можеш і сподіватися на закон, але коли ти і сам є закон.

Олена Максименко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua