"12 кроків" по-українськи. Як чоловіки позбуваються залежностей

Кожна десята родина в Україні стикається з проблемою наркозалежності. Принаймні про це свідчать дані міністерства охорони здоров’я.

У Хмельницькій області, в місті Староконстантинів, уже вісім років працює християнський центр реабілітації, де цієї залежності допомагають позбутися. Допомагають не ліками, але вірою у те, що кожна людина заслуговує на другий шанс.

ЗЛОДІЙКУВАВ — ПИВ — ДІЙШОВ ДО КРАЮ

Пахне борщем та свіжим хлібом. Двоє чоловіків розставляють тарілки в місцевій їдальні. Стіл накривають старанно, ніби для поважних гостей.

Через кілька хвилин до кімнати входять ще з десяток чоловіків. Один, не втримавшись, хутко сідає за стіл і хапається за ложку.

— Гей, а молитву? – запитує служитель Ігор.

Великий, похмурий чоловік на ім’я Марк кладе ложку на місце і встає. Разом з рештою закриває очі і, тихенько промовляючи, молиться.

— Яка смакота, молодці хлопці! – спортсмен Сашко набирає повну ложку борщу зі шматочками смаженої ковбаси і, з апетитом пережовуючи, негайно набирає ще одну.

Цього дня обід готували Ігор та Дмитро. Ще зовсім недавно жоден з них не уявляв, що може самостійно зготувати борщ.

Цього дня обід готували Ігор та Дмитро. Ще зовсім недавно жоден з них не уявляв, що може самостійно зготувати борщ

— Найціннішим моїм умінням ще з підліткового віку були крадіжки. Я настільки вправно вмів красти, що міліція не могла мене вирахувати, — ніби з гордістю каже Ігор. — Навіть не знаю, звідки у мене такий талант — батьки ж були інтелігенті люди. Я так жодного разу і не попався.

А зараз вмію не лише борщ приготувати, а взагалі що завгодно. І торт спечу, якщо треба, вареників наліплю і, навіть, огірків законсервую!

Історія Ігоря типова для тутешніх мешканців: злодійкував — пив — дійшов до краю. Навіть руки на себе накласти хотів — так втомився від свого способу життя.

Вже третій рік чоловік живе в реабілітаційному центрі. І за цей час не випив ані чарки. Пристрастився до Біблії. Навіть вчитися почав — вступив на теологічний факультет.

Тепер він уже служитель – допомагає іншим братам боротися із залежностями. Коли має натхнення — куховарить.

БРАТИ ПО ДУХУ

Староконстантинів — маленьке містечко на 36 тисяч мешканців. Чисте і затишне.

У самому центрі, біля мерії знаходиться костел, при якому вже восьмий рік працює реабілітаційний центр "Ісус Агнець Божий" для алко- та наркозалежних чоловіків.

Це великий комфортний будинок. Тут є все для повноцінного життя: власні просторі та світлі кімнати для реабілітантів, душові, кімнати для прання з машинами-автоматами. Є кімната відпочинку з великою бібліотекою, плазмовим телевізором та музичним центром. При центрі діє спортивний зал з тренажерами.

Реабілітаційний центр - великий комфортний будинок. Тут є все для повноцінного життя: власні просторі та світлі кімнати для реабілітантів, душові, кімнати для прання з машинами-автоматами

Тут є й інтернет. Саме через соціальні мережі на завершальній стадії лікування нарко- та алкозалежні чоловіки починають розшукувати своїх рідних або друзів, вчаться наново спілкуватись.

Реабілітаційний центр був створений за ініціативою отця Петра Куркевича, францисканця-капуцина із Польщі. Зараз в Україні діє два подібних центри: в Староконстантинові і біля Дунаївців, теж на Хмельниччині. Є ще чотири центри в Литві, по одному в Латвії та в Польщі.

Спочатку там проходили лікування одночасно і чоловіки, і жінки. Але згодом організатори мусили відмовитись від подібної практики — почали зароджуватись стосунки, що перешкоджало одужанню.

— Зараз ми збудували великий будинок біля костелу, де абсолютно безкоштовно можуть проживати близько 40 "пацієнтів", — розповідає директор реабілітаційного центру, литовець Пранас Лазутка.

У великому будинку біля костелу абсолютно безкоштовно можуть проживати близько 40 "пацієнтів"

"Брати" самі готують собі їжу, самостійно організовують свій побут, у кожного є своя кімната та обов’язки.

— У нас суворо заборонено пити, курити, вживати наркотики та битись. Крім того, в перші місяці ми забороняємо спілкування з ріднею, користуватись телефоном чи інтернетом, виходити за територію центру. Звісно, це багатьом не подобається. Але це вимушена міра. Наркомани добре вміють маніпулювати: можуть зіграти на почуттях рідних, не погребують абсолютно нічим, аби отримати дозу, — пояснює директор.

"Брати" самі готують собі їжу, самостійно організовують свій побут, у кожного є своя кімната та обов’язки

Пранас сам наркоман з десятилітнім досвідом. Ще підлітком він почав кримінальну "кар’єру". 14 років життя провів за ґратами.

Розмовляючи, він іноді прикриває одну руку — кілька років тому йому ампутували кінцівку, бо від "ширки" вона почала гноїтися.

— Я пізно почав наркоманити — в 28 років, — беземоційно пригадує своє минуле Пранас. – На той час я черговий раз відбував покарання в тюрмі. Мені було психологічно дуже важко — совість мучила. Спершу почав пиячити, а згодом — і колотися.

Я прекрасно знав, чим це може скінчитися. Багато друзів на моїх очах померли від передозування. Ну, але інакше не міг — то був мій усвідомлений вибір і єдиний спосіб не мучитись від розкаяння.

Пранас вживав найрізноманітніші наркотики.

Двічі розлучився, діти не бажали із ним спілкуватися.

Тільки мати не полишала надії врятувати сина. Лікувала його ледь не в усіх наркодиспансерах Литви. Але щораз, вертаючись додому, він знову починав колотися.

Пранас — наркоман з десятилітнім досвідом. Певний час чоловік служив в реабілітаційному центрі в Литві, а у 2011 році приїхав керувати схожим центром в Україні. Фото зі сторінки центру у Вконтакті

Одного разу мати запропонувала йому пройти реабілітацію в християнському реабілітаційному центрі братів капуцинів у Литві. Втрачати Пранасові було нічого, і він знову погодився. Хоча, каже тепер, надією себе не тішив.

— Чотири рази я тікав і повертався. Зараз розумію, що просто був не готовий змінюватись. Тому коли в наш центр приходять нові люди, а потім йдуть — ми нікого не тримаємо. Їх час ще не прийшов.

Рік Пранас прожив тверезим — і йому сподобалось.

— Я відчував, що змінився. Побачив свій сенс в житті: хотів служити людям, допомагати іншим залежним позбутися тих "кайданів".

Певний час чоловік служив в реабілітаційному центрі в Литві. А у 2011 році Петро Куркевич запропонував йому керувати схожим центром в Україні. Не роздумуючи, погодився.

Вже четвертий рік Пранас живе в Хмельницькій області. Минулого року одружився.

Жителі центру відносяться до нього як до батька та брата. Хоча за віком майже всі рівні. В його присутності вони трохи соромляться і з надією поглядають у очі, ніби шукаючи схвалення.

— У центрі ми всі брати. По максимуму намагаємося дати один одному підтримку — бо всі в однакових умовах, — пояснює Пранас Лазутка. — Найважче в реабілітації – відновити довіру близьких. Вони ж не бачать поступовості змін — пам’ятають лише біль, розчарування, крадіжки та маніпуляції. От моя мама лише після трьох років моєї тверезості перестала ховати гаманець.

ПЕРШІ КРОКИ

У процесі реабілітації використовують програму "12 кроків". Вона була створена в Америці в 1930-х роках і є однією з найефективніших у лікуванні залежностей.

Кожен її крок вчить людину усвідомлювати свою залежність і своє безсилля у самотній боротьбі із проблемою — вчить просити про допомогу, коли не маєш змоги впоратись сам.

— Найважче в цій програмі мені було лише одне — попросити руку помочі, — зізнається Тарас.

У процесі реабілітації використовують програму "12 кроків". Вона була створена в Америці в 1930-х роках і є однією з найефективніших у лікуванні залежностей

Йому 38, і він колишній алкоголік. Тепер кожен свій день він починає з молитви на світанку. Потім довга пробіжка, душ і знову молитва. Каже, саме завдяки 12-ти крокам "усвідомлення" залежності, щоденній молитві та тяжкій праці його життя набуло сенсу.

— Одного разу Пранас, наш директор, дивлячись на мене, промовив: "Якщо бог не допоможе, то…". І саме та недосказанність, ті три крапки змінили все. Це і був мій крок до змін, — пояснює своє перетворення Тарас. – Зрозумів, що про допомогу слід просити Бога. І він мене почув.

Чоловік виріс у благополучній, великій родині. Має вищу освіту. Але непереборна тяга до спиртного залишила його без родини і дому та змусила жебракувати.

— Так сталося, що мої батьки померли один за одним буквально в один місяць. Мені тоді було трішки за 20, — ділиться спогадами Тарас.

Це високий і з виду дуже інтелігентний чоловік. Розмовляючи, він інколи поправляє окуляри в тонкій металевій оправі, старанно підбирає слова та уважно дивиться в очі. В його кімнаті повно книжок.

— Для мене смерть батьків стала справжнім шоком. Сестри на той час мали свої сім’ї. І мені здавалось, що я залишився один у всьому світі.

Намагаючись втекти від самотності, через рік після смерті батьків, хлопець одружився. Це було швидке і досить спонтанне рішення. Скоро в родині народився синочок.

Тарас з виду дуже інтелігентний чоловік. В його кімнаті охайно і повно книжок

— На жаль, ми виявилися не готові до подружнього життя, — констатує Тарас. — Кожна наша сварка закінчувалась тим, що дружина тікала до матері, а я – напивався. Через п’ять років розлучилися.

Тоді його життя швидко покотилось донизу. Кошти, які заробляв, — одразу пропивав. Жив по підвалах сам або де прийдеться гуртом з друзями по чарці.

— Бувало спав прямо на вулиці, а по мені бігали щури. Навіть не зганяв їх — так мені було байдуже, — Тарас випрямляється у кріслі і стає ніби ще вищій.

Довгими пальцями він нечутно постукує себе по коліні, подумки виграючи одному йому чутну мелодію.

— Одного дня помер знайомий, в якого я зависав. Ввечері ми компанією випивали втрьох, а на ранок один не прокинувся.

Тоді ж Тараса ще й сильно побили — все тіло було чорним від синців і стало суцільним болем. На щастя, того ж дня він зустрів одну зі своїх сестер. Та давно розшукувала брата. Вона і вмовила його приїхати сюди.

Як за рятувальний жилет чоловік хапається за можливість почати нове життя. Правила центру, які більшість реабілітантів сприймає вороже — така собі гірка, але помічна пілюля.

— Мені потрібне було те фізичне та моральне обмеження. Так я загартовував свою волю. І наново будував себе.

ТЯЖКИЙ ВИБІР

Реабілітація залежних в центрі будується на трьох основних принципах: відмова від алкоголю, наркотиків та куріння, щоденна молитва та тяжка праця.

— В нашому центрі не проводиться детоксикація організму, — каже служитель Андрій, котрий сам мав наркозалежності, і якось ледь не згорів у власному будинку. – Звісно, наркомани, котрі багато років сидять на голці, болісно переживають кумар.

Іноді, каже він, доводиться навіть викликати до центру "швидку".

— Життя в центрі не безхмарне, — додає Андрій. – Усі чоловіки дорослі, з великим багажем сумнівних спогадів та досвіду, з усталеним поглядом на життя та з різними цінностями. Тому сварки в центрі — звична справа. Вечорами ми обов’язково збираємось усі гуртом і проговорюємо, що за день відбулось, розбираємо конфліктні моменти, якщо такі були, вчимось виходити із сварки без бійок та образ.

Вечорами чоловіки бов’язково збираються усі гуртом і проговорюють, що за день відбулось, розбирають конфліктні моменти, вчаться виходити із сварки без бійок та образ

— Більшість тих, хто до нас потрапляє — колишні в’язні, — приєднується до розмови Пранас Лазутка. – Багато людей просто з вулиці. Вони проходять через такі жахіття, що годі й уявити. Вони звикли до іншого стилю спілкування, до інших методів добивання бажаного — фактично вони повністю асоціалізовані. І їм важко себе обмежувати.

Скажімо, якщо людина курила 30 років, а тут раптом повинна відмовитись від цієї звички. Починаються скандали, звинувачення. Але це справді важливо. Адже, треба вміти контролювати свої бажання.

Тут ми вчимося по-новому — спокійно, виважено та мудро — відноситися до життя, людей, критичних ситуацій.

Тих, хто не згоден змінюватись – ніхто в центрі насильно не тримає. Тому більшість реабілітантів покидають будинок, так і не зробивши жодного кроку. Ті ж, хто лишаються, отримують новий шанс на повноцінне життя.

МОЛИСЬ І ПРАЦЮЙ

Мокрою ґрунтовою дорогою зі швидкістю не менше сотні кілометрів на годину мчить роздовбаний мікроавтобус. У салоні — десяток чоловіків. Усі понуро мовчать.

За кермом отець Юрій Зелінский. Він у довгій рясі, у вухах — слухові апарати, в руці — телефон. Підстрибуючи на ямах, він весело щось розповідає про свій досвід дорожніх аварій.

Його ніхто не слухає. Хтось молиться, а хтось нервово тримається за пасок безпеки. Хоча навряд чи він допоміг би у разі ДТП. Автомобіль такий старий, що, здається, ледь тримається купи.

Нарешті видно знайомий поворот і будинок. Попід парканом одинокий чоловік випасає гусей.

— О, дивись-дивись, он Дениска стоїть!

— Цікаво, як там моя цибулька з огірочками, треба їх полити.

— Та що там поливати? Дощ тільки вчора був!

— Гляньте скільки Льоха з вівці шерсті настриг. На дві подушки вистачить...

Виходячи з машини, чоловіки сердечно вітаються, діляться враженнями від поїздки, питають про улюбленців.

Ілляшівка — мальовниче село неподалік Староконстантиніва. З усіх боків воно заховане від сторонніх очей лісом та озерами. Поодинокі хати розкидані то тут, то там. Тут тихо. Тільки пташки співаюсь і дружно квакають жаби.

Саме тут 16 чоловіків, сховавшись від міського галасу та спокус, будують новий будинок і нове своє життя.

16 чоловіків, сховавшись від міського галасу та спокус, будують новий будинок і нове своє життя

Одна з умов реабілітації – трудотерапія. Вона обов’язкова для всіх жителів центру. Коли будівництво закінчиться, тут зможуть усамітнено проживати ще 25 реабілітантів.

В Ілляшівці нікому не вдається сидіти без діла. Поки Пранас та Дмитро бігають по чужому городові, зганяючи своїх курей з чужої петрушки, серб Марк, юнак Денис та вусань Микола готують дошки та черепицю, аби покрити частину даху на будинку. Всі в брудному одязі, руки в мозолях та подряпинах.

Тут у кожного свої обов’язки та відповідальність. Хтось опікується грядками з цибулею та картоплею, хтось — теплицями з огірками. А хтось порається біля свиней.

Тут у кожного свої обов’язки та відповідальність. Хтось опікується грядками з цибулею та картоплею, хтось — теплицями з огірками

— Ось познайомтесь, це — Борис, — представляє хряка, схожого на бегемота, івано-франківець Олексій.

Біля огорожі він поставив косу, з якою зібрався йти косити траву для кролів.

– А цю курку звати Зіна. Ще в нас є гусятко. Поки єдине. Сподіваємось, наступного року буде більше.

"Ось познайомтесь, це — Борис", — представляє хряка, схожого на бегемота, івано-франківець Олексій

Олексій, як більшість жителів центру, колишній наркоман. Брати у спільноті центру прозвали його Детройтом, через те що мав нагоду прославитись пригодами у детройтській тюрмі.

Мати Олексія – львівська журналістка та письменниця. Батько мав туристичний бізнес у Карпатах. Ще з молоду хлопець поїхав жити в Америку. Мав гарну освіту, ясний розум та енергійність. Тому добре освоївся в Штатах і навіть відкрив там власну будівельну компанію.

— Гроші текли рікою, я міг мати все, що завгодно, — машини, будинок. Але переважно обирав кокаїн та героїн, — похмуро розповідає Льоша.

В Америці він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, теж українкою. У них народилася донька. Але навіть це не приборкало пристрастей хлопця.

— Мене часто арештовували, коли був за кермом не тільки п’яний, а ще й обколотий, — пригадує Олексій.

В цей час він ногою притискає до землі молоду вівцю — обережно, аби не задіти шкіру, зістригає з неї шерсть.

Олексій ногою притискає до землі молоду вівцю — обережно, аби не задіти шкіру, зістригає з неї шерсть

— Я навіть не розумів, що відбувається. З жахом згадую все те, що довелось пережити моїй дружині… Вона ж була одна з маленькою дитиною на руках. А я мільйон разів обіцяв кинути, навіть лежав у безлічі клінік. Нічого не допомагало.

Я, знаєте, навіть сидів у детройтській тюрмі, яка за американськими міркам вважається найстрашнішою. Хоча, скажу вам, то справжній готель. Так ось, там мені вперше було страшно. Не через в’язнів. Ті мене боялися і поважали, бо думали, що я якийсь російський мафіозі, котрий замучив безліч народу.

Важко мені було через кумар. Я не спав майже 40 діб. Іноді приходив лікар, давав мені снодійне, але це допомагало лише на якусь годину. І все починалось знову. Мене всього вивертало від болю.

Одного разу Олексія вкотре зупинили поліцейські. У затьмаренні він накинувся на правоохоронців. І цього разу американська влада вирішила більше із ним не гратись. Чоловіка засудили і депортували в Україну. У США залишилась його дружина та маленька дочка. Він не бачив її уже три роки.

— Тільки коли я прибув в Україну, зрозумів, що трапилось. Я не хотів, аби донька росла без батька. Але тільки я сам у всьому винен, — констатує Олексій.

Зараз у нього повно планів. Своє майбутнє чоловік хоче пов’язати із допомогою таким, як він сам. Олексій має землю в Карпатах, де планує збудувати схожий центр для адаптації колишніх алко- та наркозалежних.

Своє майбутнє чоловік хоче пов’язати із допомогою таким, як він сам. Олексій має землю в Карпатах, де планує збудувати схожий центр для адаптації колишніх алко- та наркозалежних

Він добре знає, як це — боятися реальності, що чекає за парканом реабілітаційного центру.

— Ми тут всі тепличні, — усміхаючись, промовляє "брат" Ігор. Він вже давно пройшов лікування від алкозалежності, але не поспішає повертатись додому. Працює в центрі. – Тут ми в безпеці. У нас є дах над головою, хліб насущній, підтримка одне одного. Залишити це все і повернутись в те життя, від якого втік, і де на тебе ніхто не чекає – страшно.

— Бачите, у нас тут дах перекритий лише наполовину? — грайливо поправляючи капелюха, запитує хлопець Саня. – Так і ми такі ж, відновлені лише наполовину.

ПІСНІ ПРО ЛЮБОВ

Коли на вулиці починає вечоріти, добре повечерявши та зробивши по чашці чаю, хлопці збираються на вечірні посиденьки у дворі.

Тихо. Лише десь далеко мукають корови.

Аж раптом — із сусіднього двору лунає дзвінкий дівчачий сміх. Чоловіки — всі як один — повертаються на той "дзвін". Любовні стосунки в центрі суворо заборонені, але потайки кожен мріє обійняти дівчину.

Замість дівчат вечорами їх розважає священик Юрій Зелінский. Тримаючи в руках гітару, він крокує у коло до "братів".

— Поспіваємо? – і затягує монотонну релігійну пісню.

Замість дівчат вечорами чоловіків розважає священик Юрій Зелінский. Тримаючи в руках гітару, він затягує монотонну релігійну пісню

Хлопці тихенько підспівують.

— А може давайте краще про любов? — раптом перебиває спів Сашко, наймолодший тут.

— Про любов, так про любов, — усміхається отець Юрій. — Куди ж без неї.

Яна Міланова