Не на тому березі війни. Як Краматорськ так і не став домом переселенцям

Переселенці у Краматорську мріють повернутись до своїх домівок, хоч би й до порожніх стін.

Відстань, що відокремлює їх від дому, набагато більша. Для багатьох уже нездоланна. Декому вже нема куди повертатись.

"УСЕ ЖИТТЯ ПРОЖИЛА – Й ЗА ОДНУ МИТЬ СТАЛА ЖЕБРАЧКОЮ…"

До виру війни Віра Серафимівна втрапила в липні 2014 року.

Автобус, у якому вона їхала, потрапив під обстріл. Жінку поранило, вона перенесла два інфаркти та інсульт і багато місяців лежала у краматорській лікарні.

Назад до окупованої Горлівки вже не повернулась: залишилась у центрі допомоги для переселенців громадської організації "Країна вільних людей".

Віру Серафимівну поранило, вона перенесла два інфаркти та інсульт і багато місяців лежала у краматорській лікарні

Над брамою центру – банер із написом: "Храм Святого Духа. Спасение! Освобождение! Исцеление! Благословение!"

Засновник центру Сергій Хоменко – пастор харизматичної християнської церкви "Нове покоління". Він придбав будинок на вулиці Транспортній, аби відкрити в ньому церкву.

Та почалась війна. І коли у серпні 2014 року російські війська захопили Новоазовськ – Хоменко вирішив, що мусить прийняти переселенців.

Пояснюючи, що його спонукало до такого рішення, Хоменко цитує з пам'яті Євангеліє від Матвія:

– Не хочу бути козлом, хочу бути вівцею.

Тоді у центрі поселились близько сотні людей, здебільшого жінки й діти.

Сергій із волонтерами вивозив людей із міст і селищ на лінії вогню: Пісків, Водяного, Трьохізбенки, Новотроїцького та Станиці Луганської. У лютому 2015 року з Дебальцевого під обстрілом евакуювали сотні людей.

Зараз у центрі живе кілька родин, переважно з Горлівки та горезвісного села Піски, прилеглого до Донецького аеропорту.

Зараз у центрі живе кілька родин, переважно з Горлівки та горезвісного села Піски, прилеглого до Донецького аеропорту

Напарник Сергія, волонтер із Горлівки Олександр Петров допомагає переселенцям вирішувати юридичні питання та отримувати матеріальну допомогу.

Із цим у багатьох проблеми: міграційна служба більше не має права ставити штампи в довідку переселенця, а Пенсійний фонд і відділи соцзахисту не виплачують допомогу без цих штампів. Бюрократична перепона поки нездоланна.

– Заблокували карточки. Спочатку пенсійну, потім соціальні. Як бути? – бідкається Віра Серафимівна.

Є в переселенців проблеми також і з роботою, і з житлом. Сутність проблем Олександр Петров формулює одним словом:

– Немає. Ані роботи, ані житла – нема.

КОЛИ МИ ПОВЕРНЕМОСЬ

– Жили ми добре… – згадує про своє життя до війни Олена Володимирівна, переселенка зі Жданівки на Донеччині.

Коли почали стріляти, найстрашніше було ходити на роботу – якраз між позиціями українських силовиків та сепаратистів. Артилерія, "Гради", бої на блокпостах… Коли починався обстріл, ми сідали на підлогу і молилися. А що робити?

Півтора місяці родина ховалась у підвалі – без світла, газу, води. У жовтні 2014-го вирішили виїхати. Спочатку з чоловіком та старшою внучкою, згодом вивезли й дорослу дочку з малою дитиною. Коли виїжджали, Жданівка була майже порожня.

Спершу родина поїхала до Ямполя на Сумщині, рідного міста Олени. Там, за словами жінки, родину з Донбасу не прийняли: "У школі онучок називали "терористками".

Тому після року в Ямполі родина переїхала до Краматорська.

Олена Володимирівна, переселенка зі Жданівки на Донеччині. Її родина півтора місяці родина ховалась у підвалі

Як і багато переселенців, Олена має проблеми з виплатами: з березня нема ні пенсії, ні допомоги для внутрішньо переміщеної особи.

– Держава в нас забирає чотири тисячі. Чоловікові заморозили дві тисячі пенсії. Пенсію через втрату годувальника теж заморозили. Отримуємо тільки тисячу вісімсот опікунських, – рахує жінка.

Її чоловік Сергій пояснює:

– В управлінні соцзахисту кажуть, що прийняли наші документи. Тепер вони лежатимуть, поки не буде розпорядження Кабміну про штампи міграційної служби. Буде довідка зі штампом, тоді ця інформація піде до Києва на виплату… Але я ж то жив в Україні. Я платив податок в Україні. Чому мені Україна не платить пенсії?

Олена заспокоює роздратованого чоловіка. Вона сподівається, що колись повернеться до Ждановки: "Нехай квартиру розграбували, але все одно…"

Чимало переселенців, констатує Олександр Петров, вимушені повертатись на окуповану територію, не знайшовши роботи й житла.

– Україна втрачає нормальних, адекватних людей, фахівців, – каже він із сумом.

НА ПТАШИНИХ ПРАВАХ

За вісім місяців боїв село Піски, де мешкала до війни Анна з дочкою Мариною та онуком Артемом, було практично стерто з лиця землі.

Родина звикла ховатись у підвалі під час обстрілів і вже не лякалась артилерійських снарядів, що пролітали над головами.

У дні найзапекліших боїв у січні 2015 року родину Анни випадково знайшли і вивезли волонтери.

– Вони їхали до Пісків, але потрапили не на ту дорогу, – розповідає жінка. – Їм довелося поїхати в інший бік, і так вони потрапили до нас. Спочатку привезли гуманітарну допомогу, а потім запропонували поїхати до Краматорська.

Ми ще сподівалися, що все закінчиться, але знов почалися обстріли. Так ми й поїхали в тому, в чому були вбрані.

У дні найзапекліших боїв у січні 2015 року родину Анни випадково знайшли і вивезли волонтери

Тепер її родині нема куди повертатись: у Пісках більше нічого немає.

У Краматорську є дах над головою – але немає грошей, роботи й шансів отримати окреме житло.

Анна отримує лише пенсію, її дочка – допомогу на біржі праці, 540 гривень на місяць.

Переселенські виплати їм заморозили – все та сама історія зі штампами, які неможливо поставити.

Вдень у храмі-центрі постійний рух: жінки носять білизну, чоловіки щось ремонтують, діти бавляться. У двір час від часу заїжджає автомобіль волонтерів – вони завантажують і відвозять на фронт допомогу для військових.

– Якби встановили кордон із Росією та вивели цих, весь народ повернувся б додому, – розмірковує вголос Віра Серафимівна. – Навіть до зруйнованих будинків.

Потрібен тільки мир і чіткий кордон – не просто лінія, а мур, Китайська стіна, щоб нічого з їхнього боку не проходило.

ХОЧУ ЖИТИ В УКРАЇНІ

Яна, Тимур, Гульнара, Назар, Аіша, Саіда, Бахтіяр... Загалом у Романа з Тетяною одинадцять дітей – восьмеро спільних, і ще троє – від першого Романового шлюбу.

Це найбагатодітніша родина краматорського центру для переселенців.

Найстаршій, Анжелі, шістнадцять, а наймолодший, Бахтіяр, народився вже тут.

– Мен украінада яшашні хохлайман. Я хочу жити в Україні, – каже узбецькою переселенець із Горлівки Роман.

Громадянин Таджикистану, він уже двадцять років живе на Донеччині. Колись переїхав до Горлівки, втікаючи від громадянської війни у себе вдома. Тепер довелося втікати від війни знову.

– Я тут більше живу, ніж у себе на Батьківщині. Україна стала для мене рідною, – говорить чоловік.

У їхній кімнаті півдюжини ліжок і дуже багато іграшок. Для дітей переселенців подаровані іграшки – головна втіха, що відволікає від спогадів про війну.

Колись батько цієї родини переїхав до Горлівки, втікаючи від громадянської війни у себе вдома. Тепер довелося втікати від війни знову

– Ми сиділи у підвалах і сховищах із липня 2014-го по лютий 2015-го, – розповідає Тетяна, одночасно намагаючись дати раду чотирьом дітям відразу: малюки завалюють її запитаннями та проханнями, вимагаючи уваги. – Потім нас забрали волонтери: спершу до Слов'янська, а звідти вже приїхали сюди.

На колінах у неї вже троє найменших малят: Аіша, Саіда й Бахтіяр. Малюк намагається щось сказати, але виходить лише нерозбірливе белькотіння.

– Коли приїхали, ні грошей, ні речей не було. Оформила виплати, – веде далі жінка. – Хотіли зняти квартиру, але ніхто нас не бере. Почувши, що в мене багато дітей, усі відмовляють.

[L]Сам же Роман іще кілька місяців не міг виїхати з окупованої Горлівки: його паспорт громадянина Таджикистану згорів, а без документів на підконтрольну Україні територію не пропускали. Довідка, що в нього нема документів, військових на блокпостах не влаштовувала.

У серпні 2015 року вдалося прорватися:

– Мені сказали, що можна проїхати на велосипеді, але небезпечно: всі дороги заміновані. Проїхав через шахти. Там стоять військові, було страшно, але доїхав до Дзержинська, а звідти – сюди.

У Горлівці в Тетяни залишилися мати, брат і сестра, але вона вже не думає про повернення:

– Там уже людей нема. Хотілося б лишитися тут... – у цей момент до кімнати забігає школярка Анжела, щоб зібрати наплічник. – Анжело, хочеш до Горлівки?

– Ні, – навідріз відповідає дівчина. – Не хочу.

Олександр Ярощук, спеціально для УП.Життя